— Давай, збирай свій виводок і йди, звідки прийшла! – Ігнатіївна грубо штовхнула невістку в бік, від чого та ледь не полетіла з ґанку, рахуючи сходинки спиною.

— Але як? Куди я піду? Це ж наш будинок!

— Звідки він ваш? Це мій дім! Син теж був господарем. Так тепер його немає, я одна господиня! А твоя орава мені пристрасть, як набридла. Кричать, цілий день, та жеруть усе підряд! Так ніяких припасів на них не напастися. І так всі яблука в саду підчистили, а я хотіла в компот їх, та взимку пригощатися!

— Але це ж ваші онуки! Ви ж самі просили їх якомога більше. Мовляв, “діти – квіти життя”, – заливалася сльозами невістка.

— А ти сама без мізків? Чи дурна? Не розумієш, що тягнути їх тобі? Загалом, давай, іди, звідки прийшла! – із цими словами жінка зачинила двері перед носом невістки, не давши тій можливості навіть зібрати речі.

Віра, невістка Ігнатіївни, йшла вулицею і намагалася стримати сльози, що душили її. Десять років її сімейного життя закінчилися. Залишалося одне – повертатися до батьків.

Віра добре пам’ятала той день, коли познайомилася з чоловіком. Володя був першим красенем на селі, весь у батька. Його одним із перших відправили в місто вчитися в університет. До нього хлопці добре, якщо ПТУ закінчували. Батьки пишалися ним неймовірно! Особливо мати. На кожному розі вона розповідала, як багато зробила для того, щоб син виріс таким розумним.

— Ой, Нюрко, та кинь ти базікати! Ти тільки й зробила, що від красивого і розумного чоловіка дитину зачала! Та й то, татусь твій розстарався для цього. – глузливо сказала одна сусідка.

— Точно, Ігнатіївно, чого хизуєшся, якщо сама в школі вчилася з трійки на двійки! – підтримала подругу інша, – Скажи спасибі, що батько твій поквапився, та заміж тебе вдало прилаштував! Ось тому й син у тебе розумний, у батька. Був би в тебе, мабуть, не хвалилася б.

— Чого базікаєте даремно! Це я з ним уроки вчила і книжки купувала, ось і став таким розумним! – Ігнатіївна була жінка вибухова, мало що – починала голосити. А могла й важкою рукою прикласти.

Син був її гордістю, тому вона готова була відстоювати свою правоту з піною біля рота. Поступово вона пересварилася майже з усіма сільськими жінками.

Син продовжував виправдовувати надії батьків – старанно вчився, на дурниці час не витрачав. Але після третього курсу хлопця ніби підмінили. Став у справах і без діла приїжджати в село. Не тільки на вихідних, а й у будні. Прогулював заняття, з’явилися “хвости” за заліками та іспитами. Батьки не могли домогтися від сина чіткої відповіді, навіщо він пускає своє життя по кривій доріжці. Надумували собі всякого, але причина виявилася простішою, ніж вони могли уявити – хлопець закохався.

Одинадцятикласниця Віра була всього трьома роками молодша за Володю. Раніше він вважав її “малявкою” і майже не помічав. Але дівчина виросла, розцвіла і стала справжньою красунею.

Батькам довелося докласти чимало сил, щоб змусити сина повернутися до навчання. Не знаючи, що ще придумати, батько пообіцяв одружити сина з Вірою, щойно тій виповниться вісімнадцять.

Батьки дівчини хоч і не були в захваті від такого раннього весілля, але змушені були погодитися. Так вийшла нова сім’я.

А через рік вона стала на одну людину більшою. У Віри і Володі зʼявився горластий Микита.

Володя розривався між сім’єю, яку залишив у селі, і навчанням у місті. Кожен приїзд додому був для подружжя справжнім святом. Як підсумок – вістка про другу дитину лише через кілька місяців після появи первістка.

— Володь, як же нам бути? Ти ще вчишся! Я теж хотіла хоча б на заочне вступити… Як ми тепер двох потягнемо? – журилася Віра.

Цю розмову підслухала мати Володі (молоді жили в батьків чоловіка, їм відокремили половину будинку з окремим входом):

— Та про що сум? Раз бог дав дитинку – то вона має прийти на цей світ! Діти – це квіти життя! Я ось як хотіла другого, та Боженька не дав. А з дітками я вам допоможу. Не переживайте!

— Ну ось, бачиш? Усе вирішилося! Мама допомагатиме, ти підеш вчитися, а я влаштуюся працювати! – зрадів Володя.

Віра сумнівалася, адже Володя не бачив, як вона жила з його батьками, поки він був на навчанні. Мати його – жінка груба, жадна і скупа. Усе рахувала, скільки Віра з’їла.

— Ти куди ж такий шматок відрізаєш? Двох нагодувати можна! – Ігнатіївна побачила невістку в кухні.

— Але я дитину чекаю, мені страшенно їсти хочеться. Мені треба добре харчуватися, інакше малюк слабеньким буде.

— І що? Тепер як корову перед забоєм тебе годувати? І так уже скоро у двері не пролізеш! Дитиною вона прикривається, нахаба!

