Одна жінка поклала у велику сумку копчений окіст. Великий такий, апетитний, золотиста шкірка, рожеве м’ясо з білими прожилками сала. Смачно! Потім поклала сьомги шматок, гарячого копчення сьомга, чудова риба. Головку домашнього сиру, біло-жовтого, жирненького, зі сльозою, – у марлю загорнула, потім у пакети. Чудово.

Ще банку варення із жимолості. Мариновані білі грибочки в пузатенькому горщику. Пиріжки з м’ясом, бокасті, пишні. І шанежки з картопляним пюре. Дуже добре вийшли.

Багато поклала жінка у велику сумку. Мав день народження, п’ятдесят сім років. А це – частування. На день народження частування шкодувати не треба! Жінка одягла тепле пухнасте пальто, зручні замшеві чоботи, шапку в’язану з квіточками. Практично та зручно.

Потім жінка, крякнувши, витягла сумку з хати. І сіла у таксі. Поїхала на вокзал, там сіла до поїзда. Їхати всього нічого – вісім годин. Все свіже довезе, все акуратно запаковано та загорнуто. І довезла!

А на пероні на неї чекав замерзлий худенький чоловік з сивою бородою і з букетом жовтих хризантем. Розгублений. Здивований. Жінка взяла сумку за одну ручку, худенький чоловік – за іншу. І вони дружно пішли до виходу в місто.

Жінка була велика, висока. Чоловік – худенький та маленький. Сумка перекосилася. Але все одно вони дружно йшли і дивилися один на одного. Вони ж ніколи один одного в реальному житті не бачили, лише з відеозв’язку. І то рідко. Здебільшого листувалися. Познайомились у мережі та переписувалися півроку.

Вони були спорідненими душами. І подобалися їм одні й ті ж фільми та книги. І природа. І тварини. І музика. І до життя вони належали однаково. І вірші любили. І писали один одному щодня теплі та ніжні листи, говорили про все на світі, розповідали про дитинство, минуле, батьків…

Чоловік був літератором, писав історичні книжки. А жінка викладала мову та літературу. Чоловік у неї загинув ще замолоду, діти виросли. А в історика сімейне життя не склалося. Дружина покохала іншого, також ще в молодості. Син дорослий уже. Відносини добрі. Але іншу сім’ю історик так і не завів, може, удар був надто сильний?

Переписувалися. І жінка спочатку чекала, що її знайомий приїде до неї до міста. Але він не їхав. Робота, справи, треба вибрати час, – не наважувався. І до себе не кликав. Туманно писав, що обов’язково зустрінуться. Колись. Ото буде відпустка, – всяке таке. Він боявся. Соромився. Зволікав. Гамлет, а не рішучий чоловік.

І жінка просто зібралася та поїхала. Написала: буду тоді, вагон такий, постарайтеся зустріти, сумка важка. Якщо не зможете, доїду сама. В мене день народження. Тож давайте разом його зустрінемо.

І зустріли! Чоловік Петро Євгенович, звичайно, соромився, хвилювався, навіть руки тремтіли. Вибачався за своє холостяцьке житло. Допомагав накривати на стіл, різати, мити, красиво сервірувати. І через півгодини Наталія Сергіївна вже говорила, сміючись: “Зачекайте, не хапайте шматочки! Зараз все красиво розкладемо, свято ж. Хоча ось цей шматочок спробуйте, він найсмачніший. Це з серединки!”

І Петро Євгенович подарував Наталі Сергіївні музичну скриньку. Дуже красиву: два білі лебеді по дзеркальцю ковзали, як по гладі ставу. І музика чудова лилася. Малахітова скринька, дорога, прекрасна! Від музики солодко щемить серце, а на лебедів милуєшся і теж мало не плачеш… І сиділи за столом, частувалися, говорили – наговоритись не могли. І жовті хризантеми стояли у вазі на столі у маленькій кімнаті. І було дуже добре.

І потім все було дуже добре. Наталя Сергіївна три дні гостювала. А потім вони разом поїхали до Наталі, щоб залагодити різні справи, вирішити питання з переїздом, квартиру виставити на продаж… Рішуча жінка була Наталя Сергіївна. І все вийшло якнайкраще.

Просто тому, що вона взяла та приїхала. Замість того, щоб думати та ворожити, – чому до неї не їдуть? Чому відкладається зустріч? Які саме почуття відчуває Петро Євгенович? Як спонукати його до більш рішучих кроків? І чи треба спонукати? Може, його почуття не таке, яким має бути? А може, щось? А може це? І треба натякнути, але при цьому не виявити нав’язливість, не відлякати.

Наталя Сергіївна сказала: “Мені п’ятдесят сім років. Безглуздо сидіти і мережива з думок плести. Якщо гора не йде до Магомета, треба поїхати, та й усе. А там – як вже складеться. Треба бути до всього готової. І взяти більше запасів і грошей на всякий випадок. Одягтися тепліше.

Іноді треба самому зробити рішучий крок. Без довгих вагань та роздумів. Бути до всього готовим, але крок зробити, та й усе. Якщо в іншого не вистачає рішучості, можна самому виявити цю важливу якість. А що інші скажуть – не має значення. Жити нам. І вибір за нами.

А сиділа б в очікуванні, слухала різні пусті думки, радилася, прикидала, натякала, ображалася, – хто знає, як усе склалося б. Може, ніяк. Час нікого не чекає.

І вечорами подружжя часто відкриває свою музичну скриньку з білими сяючими лебедями. Пахне смачною вечерею, світло, тепло, затишно. Льється музика… Скринька тепер спільна. Як і життя. Який не так багато залишилося. І занадто довго сидіти в очікуванні не треба…

КІНЕЦЬ.