Я не привітала з днем ​​народження рідного брата. Не написала та не подзвонила. Ні не забула. Навпаки: пам’ятала. З любовʼю згадувала.

Думала безперервно з ніжністю. Казала: “Сьогодні день народження у брата!”. І в результаті не привітала: це само собою зрозуміле! Наче це вже сталося.

Я все виправила, звісно.

Отак і буває. Рідним не говорять про любов – це само собою зрозуміло! Як биття серця, як дихання. Як саме життя.

Так людина влаштована: найкраще, цінне, улюблене ми не забуваємо, ні!

Ми сприймаємо це як частину себе. Як даність. Мало хто починає день із освідчення в коханні своєму оку чи серцю. Або з подяки кисню.

Вони є. Це і є наше життя.

І рідні люди є. Ми їх любимо безмірно. І так пов’язані з ними, так сповнені любов’ю, ми живемо в ній! – і тому забуваємо іноді про цю любов сказати.

Це зрозуміло. І на запитання: «Ти мене любиш?», – відповідаємо з деяким навіть здивуванням: «Звичайно!»… Якби запитали: «Тобі треба дихати?»…

Треба частіше говорити любов рідним. Потрібно дарувати подарунки. Треба обіймати.

Виражати явно свою любов. Нагадувати про неї. Дякувати рідним за те, що вони є. Що нам випало щастя опинитися тут, на Землі, одночасно.

І можна сказати чи написати. І отримати відповідь. І доторкнутися можна: до чоловіка, дружини, дитини, мами, тата – це величезне щастя.

Таке величезне, що ми його не помічаємо. Ми ним живемо. І дихаємо.

Але треба говорити та торкатися. І зробіть це негайно, тому що в рутині днів ми знову відкладемо. Це так легко! Можна відкласти.

Але краще не треба. Краще зараз.

КІНЕЦЬ.