Олена Романівна постійно була в роздумах про онуків. Свекруха ще на весіллі почала читати нотації, щоби ми не затягували з появою дітей.

– Не тягніть із поповненням. Діти – це щастя, – щоразу казала нам Олена Романівна.

– Ми поки хочемо на ноги встати і для себе трохи пожити. Ще все встигнеться, – відповіла я.

– Ти що хочеш після 25-ти на світ дитя привести? Я тобі у всьому допомагатиму, тому не хвилюйся. Подивися, якого я тобі хорошого сина виростила. Ти можеш на мене розраховувати!

Я намагалася змінювати тему розмови, щоб не сперечатися зі свекрухою. Материнство поки що не входило в мої плани, що й цілком логічно.

Проте Олена Романівна не збиралася вгамовуватися. Вона почала носити мені якісь чаї, корисні продукти. Родичка вирішила, що нам просто не вдається ощасливити її онуком чи онучкою. Вона мені радила своїх лікарів і навіть зверталася до якихось бабок, щоби я швидше ощасливила і її і чоловіка.

Через півтора роки я дізналася, що чекаю на малюка. Без допомоги свекрухи, це вже ми з чоловіком здалися. Вона до стелі стрибала, коли ми повідомили їй новину про поповнення.

Свекруха з першого дня почала мене засипати порадами. Вона контролювала мій спосіб життя, харчування і навіть те, у що я одягалася. Мені здавалося, що ось-ось і я не стримаюся.

– Нам пощастить із бабусею. Дитина з першого дня буде під її наглядом, – сміявся мій чоловік.

Проте все трапилося з точністю навпаки. Після появи на світ дочки я попросила свекруху приїхати до нас на кілька днів. Я розуміла, що мені буде складно лише адаптуватися. Мені була потрібна підтримка досвідченої людини, оскільки я ніколи не мала справи з маленькими дітьми.

Олена Романівна відмовилася. Вона сказала, що з новонародженим має бути лише мама. Мало того, надалі вона теж не виявляла жодної любові до внучки – постійно відмовлялася проводити час з нею. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Навіщо вона тоді так затято просила онуків?

На мій день народження чоловік вирішив зробити мені сюрприз та запросив до ресторану. Я була рада, що у нас з’явиться можливість хоч трохи відволіктися, адже у декреті я сиділа безвилазно. Окрім дитячого майданчика та супермаркетів, рік ніде не була.

Тільки була одна проблема – з ким залишити дитину. Оскільки моя мати живе далеко, цей варіант ми не розглядали. Довелося телефонувати свекрусі:

– Олено Романівно, у мене до вас прохання.

– Яке?

– Ви можете кілька годин з Анною посидіти? Чоловік мене на побачення покликав на честь дня народження.

– Ні, вибачте, але маю плани.

– Які?

– А я перед тобою зобов’язана звітувати? Я збиралася на дачу з подругами, тому скасовувати плани не буду. Тим більше, це не екстрена ситуація.

– Але ж я рідко звертаюся до вас за допомогою…

– Нічого-нічого! Відсвяткуйте день народження разом із донькою. Я вам взагалі не безкоштовна нянька!

– Це ж ваша рідна онука. Ви її так просили!

– Те, що я просила внучку, не означає, що я обіцяла з нею няньчитися!

– Якраз обіцяли мені, що допомагатимете. Казали, що завжди можу на вас розраховувати!

Чесно кажучи, ця розмова зі свекрухою привела мене в подив. Олена Романівна розуміла, що мені важко одній, адже чоловік постійно на роботі, але принципово вигадала відмазку, щоб не сидіти з онукою. Коли їй зателефонував Борис, вона все ж таки погодилася.

Щиро кажучи, вже нікуди йти не хотілося. Я зробила висновки, що ми можемо розраховувати на себе. Добре, що не повелися на її маніпуляції та не привели дитину на світ одразу після весілля. Допомоги від мене вона тепер теж не діждеться.

Джерело