За великим та святковим столом зібралася дружна сім’я Семенюків. Чи жарт – такий привід, улюбленій доньці й онучці виповнюється 15 років!

Марина зранку вже отримала подарунки не тільки від батьків, а й від більшості родичів, і зараз сиділа в очікуванні подарунка від бабусь і дідуся. Ще до дня своїх іменин дівчинка культурно натякнула, що найкращий подарунок це гроші, і подумки підраховувала, скільки ж їй подарують і що вона зможе купити.
Баба Наталка з дідом Вітею не стали довго мучити дівчинку і вручили збентеженій онучці конвертик, а ось баба Света, татова мама ще не прийшла, спізнювалася.

Нарешті прибула і баба Света, і Марина, побачивши в руках у бабусі великий пакет, одразу подумала, що грошей від бабусі не дочекається, і та зрештою подарує якусь дурницю. Натягнувши на обличчя чергову посмішку, Марина взяла простягнутий пакунок у бабусі, вислухала привітання, сказала стандартне «дякую» і вже хотіла відставити пакунок убік, але баба Света здивовано підвела очі, мовляв, що ж ти, Мариночко? Навіть не подивишся подарунок?

Марина посміхнулася, відкрила пакет і аж скривилася, побачивши там це величезне плюшеве непорозуміння. Ну звісно, величезний Гусак!

Вже краще б грошима подарувала, чесне слово!
Марина мляво колупалася в тарілці й тихо злилася на бабцю. Так, звісно, гусак цей зараз у тренді, але вже якось пережила б дівчинка його відсутність, а ось грошики їй би зовсім не завадили. Усі родичі знали, що захоплюється Маринка фотографією, і вже давно мріє про гарний фотоапарат. Ноутбук їй подарували батьки, так би мовити, авансом, мовляв, на Новий рік нічого масштабного не чекай, а ось на фотоапарат вона сподівалася хоч половину суми отримати від родичів. І ось тобі, гусак! І на який біс він їй здався, гусак цей?

За столом точилася невимушена бесіда, теми змінювалися так швидко, перескакуючи з однієї на іншу, що Марина не встигала заглибитися в жодну з них.

Спочатку всі присутні здивувалися, мовляв, як же час швидко летить! Ніби як ось тільки в положенні Настюха була, з таким животом величезним ходила, так і думали, що точно двійня буде, але ж ні, Маринка просто крупненькою зʼявилася на світ. Згадували, як виписували маму Маринки, як відзначився тато, забувши вдома пакет із приданим, і Настя ревіла, мовляв ганьба яка, Костя!
І Костя, батько, червонів як тоді, 15 років тому, і так само виправдовувався.

— Ні, от ви що думаєте, я щодня на виписку сумки збираю? Мене Настя проінструктувала, що для неї взяти, мовляв там, у шафі, сукня зелена висить, її візьми, а в передпокої пакет із туфлями. Ну я все це взяв, і поїхав. Квіти головне дорогою купив, за тортиком заїхав, і нічого в мене не тьохнуло, що дитяче не взяв. Уже коли все Насті передав, вона здивувалася, мовляв, а великий пакет із дитячими речами де? І адже ввечері ми з нею розмовляли, я пам’ятав, що в кімнаті стоїть великий пакет, і його взяти треба, а потім забув. Добре, що на машині, швидко повернувся, взяв що треба. Настя досі мені пригадує, мовляв, ледве в казенній ковдрі додому донька не поїхала, горе-татусь!