Віра тихенько плакала, але чоловікові не скаржилася, сподіваючись, що все зміниться, коли він повернеться фахівцем у рідне село.

У визначений термін зʼявилася донька Настуня, копія мами. Тиха і спокійна дитина. Віра, після крикливого сина, не вірила своєму щастю. До того ж незабаром чоловік закінчив навчання і повернувся додому. Тепер Вірі стало трохи легше. Вона навіть наважилася завести розмову про вступ до університету на заочне.

— Звичайно, рибко моя! Ти ж так цього хотіла! Мама моя допоможе з дітьми, та й я тепер поруч, на підхваті, – запевнив її чоловік.

У Ігнатіївни ж були інші плани:

— Куди тобі вчитися? Місце жінки – вдома, на кухні, та в городі! А головна справа для неї – дітей побільше чоловікові подарувати! Он у тебе чоловік вивчився, працює! Що тобі ще треба? Сиди, радій, та діток рости! Володько, не каламути їй мізки! Нехай хоч Настусю вигодує, тоді й учиться піде.

— І справді! Верусь, може, рік почекаємо? Настуся ж зовсім маленька, та й Микиті мама потрібна. А ти їхати на цілий місяць будеш! Давай наступного вересня?

— Ну добре, – тихо погодилася Віра, хоча розуміла, що через рік у родичів знайдуться нові причини.

Складно сказати, як могла скластися доля Віри, якби вона все ж таки наполягла на своєму і поїхала вчитися. Тільки у вересні вона дізналася, що знову чекає на дитину. Цього разу доля ощасливила молодих батьків двійнятами Іваном і Марією. Віра після появи цих діток, вже була так виснажена, що хотіла попросити лікарів перев’язати їй труби.

Про ці плани випадково дізналася свекруха і влаштувала страшний скандал:

— Ти при своєму розумі? Та треба ж удумати таке? Дає Бог діток, треба брати! Он які вони у вас виходять хороші! Жіноче найголовніше призначення – дітей у світ вести, та виховувати! Не чуди мені давай! Ще раз про таке почую – відходжу з боків поліном! І тільки спробуй чоловікові поскаржитися.

До четвертого цікавого положення Віра вже змирилася зі своїм “призначенням” і більше про навчання не заїкалася. Батько Володі не дожив до появи п’ятого онука всього кілька місяців, тому хлопчика назвали на честь діда, Ігорем.

Володя вже й сам розумів, що не в змозі забезпечити сім’ю, яка росла не по днях, а по годинах. Мати йому теж зуділа про велику сім’ю і щастя батьківства. Але він бачив, для них п’ятеро дітей уже межа. Щоб прогодувати, взути й одягнути малюків, він практично жив на роботі. Але грошей катастрофічно не вистачало. Економили на всьому, щоб діти були нагодовані, взуті й одягнені.

При цьому мати себе особливо не обмежувала. Незважаючи на обіцянки, допомоги від Ігнатіївни не було ніякої. Цілими днями вона займалася лише тим, що їй подобалося. Могла іноді в город вийти, але й то для того, щоб онуків від ягідних кущів відігнати, та невістку в зарослу грядку носом ткнути. Після цього вона зазвичай йшла поговорити до сусідок.

Минуло ще кілька років, протягом яких сім’я поповнилася ще однією парою двійнят – дівчатами Катею та Олею. Віру позаочі дражнили козою із сімома козенятами. Хлопці росли галасливі, грайливі, добрі та дружні. Старші Микита і Настя вже щосили допомагали матері, бо бачили, що більше їй допомоги чекати нізвідки.

Напередодні десятої річниці весілля Віри і Володі сталася трагедія. Володя пішов з життя через аварію. Його відправили у відрядження. Завершивши справи раніше, він вирішив виїхати в ніч, щоб уже до ранку бути вдома, з родиною. Не розрахувавши сил, чоловік заснув за кермом і злетів із траси. Все сталося швидко на місці. Так Віра у двадцять дев’ять років залишилася вдовою із сімома дітьми на руках, двом із яких ледь рік виповнився.

Віра за кілька днів почорніла і перетворилася на тінь. Лише необхідність турботи про дітей змушувала її вставати вранці з ліжка і жити далі.

Минув тиждень після похорону, запаси продуктів добігали кінця. Грошей у Віри не було, бо добувачем був чоловік. Довелося йти до свекрухи просити допомоги. Однак мама, яка так наполягала на дітей, несподівано “перевзулася на ходу”.

— А ти чого до мене прешся? Тебе хто просив стільки дітей робити? Наплодила як кішка, ось тепер думай, чим годувати свій виводок!

Вірі здалося, що в неї галюцинації від горя. Адже свекруха так просила діточок якомога більше, що тепер вона просто не може говорити таких слів.

— Але ж ви самі говорили, що діти – квіти життя, що їх бог посилає…

— Та хіба мало, що я говорила! У тебе свій мозок має бути! Не розумієш, що тепер тягнути їх тобі? Думати треба було наперед. Давай, збирай свій виводок і йди, звідки прийшла! – Ігнатіївна грубо штовхнула невістку в бік, від чого та ледь не полетіла з ґанку, рахуючи сходинки спиною.

