Лідія Петрівна була сама не своя після тривалої хвороби чоловіка і його відходу в інший світ. Донька навіть переїхала до матері разом з онуком, щоб підтримати її перший час.

— Ну, матусю, що поробиш… – вмовляла матір Ніна, – ніхто не вічний. Тато хворів, це сталося не раптово, ми всі розуміли, що відбувається. Адже і лікарі говорили…

— Я розумію, донечко, але сподівалася до останнього. На диво. На Бога… – плакала мати, – а тепер мені так самотньо.

— Але ж ми ж поруч. Он як Славко тебе любить, читай йому, спечи пиріжків…

Але Лідія Петрівна не вставала з ліжка ось уже тиждень. Вона ослабла, сили немов покинули її.

— Не сиди біля мене, мені ще гірше, винуватою себе почуваю, і, до того ж, Славі треба до школи, канікули закінчилися… – прошепотіла Лідія Петрівна доньці, – я впораюся як-небудь.

Дочка поїхала додому, їй теж треба було виходити на роботу з відпустки. Вона телефонувала матері кілька разів на день, і не відчувала, що їй краще.

На вихідні дочка приїжджала до матері з ночівлею, робила прибирання, прала, приносила продукти. Вона обіймала матір, а та все одно сиділа з вимерлим поглядом і тільки зітхала.

Нарешті, Ніна вирішила з чоловіком піти на особливий захід: придбання собаки.

— Ти знаєш, адже тварини як лікарі для людини. Вони компаньйони. Давай купимо тещі песика, ось побачиш, що їй стане легше, – запропонував чоловік Ніни Сергій.

— Та я на все згодна. Аби їй стало хоч трішки легше, – погодилася Ніна, – ось тільки давай краще з притулку візьмемо собаку, вони там мучаться, бідні, заперті сидять, і теж самотні…

У перший же вихідний подружжя вирушило до найближчого притулку. З ними поїхав і дев’ятирічний Славко. Від бабусі вони тримали в секреті поїздку і Славі особливо це подобалося – секретний подарунок!

Вони увійшли на територію притулку і серце в Ніни защеміло. Численні клітки, де сиділи собаки, хоч і були чистими, і тварини вочевидь не голодували, але їхні очі красномовно говорили… ні, кричали: «Вибери мене!»

У Ніни очі наповнилися сльозами.

— Господи, давай швидше виберемо, і поїдемо звідси. Як шкода їх, навіть і говорити не можу, і дивитися не можу…- прошепотіла Ніна чоловікові, витираючи сльози.

— Треба невелику, щоб мати і прогодувати змогла і не важко їй було з нею гуляти, – пояснив Сергій. Він швидко пішов повз клітки, і дійшов до однієї з них, куди його привела доглядачка.

— Ось, тут у нас і цуценята, і невеликі дворняжки. Вони сидять усі разом, бо кліток уже не вистачає, – сказала жінка.

В одній клітці було близько десяти собак. Вони загавкали, деякі дружно застрибали, просячи прогулянку. А одна собачка спокійно сиділа в кутку. Вигляд його був сумний.

— А що з тим собакою? Він хворий? – запитала Ніна.

— Він здоровий, але не так давно тут, і важко звикає… Можна сказати, страждає… Може, його і візьмете? – запропонувала робітниця притулку, – вона така спокійна, мабуть, кинули її господарі, біля дач підлітки знайшли. Дворняжка.

Рудувата собачка наче відчула, що говорять про неї, і стала дивитися на Ніну так уважно, наче гіпнотизувала.

— Ну, ось якраз і невелика, і розумна, мабуть, – погодився Сергій.

Слава тим часом намагався погладити хоч одним пальцем крізь сітку невелике цуценя, яке стояло на задніх лапах і теж намагалося лизнути хлопчика.

— Мамо, тату, ось цього хочу. Він такий хороший, він мене вже полюбив! – говорив Слава.

— Синку, ми ж обираємо собаку для бабусі, ти ж знаєш, – сказала Ніна, але побачила, що хлопчик став на коліна перед кліткою і ледь не плаче.

Цуценя пригорнулося до сітки, і вони разом дихали одне на одного, немов давно були знайомі.

— Ааа, що з вами робити? Беремо обох песиків, – раптом сказав тато.

— Сергію, ти будеш із ними гуляти? – запитала Ніна, кивнувши на сина і цуценя. І син, і чоловік одночасно відповіли:
— Звичайно, буду!

Із притулку сім’я привезла двох собак. Цуценя помили і визначили йому місце в передпокої, де і миску поставили, і лежанку. Назвали Мухою. Слава був такий щасливий, що не відходив від свого цуценяти. А Лінда, бабусин секретний подарунок, тим часом методично обстежувала квартиру метр за метром.

