– Гриша, біда! – схвильовано вигукнула я, додзвонившись до чоловіка. – Твої батьки їдуть!

– Не пускати!

– Гришенько, як не пускати? Як я можу їх не пустити?

– Ніяк не пускай!

– Але ж вони все одно в під’їзд увійдуть! До будь-якої квартири подзвонять, їм домофон відкриють!
– Та й чорт із ним, ти їх у квартиру не пускай!

– Любий мій, ми ж з Лерочкою! Вона не зрозуміє, що треба сидіти тихо, як мишки! Вона і сміятиметься, і гратиме!

– А хай знають, що у квартирі хтось є, а їх не пускають принципово! – у голосі чоловіка чулася злість.
– Ти скоро? – з надією запитала я.

– Година, може, півтори, – відповів Грицько, – на кільцевій застряг. Діно! У жодному разі не відчиняй двері! Нехай на сходах сидять! Якщо дочекаються, я їх із цього боку зустріну!

– Я зрозуміла, – прошепотіла я зі страхом.
Боялася я не за чоловіка, а того, що незабаром почнеться за дверима.

Звук дзвінка змусив мене не просто здригнутися, а підскочити на місці. Я підбігла до дверей і зазирнула у вічко. Як і очікувалося, Ганна Макарівна та Яків Семенович власними персонами!

– Давай, відкривай! Я бачила, як тінь вічко закрила!

– Так-так, відкривай, – підтримав дружину свекор, – ми втомилися з дороги, нам би чаю!

Я причаїлася під дверима:
«Може пронесе, і вони вирішать, що вдома нікого немає?»

Але донька увімкнула у телевізорі мультики на всю гучність.
– Вдома вони, – чітко промовила Ганна Макарівна, – стукай у двері!

Свекор, Яків Семенович, забарабанив кулаком:
– Відкривай негайно! Не примушуй чекати, як бідних родичів!

– Не веліли! – пискнула я досить голосно, щоб бути почутою.

– Що значить, не веліли? Хто не велів? Я Гриші пожаліюся, він тебе відразу з дому виставить! Ти чув, Яша, вона нас пускати не хоче!

– Це Гриша велів вас не пускати! Він незабаром приїде, можете почекати його там!
А потім я спиною позадкувала від дверей, щоб не чути те, що там почалося:

– Перед сусідами треба буде вибачитись, – мыркувала я, закриваючись із донькою в кімнаті, щоб та не почула лайки.

Вісім років тому історія починалася майже так само.

– Гришо, твої батьки зателефонували, сказали, що завтра приїдуть у гості! – у паніці промовила я, мало не гублячи телефон.

– Ух, ти! – відповів він.

– Вони подзвонили, коли я на обіді була, то я вже відпросилася і лечу додому! А ще на завтра відпросилася і, про всяк випадок, на післязавтра!

– М-м, а чого? – не розумів Грицько.
– Любий, як це чого? Твої батьки їдуть до нас у гості!

– Діно, так це ж лише візит ввічливості, чого ти хвилюєшся?

– Гришо, у мене з Ганною Макарівною поки що нормальні стосунки, але якщо вона побачить наш побут, то вони почнуть різко псуватися! А мені проблеми зі свекрухою не потрібні!

– А-а, ти у цьому сенсі? Ну, так, анекдоти не на пустому місці народжуються!

– Досить сміятися і жартувати! Мені зовсім не до жартів! Після роботи не затримуйся, разом приводитимемо наше гніздечко до ладу!

– Ну-у, – протягнув він, – у нас у принципі все нормально, тільки пил витерти…

– Любий, згадай квартиру мами та нашу! Згадав? А тепер подумай, які претензії вона мені може пред’явити?

– Я теж спробую відпроситися, – промовив Гриша пошепки.

Одружилися ми пів року тому, і тоді тільки я переїхала до чоловіка. До цього я була в його квартирі, але більше, як гостя.

А за пів року господарювання, прибирання робилося – “практично – ніяк”.

Ми люди молоді, палкі. Для господарювання часу не залишалося. Обидва працюємо, а решта часу – тільки один для одного!

А тут “ревізорро” хоч попередило, що воно наближається!

– Мішки, що біля дверей – це одразу на смітник! – замість: «Привіт, коханий!» випалила я, – а потім бігцем назад, я ще притягну з кухні, та кімнати!