Потім згадали, як росла Маринка, як робила перші кроки, як пішла до дитячого садка, а потім і до школи.
Про іспити розмова зайшла очікувано. Костя, батько Марини, почав згадувати:

— Придумали не зрозуміло що з цими іспитами. Ось ми як складали? Квитки писали від руки, потім їх вчили, потім тягнули. Я ось пам’ятаю, ми з учителькою з фізики домовилися, щоб вона білети по порядку розклала, а ми вивчимо кожен свій білет. Жереб тягнули, хто в яку п’ятірку йде. Мені в третю йти випало. Пам’ятаю, виходить Сашко Анрієнко, аж плюється, мовляв, Оленка Захарова не свій білет витягнула, зараз усіх вас втопить, дивись уважно, Костян. А мені що? Я фізику добре знав, узагалі не парився. А от однокласники знатно тоді спітніли, поки підраховували, який квиток узяти. І Оленка оступилася, ще й сама на трояк ледве склала.

— Ну я вже складала за новим, якраз тестували це все, тому теж проблем сильно не було, а ті, хто молодші були їм так, важко довелося. А зараз взагалі дурдом з іспитами цими. Маринка вже заздалегідь боїться, каже, що не складе. І пробники платні. За кожен іспит грошики плати. Ось де бізнес! Це скільки ж грошей вони рубають на цих пробниках?

Поки обговорювали систему освіти, Марина теж долучилася до розмови, мовляв, і справді страшно, я хоч у дев’ятому класі, і то боюся, а ті, хто в 11, узагалі біль.

— А що далі будеш робити, Марино? В 11 клас підеш чи після дев’ятого вступати будеш? У мене Ірка пішла після дев’ятого в коледж, і не шкодує.

Це тітка Олена, старша сестра мами, питання поставила.

— Ну я поки що не знаю. Я б звісно після дев’ятого пішла, але мама проти, каже, що я маленька ще.
— Та який коледж, Олено? От уяви, як вона буде сама, в чужому місті? Адже реально маленька ще. Якби до школи пішла як годиться, зі своїм роком, так і нехай би вступала, а так – на рік раніше в перший клас її віддали, яка з неї студентка в 15 років?

— Ой, Настя! Яка різниця, в 15 років чи в 16? Усе життя не будеш її біля своєї спідниці тримати, а так роком раніше, роком пізніше. Деякі взагалі в 11 років до школи вступають. Ну ця, як її? Батько в неї ще ненормальний, цілий рік у шортах та сандалях наярює.

— Ну там зовсім інша ситуація, Оленко. Там у дітей просто дитинство відібрали. Я взагалі думаю, що нехай напевно в одинадцятий іде. А там видно буде. Та хоч підросте трохи, вітер із голови вилетить, за розум візьметься, а то, крім своєї фотографії, нічим більше й не захоплюється.

Баба Света, дивлячись на невістку, хмикнула.

— Мені теж 15 років ледь виповнилося, коли школу закінчила. У нас тоді восьмирічка була, а далі як хочеш. Хочеш до інституту – йди далі до школи, а ні – так ніхто не тримав. Який нам інститут був? Мати одна нас тягнула, тож не до того було. У мене подруга в торгове училище вступати зібралася, ну і я з нею за компанію поїхала. Мовчки документи зібрали, на автобус сіли та поїхали з нею. Зроду з нами мамки не їздили, за ручку не водили, не до того їм було. Документи з подругою подали, та назад на автобус і додому. Увечері мати з роботи прийшла, а я їй кажу, мовляв, вступила до училища. Ось так і стала студенткою.

— Бабусю Свето, і що, мама вас не сварила?
— А що мене лаяти було? Ну поохала мамка, поахала, мовляв, яка з тебе студентка? Від горщика два вершки! Я ж тоді ще менша за тебе була, метр із кепкою два в стрибку. Худорлява, аж світилася вся. Одне тільки достоїнство і було, що коса до пояса. Товстезна, рукою не обхопити. Та нічого, вивчилася. Щоправда, косу обрізати довелося, вошей у гуртожитку раз та інший назбирала, то миттю її обрізала.

Марина ще трохи посидівши з дорослими задула свічки на торті й вибачившись пішла, мовляв, зараз дівчата вже прийдуть, ми в піцерію зібралися, піду збиратися.

