Це був звичайний серпневий вечір, коли пролунав телефонний дзвінок, який змусив моє серце завмерти. На екрані висвітився невідомий номер. Зазвичай я не відповідаю на такі дзвінки, але щось змусило мене підняти слухавку.

На іншому кінці пролунало далеко-знайоме, але водночас – чуже:

– Привіт, донечко.

У мене затремтіли руки. Цей голос належав їй – жінці, яка покинула мене в дитинстві, коли мені було лише п’ять років.

Розповім свою історію спочатку і сподіваюся почути ваші думки і поради.

Моє дитинство було непростим. Я росла без маминої ласки і підтримки, але не дозволила цьому зламати мене. Навпаки, я стала сильнішою.

Скільки ночей я проводила, плачучи під ковдрою, уявляючи, що вона повернеться і обійме мене – цього і не згадати, такою була майже кожна ніч. Але цього так і не сталося.

Я сама досягла всього, що маю. Здобула освіту, побудувала кар’єру, створила власну родину. У мене є чоловік, якого я кохаю, і двоє дітей, які стали для мене сенсом життя. Я навчилася не озиратися назад. Але зараз минуле стукало в мої двері.

– Я шукала тебе всі ці роки, Оленко. – сказала вона.

– Пробач мені, якщо зможеш. І дуже прошу тебе про зустріч.

У цей момент моя душа наче розкололося навпіл. Одна частина кричала, що я повинна покласти слухавку, що не можна пробачити людину, яка покинула власну дитину. Інша ж шепотіла:

“Люди помиляються. Можливо, вона мала причини, яких ти не розуміла тоді”

Я запросила її зустрітися. Мені потрібно було подивитися цій жінці в очі, почути її пояснення.

Коли ми зустрілися в моєму улюбленому кафе нашого міста, я побачила перед собою не ту жінку, якою пам’ятала її з дитинства: Надія виглядала старшою, втомленою, з тінню жалю в очах.

Вона довго мовчала, а потім, ледве стримуючи сльози, розповіла, як стала заручницею складних обставин: бідності, небажаної дитини, яка народилася від хлопця, який її покинув, відчуття, що вона не зможе дати мені того, чого я заслуговувала.

– Я не шукаю виправдань, – сказала моя мама. – Я просто хочу, щоб ти знала, що я любила тебе всі ці роки. І продовжую любити, яке б ти рішення не прийняла.

Всередині мене все стислося. Було так складно і так важко. Я довго думала, що сказати.

– Я не знаю, чи зможу тебе пробачити, – тихо відповіла я. – Моє життя було непростим через те, що ти пішла. Але я дала собі раду. І тепер, коли ти повернулася, мені складно зрозуміти, що з цим робити.

Вона кивнула, ніби зрозуміла.

– Я не прошу тебе про щось більше, ніж просто можливість бути поруч. Хоча б іноді бачитися з тобою і познайомитися з моїми онуками, якщо ти дозволиш.

Мені знадобилося кілька місяців, щоб зважити всі “за” і “проти”. У мені боролися образа й бажання зрозуміти маму, впустити в своє життя і життя моїх дітей. Я зрозуміла, що не хочу, щоб мої діти росли з тягарем нерозв’язаних конфліктів.

Зрештою, я вирішила дати мамі Надії шанс. Але на своїх умовах. Вона не повинна більше зникати з мого життя – іншої нагоди все виправити і надолужити у неї не буде.

Це не означало, що я забула все, що було, але я вирішила перестати тримати в собі цю образу і недомовленість. Я хочу познайомитися зі своєю мамою.

Вона вже ніколи не дасть мені того, чого не змогла дати в моєму дитинстві. але може ми обидві отримаємо натомість щось інше – світле і тепле.

Можливо, це і є прощення. Не забувати, але дозволити собі рухатися далі. А як би на моєму місці вчинили ви?

Джерело