– Звідки стільки? – здивувався Грицько.
– Піца! Суші! Бургери!

– Ну, так, – Гриша почухав потилицю, – готувати я тобі практично не даю!
Я почервоніла, відмахнулася з усмішкою:

– Зараз пляшки від лимонаду, та пакети від соку позбираю!
– Може, клінінг викликати?

– Я дізнавалася, вони ночами не працюють, а твої батьки сказали, що до одинадцятої будуть!
– Добре, що хоч попередили!

– Гриш, мені там ще серйозною розмовою загрожувати почали, ти не знаєш, з чого?

– Неважко здогадатися! Пів року після весілля минуло. На їхню думку, ми вже повинні були виконати обов’язкову програму!

Я хитнула головою, намагаючись у голові вкласти розлогі висловлювання чоловіка, але без особливого успіху.

Там зараз тіснилися припущення, як відмивати підлогу в сутінках, що наближаються.

– Чи можна спростити для обмежених розумом верств населення?
– А чого тут спрощувати? Півроку ми жили спокійно, гуляли і відривалися, а тепер вони вимагатимуть онуків!

– Як онуків?
У мене з рук навіть пакет зі сміттям вислизнув, і все сміття полетіло коридором.

– Ну, маленькі такі, симпатичні, кричать, їдять, сміються! Які на нас із тобою схожі!
Я остаточно розгубилася:

– Гриша, а що, вже час?
– А чому б і ні? Я працюю, ти працюєш, квартира, дякую батькам, є. Можна вже й дітей!

– Ось так одразу? Я думала, що це потім… Ну, пізніше…
– Я повністю згоден! Завтра у цьому переконуватимемо моїх батьків!

– Господи! Батьки! Терміново! Бігом! Все прибирати!

З прибиранням ми закінчило глибокої ночі, якщо не сказати, під ранок. Але, як не намагалися, заснути, так і не змогли, вигадували причини, щоб відтягнути факт появи необхідних онуків.

– Я скажу, що хочу отримати підвищення, закріпитися ґрунтовніше, щоб мене дочекалися з декрету, – промовила я.

– І декретні будуть більше! – підтримав Грицько. А я скажу, що треба підготуватися до появи дитини. Матеріальна база, курси якісь пройти.

– А ще можна сказати, що в елітному садочку треба чергу вистояти у п’ять років, щоб місце отримати. Ну, ми до списків внесені, а черга підійде нескоро! Садок елітний, з англійською мовою!

– А ще скажи, що з початковим рівнем китайського, – підкинув Гриша, – будемо дипломата ростити!
Сонце вже вставало, а ми змогли лише трохи подрімати. Шкода, що всі наші аргументи нам не знадобилися!

– Ну, зрозуміло, – промовила Ганна Макарівна, морщачись, – до прибирання ви ще не доросли. Ну, та нічого, з віком прийде!

Ми остовпіли, бо, на нашу думку, в операційній не так стерильно. Гриша навіть обуритися хотів, але не встиг.

– Сину, що ти думаєш з приводу власного житла?
Гриша розгублено сів навпроти:

– У сенсі? Ми, як би, живемо!

– Ключове – як би! – зауважив батько. Це моя квартира, а ти в ній просто живеш!

– Тату, коли ви з мамою купували цю квартиру, одразу ж сказали, що ця квартира мені! Ну, щоб я тут жив!

– Так, синку, – Ганна Макарівна підсіла до чоловіка. Щоб тут ти жив! Але ти одружився, і тепер вас тут мешкає двоє! Ось нам із батьком стало цікаво, а що ви собі думаєте?

– А чого тут думати? Далі житимемо!

– Я тобі казала, що вони нічого не думають, – Ганна Макарівна штовхнула чоловіка в бік. Просто насолоджуються життям і робити нічого не хочуть!

– Сину, ти мені кажеш зараз, що вибрав паразитичний спосіб життя? – Яків Семенович серйозно глянув на сина. У мажори записався?

– Тату, а нічого, що я вивчився на бюджеті, на роботу влаштувався без протекції?
– Ось і далі йди вибраним курсом, всього добивайся сам!

– А квартира тут до чого? Тим більше, ви все одно її для мене купували!

– А ти батьківські гроші не рахуй! Ми її просто купували! А коли ти одружився, значить, ти вже не наша сім’я, а своя власна!- пояснила мати.