Вона слабо виляла хвостом Ніні, і навіть лизнула їй руку, але Ніна відповіла:

— Не підлизуйся, не я твоя господиня. Скоро потоваришуєш із дуже гарною жінкою. Вона не така молода, як ти, але дуже добра…

Лінду Ніна повезла до матері вже ввечері, попередньо погулявши з нею в парку.

Коли Лідія Петрівна відчинила квартиру і, побачивши доньку з собакою, ахнула:
— Що це, донечко? Ти завела собаку?

Вона впустила гостей у передпокій і тут же присіла перед Ліндою, яка з побоюванням стала принюхуватися до нової людини.

— Матусю, це тобі! – Ніна не стала зволікати з новиною, – щоб у тебе був компаньйон! Це – дівчинка, Лінда, щоб вам було разом не нудно.

— Невже в мене тепер буде собака? – здивувалася Лідія Петрівна, – адже це моя давня мрія. Ти знаєш…

— Звичайно, інакше б не наважилася на таку вільність. У тата була алергія на тварин, а ти завжди любила його, і доглядала, і плекала. А тепер тобі можна завести пухнасту подружку, і зробити щасливою таку симпатичну собаку.

Ніна розповіла, що Лінда жила в притулку, як їй було там важко, і що тепер для них обох усе зміниться.

Лідія Петрівна посміхалася, і не знала, чим же пригостити собаку.

— Не хвилюйся, я завтра куплю корм, а сьогодні їй достатньо дати хоча б супу або каші, – сказала Ніна.

— Та в мене і ковбаса є, і суп, і сир, – Лідія Петрівна поквапилася до холодильника, – так, треба вийняти сир, а то надто холодний… А супчик я підігрію, Ліндочко…

Собака знову почав обнюхувати територію. Він більше тулився до Ніни, але через годину, коли поїв, озирнувся, то й ласку Лідії Петрівни прийняв. Нова господиня була така ніжна, що Лінда заспокоїлася і лягла в куточку кімнати, поглядаючи на жінок.

— Сьогодні для неї багато емоцій, їй треба відпочити. Нашийник і повідець ми купили ще до поїздки в притулок, все нове, і нове життя для неї. І тобі корисно гуляти на свіжому повітрі, досить уже вдома сидіти! – сказала Ніна і обійняла матір, – я бачу, що ви обидві задоволені. Завтра я приїду до вас в обід. А тепер час і мені відпочивати.

Ніна розповіла, що й у Славка тепер є цуценя – його заповітна мрія. І що добре, що обидва собаки з притулку.

— Добру справу ти зробила донька, – погодилася Лідія Петрівна, – молодці. Не очікувала, чесно кажучи, і сама б не здогадалася. Принаймні зараз…

Тепер Ніна бачила, що мама стала повертатися до себе – колишньої. Вона, доглядаючи за собакою, оживала й сама, виходила тричі на день на прогулянки, раділа Лінді, і багато розповідала про неї Ніні та Славі.

Онук і бабуся довго говорили телефоном про своїх собак, як справжні кінологи. А коли вдавалося виїжджати всім разом на природу, то обов’язково брали й собак. Ось де було весело! Лінда і Муха не забували одне одного, а їхні ігри та метушня веселили всіх.

— Бабусю, чий собака кращий? – запитував Слава, – все-таки мій Муха, бо він молодший!

— Справа не у віці й не в породі, Славочко, а в душі. Так-так, у собак дуже тонка душевна організація, і так як люблять вони, не всяка людина здатна любити, і бути відданою до кінця своїх днів. Не дарма ж кажуть: «собача відданість». Нам тільки варто повчитися у цих благородних створінь Божих… – відповідала Лідія Петрівна, обіймаючи онука.

— Ну, почалося вихваляння собачої чесноти… – усміхався Сергій, цілуючи дружину, – але ж правильно ми тоді зробили, що собак узяли, га?

— Звичайно, і бабусі – радість і заняття. Синові приклад добра. А вже хвостатим нашим – справжнє собаче щастя! – Ніна дивилася на матір і сина, і милувалася грою собак.

Світило осіннє сонечко, опале листя шаруділо під ногами, і свіже повітря рум’янило щоки і онука, і бабусі.

Лінда ухилялася від грайливих нападів підростаючого Мухи, піддавалася. І встигала підбігати до своєї господині, щоб лизнути їй руку. А Лідія Петрівна у відповідь на ласку собаки завжди говорила:

— Ах ти, моя розумниця, дівчинка… Краса.

КІНЕЦЬ.