Сидячи в кімнаті дівчинка підраховувала суму, яку їй подарували, і хмурилася. Хоч і непогано вийшло, але на той фотоапарат, який би їй хотілося ще збирати й збирати. Ну нічого, там Новий рік не за горами, може ще трохи набереться. Та й фотосесії їй іноді замовляють, теж не за просто так.
Коли в кімнату заглянула баба Света, Марина просто сиділа за столом.

— Можно до тебе, Марино?
— Так, звісно бабусю, заходь.
— Ну що, набрала грошей на свою мрію?
— Ні, не набрала.
— Багато ще не вистачає?
— Пристойно ще. Але нічого, накопичу.
— А гусака, я дивлюся, ти навіть із пакета не діставала?
— Ой, вибач, зовсім забула про нього.
— Дістань, подивися. Я найбільшого вибирала.

Марина дістала гусака з пакета і, обнявши його, розсміялася.
— Бабусю, та він же більший за мене вдвічі! Дивись, лапи на підлозі лежать, а шия гусяча навколо моєї обмоталася! Ну навіщо ти витрачалася? Вони ж зараз капець які дорогі, обнімусі ці.

— Нічого, внучко. Не дорожче за гроші. Ти подивися, там під хвостом кишенька потайна є, спеціально вшила. Я не стала при всіх говорити, думаю потім тобі одній скажу, якщо сама не знайдеш. А ти навіть і не глянула на нього, на гусака мого.

Марина розстебнула замочок і здивовано подивилася на бабусю.
— Це що, бабусю?
— Подарунок, Марино. А гусак так, вважай що упаковка.

Марина дивилася то на бабусю, то на хрусткі папірці й ніяк не могла повірити, що баба Света подарувала їй таку величезну суму. Ну нічого собі! Цілих 20 тисяч! Та вона тепер хоч завтра може купити собі фотоапарат, і ще трохи залишиться!
— Бабусю, ти що, з глузду з’їхала? Це ж дуже багато! Я не можу взяти таку суму, мене батьки приб’ють!
— Тепер вистачає?

Марина, не в силах сказати ні слова, мовчки кивнула головою і, обійнявши бабусю, розплакалася. Розплакалася чи то від радості, чи то від сорому за те, що розсердилася на бабусю через цього гусака.
Баба Света притиснула Маринку до себе і гладила її по голові як маленьку.

— Ну що ти, що ти, Марино. Не плач, моя хороша. Радіти треба, а ти плачеш.

І стояли вони ось так, обійнявшись, мовчки, поки баба Света не почала свою розповідь.

— Мені майже 18 років було, коли я на роботу вийшла. Пам’ятаю мамка тоді домовлялася, щоб мене взяли, і навіть сама зі мною ходила. Начальниця тоді ще посміялася, мовляв, хто з вас влаштовується? Дитина з мамою за компанію прийшла чи мама це дівчисько дрібне за ручку привела, щоб по дорозі вітром не здуло? А я стою така важлива, мовляв я на роботу прийшла, і нічого я не дрібна.
Взяли мене на роботу, так баби спочатку теж сміялися, все реготали, мовляв, з-за прилавка не видно, та гирькою ненароком прибити можна.

Нічого, втягнулася в роботу, нарівні з ними гарувала. А вечорами ще й шити встигала. Адже я з дитинства шити любила, все в журналах викрійки шукала, та самоучкою все вчилася. Щоправда машинка у нас старенька була, нікуди не придатна, але нічого, і на ній примудрялася такі речі творити, що й баби з роботи замовлення робили. Усе мріяла, що грошей зароблю, та хорошу машинку собі куплю, ножну, з педалькою.

Мені 18 уже на роботі виповнилося. Я тоді такою дорослою себе вважала, що ти! Стіл накрила, червоного купила, ігристого, та чогось міцнішого. Так до того прикро було, коли баби мені ігристого фужер налили, і все на цьому, мовляв, маленька ще пити, з тебе і цього вистачить. А замість подарунка ляльку вручили. І ось іду я додому, вже темніє, сніжок перший під ногами хрумтить, і плачу.

