Зі своєю донькою я бачуся дуже рідко, один-два рази на рік. Вирішила з нею більше не спілкуватися і ось чому.

Наприкінці 80-х років працювала я завмагом. На ті часи дуже хороша посада. Жили ми добре. 4-кімнатна квартира в центрі курортного містечка, будиночок за містом, чоловік, донька-красуня.

Так-так, саме в такому порядку. Матеріальний бік життя мене цікавив найбільше. Все я міряла грошима. Навіть до матері своєї я ставилася погано. Мама жила в селі з чоловіком-п’яницею. Просила вона мене забрати її до себе, а я їй відмовила. Соромно мені було перед друзями, що мама в мене сільська, некультурна.

Поїхали ми раз із сім’єю на вихідні за місто. Будиночок наш був біля лісу, а в лісі колодязь був, воду звідти брали. Пішла я по воду і зустріла там бабку, яка намагалася витягнути відро з колодязя. Я стою й чекаю, коли вона відро те витягне. Бабця звернулася до мене, навіть не повернувши голови в мій бік.

— Ну що ж ти, Олено, стоїш і мені, старій жінці, не допоможеш? Бачиш, слабка я стала, відро витягнути не можу.
— А ти пів відра набери.

І тут до мене доходить: «Звідки вона мене знає?» Бабця повернула голову, це була моя мати в старості, вся в зморшках. Матері моїй тоді ще 50 років не було. А бабці тій на вигляд років 90 було. Я стояла і не вірила своїм очам! А бабця мені каже:
— Пів відра, кажеш? Ось тепер, Олено, ти житимеш у півжиття!

Бабця з силою смикнула за мотузку і витягла відро, а у відрі вода якась каламутна, сіра. Я стояла як укопана. Бабуся йшла в ліс. По щоках у мене котилися сльози. Я злякалася, я себе жаліла в той момент! Все було наяву.

Не вдаючись у подробиці скажу, що за півроку я купила машину, грошей на неї позичила під відсотки у місцевих бандитів. Незабаром мене звільнили з роботи, і того ж дня чоловік потрапив в аварію і розбив машину. Платити бандитам було нічим, почали капати відсотки. Довелося продавати будиночок за містом. Але цих грошей не вистачило. Чоловік пішов від мене. Я шукала пристойну роботу. Був 1991 рік.

Хто пам’ятає той час, той зрозуміє, як складно було влаштуватися, а мені неодмінно пристойна робота потрібна була. Коротше, через півтора року я з донькою вже жила в мами, у селі. Квартиру в мене відібрали бандити. Із квартири я пішла з донькою в тому, що було на нас і ВСЕ!

Недовго ми прожили у мами, мій вітчим напідпитку побив мене і матір та вигнав мене, пригрозив, щоб я не сміла з’являтися на поріг. Дочка моя залишилася з ними, її він не чіпав, любив, своїх дітей у нього не було, а він завжди про доньку мріяв. Із далекобійником я приїхала у своє курортне містечко.

Наступні 7 років я жила на звалищі. Так-так, жила на звалищі, їла те, що знаходила в купах свіжопривезеного сміття. Із сумом згадуючи, що колись я користувалася тільки французькою косметикою, носила шовкові халатики, частенько вечеряла в ресторані. А тепер я їм хліб із пліснявою, ходжу у викинутій кимось спідній білизні і радію, коли вдається знайти цілі труси мого розміру, п’ю оковиту зі старого тріснутого кухля з відколотою ручкою. Я все ще шкодувала тільки себе!

Якось раз я поїхала в місто, там я потрапила під машину. У лікарні я провела 1,5 місяця. Якось раз привезли в лікарню дівчину, вона була схожа на мою дочку. Дівчині була потрібна пересадка нирки. Від медсестер я дізналася, що в неї немає близьких, тих, хто міг би віддати їй свою нирку.

Загалом, тепер у мене одна нирка.

Після операції мені наснився сон, у якому я стояла на колінах біля колодязя в лісі. Спиною до мене стояла бабка і намагалася витягнути відро з колодязя. Я запропонувала допомогти їй. Вона мені відповіла:

— Ну що ти, сама впораюся. Ти ось яка, подивися на себе. Як ти мені можеш допомогти? – і засміялася.

Вона з легкістю витягла відро. Повернулася до мене обличчям, а обличчя в неї молоде. Прямо дівчинка зовсім.

На ноги мені встати допомогла Вероніка (дівчина, якій я віддала нирку). На звалище я більше не повернулася. Жила спочатку у Вероніки, працювала продавцем у магазині, потім зняла квартиру. Коли все налагодилося, я поїхала до мами в село.

У будинку моєї мами жили чужі люди, вони мені розповіли, що мами моєї вже рік як немає в живих, а вітчим 5 років тому також пішов з життя. Дочка моя заміж вийшла, будинок продала і з чоловіком у місто поїхала.

Знайшла я доньку 4 роки тому. Прийшла до неї, думала, не впустить вона мене. Пустила. Посиділи ми з нею, поговорили. Зла вона на мене не тримає. Запитала я в неї:

— Може, донечко, тобі щось потрібно? Так ти скажи, я все для тебе зроблю.
— Ну що ти, сама впораюся. Ти ось яка, подивися на себе. Як ти мені можеш допомогти?

У мене аж волосся на голові заворушилося від її відповіді.

З донькою я бачуся дуже рідко, один – два рази на рік. Відчуваю, що чужа я їй.

КІНЕЦЬ.