— Але як? Куди я піду? Це ж наш дім. Ви ж самі знаєте, що мені нікуди йти.

— А мені що за сум? Дім мій, я в ньому й житиму. Одна! Син був господарем, так тепер його немає, я одна господиня! А твоя орава мені пристрасть, як набридла. Кричать, цілий день, та жеруть усе підряд! Так ніяких припасів на них не напастися. І так всі яблука в саду підчистили, а я хотіла в компот їх, та взимку пригощатися!

— Але це ж ваші онуки! Невже у вас немає ні краплі жалю до них?

— А чого мені їх жаліти? Я сина жаліла, поки був живий. Тепер ось немає його, буду себе жаліти! Загалом, давай, іди, звідки прийшла! – із цими словами жінка зачинила двері перед носом невістки, не давши тій можливості навіть зібрати свої речі.

Микита і Настя зрозуміли, у чому річ, і наостанок покидали бабусі кілька вікон тими самими яблуками, за які так хвилювалася Ігнатіївна.

Зібравши дітей до купи, Віра повернулася в рідну домівку. Батьки підтримали дочку, пообіцявши допомогти піднімати онуків.

Вірі знадобився рік, щоб зібрати себе по шматочках, виплакати своє горе і почати жити далі. Вона вступила до університету, незважаючи на те, що з нею вчилися хлопці, трохи старші за її Микиту. Вона готова була йти до своєї мети заради дітей. На щастя, діти росли слухняними, розуміючи, що мамі й дідусеві з бабусею складно піднімати їх.

Минуло кілька років, діти виросли і роз’їхалися хто куди. Віра здобула освіту, влаштувалася працювати на місцеве підприємство, де свого часу працював її чоловік. Незважаючи на те, що жили вони з Ігнатіївною в одному селі, бабуся онуками не цікавилася і не допомагала. Молодші взагалі не знали її, середні забули.

Пам’ятали її підлість тільки старші – Настя з Микитою. Саме вони виявилися з-поміж усіх дітей найцілеспрямованішими та найупертішими. Відмінно вчилися, знайшли хорошу роботу, активно рухалися вгору кар’єрними сходами. Незабаром уже самі стали допомагати матері, яка залишилася зовсім одна, поховавши батьків.

За можливості діти намагалися приїжджати до мами частіше. І останнім часом у кожен їхній приїзд вони випадково стикалися з Ігнатіївною. Старенька підстерігала онуків у магазині, біля будинку, розповідала нісенітниці, про те, як годувала і напувала їх у дитинстві. Як допомагала їхній матері виховувати їх, коли не стало її сина. Свої розмови вона зазвичай закінчувала проханням про допомогу по господарству або грошима. Старші онуки навіть слухати її не стали. Решті швидко пояснили, що це за недоумкувата стара і яку погану роль вона в їхньому житті зіграла.

Коли Ігнатіївна зрозуміла, що допомоги не дочекається, стала ганьбити Віру та її дітей на все село. Виходила на вулиці й чи не кожному зустрічному розповідала, які онуки їй дісталися, обзивала нахабними, невдячними. Мовляв усе життя тільки для них і жила, а вони знати не хочуть, що бабця з голоду помирає. Більшість жителів просто шарахалися від дивної недоумкуватої старої.

А одна жінка вислухала і сказала:

— Соромно тобі має бути, Ігнатіївно. Сама ж винна. Треба було раніше міркувати, а не гнати невістку з дому. Ти думала, ніхто не пам’ятає, як ти дівку із сімома дітьми виставила за двері? Як вона, вдова, з малюками на руках, у рідну домівку повернулася і потім намагалася їх підняти, поки ти собі на втіху жила, навіть сина не згадуючи! Ти хоч пам’ятаєш, хто його ховав? Хто йому пам’ятник поставив? Хто на могилку кожні вихідні приходив?

— Ти хто така, щоб мене судити? Я сина виховала! Не моя вина, що він не живий зараз! І дітей купу заводити я її не змушувала! Сама винна! Сина мого вона занапастила, тому й мусила його ховати! Чого я на цвинтар ходитиму? Мені він живий потрібен!

—  Ох і злісна ти, Ігнатіївно! Адже стільки років уже, однією ногою в могилі, а все злишся, отрутою дихаєш! Пішла б, вибачилася перед Вірою, може й пробачила б вона тебе. Хоч у старості з онуками поспілкувалася б. Вони б до тебе в гості приходили. Радість яка на старості років!

— Потрібні вони мені, онуки ці! Грошей давати не хочуть, допомагати теж відмовилися. Нічого їм у мене робити! Ще прийдуть, усі яблука зжеруть! А я їх на компот залишила…

Махнувши рукою, Ігнатіївна попленталася до хати. Ніхто не розуміє її біди. А онуки… Ех, знала б, що їх проти неї налаштують, не дала б синові з бридкою Віркою одружитися.

Правильно, треба свої мізки мати, а не слухати тих, кому закортіло.

КІНЕЦЬ.