— Надько, курей не чіпай! Кури ні до чого! Заспокойся ти, заради Христа! Ой, лихо-лишенько, біда неминуча… Так, що ж ти робиш!? Надія! Побійся Бога! Та ти з глузду з’їхала, чи що?!

Галина Семенівна, повна жінка, якій вже понад 60 років, уся в поту, червона від напруження й жаху, бігала слідом за невісткою подвір’ям, намагаючись урятувати від розорення своє господарство.

Уже було вибито вікно в будинку, висмикнуто з корінням щойно з любов’ю висаджені кущики помідорів і перцю. І це було тільки початком. Невідомо, що ще можна було чекати від розлюченої жінки.

— Я вам покажу, як звідництвом займатися! — Надька кинула в бік перелякану курку, яка невідомо як опинилася в її руках. Птах із диким криком відлетів за паркан. Тільки пір’я полетіло в різні боки.

— Стара жінка, ні сорому, ні совісті! — ніяк не заспокоювалася невістка Надія. — От ні, щоб на шлях прведний сина наставити, а вона навпаки заохочує розпусту й гульбу! Це як? У голові просто не вкладається! Та на вас хреста немає!

Ганьба на все село. Кому скажи — не повірять, що мати рідна сприяє такому… Надія зупинилася перед кущами троянд, які щойно викинули ніжні бутони.

Троянди вона любила з самого дитинства. Вважала їх незвичайними квітами. Та й шипи зупиняли спритність фурії, що розбушувалася.

— Ні, троянди не чіпатиму, нехай цвітуть, — подумала вона.

— Надя, ну не винна я, їй богу, клянуся! Хіба ж я ворог своєму синові? Навіщо ж сім’ю-то розбивати? Що ж я не розумію, — скористалася хвилинним перепочинком Галина Семенівна.

— А, — якось приречено і втомлено махнула рукою Надька. — Знаю я, що не до вподоби вам. Не до двору… З першого дня відчуваю і все розумію. Не злюбили ви мене, от і вирішили Єгору заміну підшукати. Та тільки не на ту нарвалися! Не вийде у вас нічого! Я за свою сім’ю ще поборюся.

Вона витягла з голови куряче пір’я, зібрала розпатлане волосся у хвіст і пішла до хвіртки. Там обернулася і з задоволенням оглянула двір і город. Більше громити нічого, можна йти.

А справа вся була в тому, що застала вона свого коханого чоловіка Єгора в обіймах сусідської Маруськи, чоловік якої перебував у відрядженні. Як то кажуть, далеко і надовго.

Люди подейкували, що Маруська навіть оформила розлучення з ним. Але Надя документа не бачила, тому достеменно цього факту не знала.

А за кілька днів до цього Надя, зайшовши до свекрухи з якоїсь потреби, застала там дивну картину. Вона дуже здивувалася тому факту, що за накритим незрозуміло з якої нагоди столом, окрім свекра і свекрухи, сиділа Маруська і … її чоловік Єгор.

Минулого разу вона себе стримала, тим більше, що Єгор, побачивши її здивоване обличчя, поспішив звідти дружину забрати. Маруську Надія не любила.

Вона знала, що між нею і Єгором у школі було кохання. А поки Єгор навчався, вона вийшла заміж. І ось тепер, залишившись одна, знову згадала про нього.

Коли сьогодні зранку Єгор, озираючись, пробирався, як злодій у ночі, до Маруськиного будинку, Надія все зрозуміла.

— Значить, домовилися вже! Знюхалися. Не дарма, мабуть, за столом у свекрухи поряд сиділи! Ну, я їм влаштую! Я їм покажу старе кохання!

Схопивши качалку, перше, що потрапило під руку, Надька рішуче попрямувала до будинку суперниці. Увійшовши до хати, побачила дуже неприємну і зовсім недвозначну картину. Вони обіймалися й милувалися. Кров закипіла в жилах ошуканої жінки. Вона скористалася тим знаряддям, що було в руках.

Не розбираючи, вона почала лупити спочатку Єгора з Маруською, а потім дісталося і накритому столу. Осколки посуду, розбиті чарки, їжа — все йшло під руку.

Сяк-так вгамувавши дружину, Єгор повів її додому. Але образа, що кипіла в грудях, не давала дихати. Вона вимагала виходу.

І Надька помчала до свекрухи, де й дала вихід своїм емоціям. Повернулася додому вона втомлена і спустошена. Сіла й заплакала.

Удома нікого не було. Дітлахи на річку, напевно, втекли. А Єгор стукав щось у сараї. Вона чула, що він там. Додому боїться йти.

Поплакавши, вона стала готувати обід. Що б не сталося, а обід завжди має бути. Так її вчила мати. А ще вона говорила, що сім’ю треба берегти, не дивлячись ні на що. «Усяке буде, донечко, і біль, і образа, навіть зрада, але сім’ю збережи.»

Вона вийшла до Єгора. Сильно йому дісталося.  Чоловік ховав очі, мовчав.

— Пробачиш? — запитав тихо, з надією.

— У нас дітей повний будинок. Про них треба думати. Ми вже тепер із тобою не беремося до уваги… Але гуляти я тобі, Єгоре, не дам.

Не дозволю принижувати мене. У місто поїдемо. Мене тітка самотня давно вже кличе. Її скороне стане, квартира нам залишиться. Ось тобі моя розповідь.

Єгор погодився. Через місяць вони вже обживалися на новому місці, у місті. І правильно. А то ж так і до біди недалеко.

А Галина Семенівна дуже зраділа рішенню сина і невістки. Таку рідню краще подалі від себе тримати. Для особистої безпеки.

КІНЕЦЬ.