Прочитала тут недавно історію про “подушку”. Як жінка з чоловіком жили і все життя собі все шкодували. Їли зі старих тарілок, спали під старими простинями. В коментарях лилося так багато “чорноти”. Ніби-то, що за дивина. Хто так міг чи може жити.

А я вам скажу, ми могли, бо так нас виховували, такі “цінності” в голову вкладали, а тепер нам на старість літ, ох як не легко змінитися в тому плані.

Річ в тім, що я сама така була. Крапку в моїй історії поставила невістка, коли я “передарувала” їм набір тарілок і горняток, які вона нам на своє весілля з нашим сином подарувала. Просто взяла і на моїх очах кинула тою коробкою об сходи на ґанку.

З того дня я перестала собі все жаліти. До кінця життя той урок Каті запам’ятаю, хоч мені вже вісімдесят.

Після того, як син наш одружився, то покинув наш дім, пішов в зяті до дружини, а згодом і купили, хоч і однокімнатну, але свою квартиру.

Невістка в якості подарунка, подарувала нам ящик гарної посуди.

Дома я відкрила, і як сьогодні пам’ятаю, на тих тарілках і горнятах були червоні маки. Різні там тарілки були, і особисті і для першого і для десерту. Ну красиві, словами не передати.

Але ж де таке бачено, що можна ними користуватись.

– Мамо, давайте на Великдень я поставлю на стіл новий посуд. Ну скільки буде в тій коробці пилитися?, – сказала мені Катя.

– Ой, ну для чого його виймати, потім назад ставити. Он, є дві тарілочки з лебедями, три з ліліями, які красиві, це ще моєї мами придане мені, а ще пару тарілочок з простим золотим ободком. Та хватить нам, – відповідала я ласкаво невістці, тільки щоб вона і не згадувала про той посуд, бо шкода.

Таких випадків було дуже багато. Не раз мені Катя пояснювала, що це не нормально, що їй образливо, що її подарунком ми не користуємось.

– Ти ж і обрус на стіл подарувала! Не забувай, його то ми на кожне застілля витягаємо з антерсолі. Так що, не кажи.

Минав час, ми з чоловіком покрилися сивиною. Вже онуки школу закінчували, як син з невісткою дачу побудували, та таку, що надумали там жити.

На новосілля ми з дідом не потрапили, бо щось себе мій Петро не добре того дня почував.

Коли син з невісткою приїхали до нас, то я придумала, що прийшов час “весільного набору”.

Я протерла з коробки порохи і коли вони вже йшли до автівки, чоловік вручив їх сину і невістці.

Катя отетеріла від побаченого. Перехопила від чоловіка цю коробку, а стояли ми на кам’яних сходах, що до хати вели, і як не гримне об них тим посудом. Все в тріску…

Я цей день ніколи не забуду. Саме тоді я зрозуміла, що жила геть не так, як мала. Що не варто було собі все шкодувати, що життя швидкоплинне.

Хоч і на старість, але я з чоловіком їм з гарної посуди і п’ю з гарних і не облуплених горняток…

Ось така сумна, але корисна історія…

Джерело