Он, беріть з Діною іпотеку, і живіть, як вважаєте за потрібне!

Я слухала суперечки чоловіка з його батьками і, дещо випадала в осад. Я чудово знала, що батьки чоловіка не бідують! Зовсім не бідують!

– Вони живуть у чотирикімнатній, і в них ще є дача за містом – розповідав мені колись Гриша. Ми поїдемо туди влітку.

– Так вони мають ще й комерційне житло: три квартири під здачу! Будинок зараз хочуть купити в Одесі.

– Навіщо їм стільки? – дивувалася я.
– А ось подаруємо їм онуків, і бабуся з дідусем кожному по квартирі даруватимуть!

– Це, звичайно, добре, але сумнівно! Хоча все може бути. Але я на це не розраховувала б. Не просто так вони все це купували, і точно вже не для того, щоб роздаровувати!

А зараз я розуміла правоту своїх побоювань:

«Тобто для сина вони тимчасово квартиру надали. Не переписали на нього, а просто пустили пожити. А як він одружився, так попросили на вихід, мовляв, сам собі заробиш!”

– Нам із мамою здається, що отримавши квартиру просто так, ти не станеш самостійною та незалежною людиною! Стрижня в тобі не буде! А це нам прямий докір, що ми тряпку виростили!

– Як ти кажеш? Самостійним та незалежним? Як гарно звучить, я запам’ятаю!

Цю фразу Грицько промовив таким голосом, якого я ніколи не чула. Злий, жорстокий, твердий, та впевнений. У мене мурашки побігли по спині!

– Мамо, тату, я зрозумів усе, що ви хотіли мені сказати! Ми збираємо речі і з’їжджаємо на орендовану квартиру!

Думаю, за тиждень переберемося. Якщо в цій квартирі щось стало непридатним, надішліть мені рахунок на ремонт!

А зараз, я попрошу, залиште нас із моєю дружиною наодинці, нам треба збирати речі!
Дзвінок телефону вирвав мене із спогадів:

– Кохана, я за хвилину піднімуся на поверх! Якщо гості ще там, ти тоді теж вийди, будь ласка! А доньці включи мультики гучніше, мені здається, буде галасливо!

– Добре, вони там! Я зараз вийду.
На сходовому майданчику ми опинилося одночасно.

– Синку! Твоя негідна дружина нас у квартиру не пускає!

– І правильно, що вам там робити? Це ж не ваша квартира! Ми з Діночкою п’ять років горбатилися, щоб оплачувати орендоване житло, відкладати на перший внесок, та й просто жити треба було на щось.

– Ти ж про нас зовсім забув, навіть у гості не приїжджаєш? – похитала головою Ганна Макарівна.

– А коли, мамо? У мене дочка вже є, Діна в декреті. А мені, як порядному батькові, треба їх утримувати!

– А ще платити іпотеку! Двадцять років, між іншим! Коли мені до вас їздити? Та й у яких хоромах шукати?

– Сину, не пересмикуй! – грізно сказав Яків Семенович. – Ми з мамою до онуки приїхали. Подарунки привезли! Іграшки!

– Тату, навіщо такі витрати? Валерія ж виросте несамостійною, а залежною від ваших подарунків!

– Ось чого не треба, того не треба! Вона житиме у спартанських умовах, а потім сама собі напрацює і на ляльки, і на конструктор!

– Так, ти! – заревів Яків Семенович на весь стояк.

– Так, я самостійний, та незалежний! Такий незалежний, що від вас мені взагалі нічого не треба: ні квартир, ні грошей, ні іграшок для дочки!

– Я сам упораюся! І ще я настільки самостійний, що чудово обійдуся без вашого суспільства, як і попередні вісім років!

Батьки Грицька червоніли, блідли, але сказати нічого не могли.

– Ходімо, люба! – Гриша потягнув остовпілу мене у бік дверей, – ми самостійні та незалежні, а цих людей я, здається, не знаю…

В цей момент, я дуже пишалася своїм чоловіком! Як би тяжко нам не було, милостиню ми не приймаємо! Вчителі “гарні” були! Нехай живуть собі, як кощії над скарбами чахнуть!

Старість на порозі! Ось і подивемося, які вони самостійні! Чи слушно я міркую, підкажіть, як треба?!

КІНЕЦЬ.