За вікном – італійське море. Але до нього був довгий шлях. Я вийшла заміж за пристойного чоловіка, старшого за мене. Приїхала до Мирослава жити з великою валізою різнокольорових суконь, туфель, елегантних костюмів.

До валізи додавалася сумка з косметикою, шпильками, гребінцями та іншими нашими жіночими штучками. Ну люблю я все це! А ще була купа коробок з серветками, підставочками під гаряче, фіранками.

Спільне проживання до шлюбу тоді не було так широко поширене, як зараз. Ми теж з Мирославом не жили до шлюбу разом. І про звички і побутові вподобання дізналися після весілля, коли опинилися під одним дахом.

На наших побаченнях мій майбутній чоловік з’являвся у сорочці, гарному костюмі, краватці. Говорили про фільми і літературу, приносив зефір до чаю та букетики ромашок.

Запрошував і до себе – з подругою, ясна річ, щоб не компрометувати мене раніше часу. Вдома у Мирослава не ховалося сюрпризів, але квартира була «дуже холостяцькою»: незатишною, без фіранок, з якоюсь сумною ганчірочкою замість нормальної губки для посуду.

Особливо зворушив мене тоді посудний рушник з великою діркою. За цю дірку він і чіплявся на гачок. Я побачила це і щось в душі защеміло: зрозуміла, що просто зобов’язана вийти за Мирослава заміж, такою самотністю і глухою чоловічою неприкаяністю віяло від рушника.

Побралися ми. З’їхалися. Я щедро вбрала квартиру фіранками, прихватками, якимись кумедними милими дрібницями обставила, вбралася в улюблений оксамитовий халат.

Халатик мій Мирослав оглянув критично. Запитав, чи нема чого простішого. Каже мені:

– Вдома треба носити не такі пафосні речі, а скромніші небагато!

Ага, ось як у нього, наприклад: трико з витягнутими колінами та сорочка з латкою. Бо якщо ходити вдома в новому-красивому та не берегти нічого, то цього нового-красивого і не залишиться зовсім!

Я спершу не усвідомила масштабів. Хіхікнула навіть, зазначивши подумки на майбутнє: купити чоловіку гарне домашнє вбрання. А то він зовсім тут здичавів на самоті. Вголос я пояснила: халат домашній і не новий, просто якісний. Привезла подружка з Польщі.

А потім я з ентузіазмом почала наводити затишок у занедбаному холостяцькому барлозі, але далі сюрпризи посипалися як феєрверк.

Не встигла я відмити зачухану плиту – а тут Мирослав зі шматком фольги. Застелив моментально весь простір між конфорками, пояснив: щоб не забруднилося, зручно ж! Речі треба берегти.

Скоро застеленими виявились відмиті підвіконня – газетою, полиці у ванній – каламутною плівкою і так далі. Я мовчала, мене так виховали: чоловік головний, сім’я – головне; мовчи, жінко, бо одна залишишся.

Якось я виявила, що мій улюблений банний рушник прикрасився великою діркою. Чоловік пояснив: а щоби не падало з гачка на стіні! У нього геть усі рушники з дірками, зручно ж. Я обробила дірку петельним швом, щоб не кудлатіла, і знову промовчала.

Час минав. Оксамитовий халатик зношувався. З ним разом зношувалися шкарпетки, сукні та туфлі, закінчувалися креми, помади і парфуми, занепадали рушники.

Купувати нове Мирослав мені не дозволяв: гроші слід було збирати – раптом що? І потім шкарпетки та інше можна зашити, пальто – перелицювати, суконь у тебе ще он скільки, косметика і зовсім не потрібна – ти молода і красива жінка, Оленко!

Так ми і жили. Ходили на роботу – обидва працювали інженерами, жили економно, тихо, без подій. Три роки жили. Тільки я на себе дуже швидко перестала дивитися в дзеркало з задоволенням, як раніше.

Навіть на роботі помітили, що я вже не схожа на себе. Списали щоправда на те, що старшою стала і заміжня тепер. Та й таке.

А потім у гості заявилася подруга. Та сама, що їздила до Польщі постійно. Побачила Марічка мене у штопанному халаті, підвіконня з газеткою, видихнула:

– Оленко, ти ж як моя бабуся!

Розвернула до дзеркала, тицьнула пальцем неввічливо. І я побачила відображення двох жінок. В однієї очі ніби пилом присипані, куточки губ дивляться вниз, у волоссі срібні ниточки, ще халат цей затертий. Це я, власною персоною.

Інша, Марічка, просто жінка, з зачіскою, макіяжем, але років на десять молодша. І не скажеш, що ми ровесниці.

Мирослав так і не зрозумів, чому я вирішила з ним розлучитися. Лише очима кліпав, коли я сказала, що так жити не можна. Пішла тихо: дістала з комори валізу, хотіла збирати речі. Відчинила шафу – розреготалася, бо збирати було нічого. Не штопані ж шкарпетки пакувати!

Напевно, я не дуже правильно і гарно вчинила. Напевно, треба було пояснити, що плита та підвіконня брудняться і це нормально; якщо забруднилося, можна помити. А якщо рушник упав – можна підняти. І якщо щось зламалося це щось потрібно викинути і замінити на нове.

Це життя, воно текуче, мінливе і не стоїть на місці. Нічого не можна зберегти надовго і законсервувати. Все мажеться, старіє, падає. Таке буває. Але я не пояснила. Напевно, просто мовчала надто довго – пояснення постаріли, зносилися і вже не годилися.

Тому що є речі, які не можна робити. Не можна застеляти підвіконня старою газетою, якщо у вас гарне чисте підвіконня. Бо це ваше гарне підвіконня переживе вас. А ви постарієте в компанії жовтіючої газети.

А ще не можна робити дірки у рушнику, щоб «не падав». Бо це як у склепі, де все вічне, нерухоме і не змінюється.

І тому нехай мажеться і падає. Нехай життя рухається вперед, змінюється, розквітає. Нехай усе йде своєю чергою. Ми помиємо, піднімемо, посміємося. А для рушника вкрутимо гарний тримач, якщо так важливо, щоб він не падав.

Якщо вам цікаво, я сама недавно стала бабусею і живу зараз дуже далеко. У дворі ростуть апельсини, голосно щебечуть діти – українською і італійською, а чоловік варить найсмачнішу у світі каву, щоразу заливає плиту і бруднить всю кухню, щоб потім її відмивати під моє бурчання. Всім добра і затишку!

Джерело