Ще й лялька ця в руках, що зростом майже з мене. Іду, плачу, до того прикро! Інші вже дітей у мої роки няньчать, а мені ляльок дарують! Прийшла додому, від злості ляльку цю на шифоньєр закинула, поплакала ще та спати завалилася. Реви не реви, а зранку на роботу.

Вранці прийшла в магазин, очі червоні, опухла вся, відразу видно, що ревіла. Баби знову регочуть, мовляв, що Свєтка, як ніч минула? Піди лялька всю ніч плакала, та спати тобі не давала? А мене таке зло взяло, мовчу, ні з ким не розмовляю, мовляв ну вас! Якось до вечора протрималася, щоб знову не розревітися. Уже потім, перед тим як додому йти, мені одна жінка шепнула, мовляв, ти ляльку свою покрути, як слід, може знайдеш щось цікаве.

Прийшла я додому, а сама все думаю, чого її крутити? А сама полізла, дістала її, роздивляюся. Мати в кімнату зазирнула, ще й посварилася, мовляв, дорослі дурепи дурниці всякі дарують, а ти граєшся, сидиш. А потім платтячко як задерла ляльці, а в неї до живота папірець приліплений.

Я папірець той зняла, розгорнула, і розревілася. Гроші мені жіночки подарували, якраз на машинку швейну й вистачало. А лялька ніби як так, жарту заради була. Я собі потім машинку купила, а лялька на пам’ять залишилася. Як гляну на неї, так згадую все, немов учора все це було. І до того тепло стає, до того добре. Адже це вже потім я на швачку відучилася, та пішла з торгівлі, а починала свій шлях трудовий у магазині.

Марина слухала бабусю і уявляла все так чітко, так жваво, немов це вона багато років тому отримала ляльку в подарунок, і йшла додому розмазуючи сльози по обличчю.

— Бабусю, так це та лялька, що в кріслі в тебе сидить? І машинка все та ж сама? Це ж скільки їй років уже?
— Так порахуй скільки. Якщо вже тобі, онучці, 15 років, а я сама давно не молода.
— А знаєш, бабусю, я ж теж сьогодні мало не заплакала, коли гусака цього побачила. Ще подумала, що краще б грошима… Ти вибач мене, бабусю. Спасибі велике за подарунок, але не можу я його взяти, дуже велика сума.

— А це не тобі вирішувати, Марино. Уже раз у житті можна й розоритися, онучко, тим паче на мрію. Та й не останнє віддала, зібрала дещо. Головне не закидай свою справу улюблену, і нікого не слухай. Багато їх таких порадників, які обгадити хочуть усе, що на очі попадається. Я про шиття своє теж наслухалася будь здоровий.

Стояли бабуся й онука обійнявшись, і кожна думала про своє. Уже й мати кілька разів заглядала в кімнату, і батько, мовляв, що ви тут, мамо? А вони всі стояли обнявшись, і мовчали. Потім уже баба Света відсторонила від себе онуку, підштовхнула легенько, мовляв, збирайся давай, подружки чекають.

Уже вночі плакала Марина, притискаючи до себе великого плюшевого гусака. Плакала і думала, що збереже вона цей подарунок ось так само, як баба Света зберегла свою ляльку. І фотоапарат купить, а коли зароблятиме, то обов’язково подарує бабусі щось таке, отаке, про що мріє бабуся, але сама купити не може.

Може все це буде, а може й ні. Хто знає, як повернеться життя, яким боком, якою частиною тіла? Тільки поки ще школярка Марина, вирішила, що після 11 класу піде вчитися. Та й баба Света онуку підтримала, мовляв, не поспішай дорослішати, всьому свій час.

КІНЕЦЬ.