– Сергію, ми не викрутимося. Тобі треба шукати іншу роботу, – дивлячись на розрахунковий лист чоловіка, заявила я. – У порівнянні з тим, що було на попередньому місці, це справжні копійки.

– Ти надто поспішаєш із висновками, – спокійно відповів він.

– Я відпрацював у компанії лише пів року. По суті є новачком – стажистом. Потрібно ще трохи часу. Виявлю себе, як справжній фахівець, і зарплату одразу підвищать. Терпіння, люба!

Я заперечливо похитала головою, бо була докорінно не згодна з чоловіком:

– Пів року – достатній термін, аби зрозуміти перспективи та можливості, щодо доходу. Шістнадцять тисяч гривень на місяць – критично маленька сума для того, щоб жити нормальним життям. Для чоловіка, маю на увазі.

– Цікаво, про яку країну ти говориш, висловлюючи незадоволеність такою зарплатою? – хмикнув Сергій. – Забуваєшся, люба.

– Я, навпаки, реально дивлюся на речі. На відміну від тебе, що літаєш десь у хмарах. Нагадаю, я вже маю йти в декрет, але не можу цього зробити! Пропонуєш мені до останнього дня працювати?

– Ні, звичайно. Якщо термін настав, значить оформляй документи. Буде день – буде їжа. Якось викрутимося.

– Сергію, ти мене, мабуть, не правильно розумієш. Я не хочу крутитись! – Підвищивши голос, промовила я. – Я планую спокійно жити, спокійно привести доньку на світ божий, та спокійно займатися її вихованням. Я не хочу жодних “американських гірок”.

– Боже, Катю! Твоє цікаве положення зведе мене з розуму! Коли ж заспокояться ці шалені гормони! – обурено відповів чоловік. – З чого ти взяла, що щось буде не так?

– Проста математика! Раніше ти заробляв тридцять тисяч, я п’ятнадцять. Ми могли собі дозволити жити в орендованій квартирі, збирати на іпотеку, купити автомобіль, харчуватися, одягатися і навіть поїхати на відпочинок.

– А що буде за два місяці? Твої шістнадцять тисяч, і мої плачевні декретні. Вже не на дві людини, а на три! Причому маленька дитина, дорівнює великим витратам. Ти хоча б на хвилину можеш уявити, що на нас чекає?

– Нічого критичного! – незворушно знизав плечима чоловік. – Підготуємо кімнату, та все необхідне за заощадження, а далі подивимося.

– Ти пропонуєш зняти гроші, що зберігаються на іпотеку?

– А що тут такого? Розв’язуватимемо питання в міру їх виникнення. І припинімо цю пусту розмову. Досить! Я тільки прокинувся, а вже втомився! А мені ще працювати цілий день. Тобі, між іншим, теж.

– Дякую за турботу! – уїдливо відповіла я, і попрямувала в душі

Я відчайдушно намагалася розібратися, що відбувається із чоловіком. Він не був таким. Ніколи!

Коли мої одногрупниці закохувалися в недосвідчених хлопчиків-студентів, я завжди дивилася у бік справжніх чоловіків. Для мене це були хлопці, які не просиджували штани в університетах та академіях, а проходили реальні уроки життя.

Вчилися заробляти, та мали великі амбіції на гроші. Володіли міцною силою волі та дисципліною. Мені здавалося, що тільки поряд з таким чоловіком я зможу почуватися по-справжньому захищеною та щасливою.

Я надто близько знала розумно-бідних знавців або, як кажуть у народі, “диванних критиків”. Таким був мій батько. Вчитель математики в школі, що має три вищі освіти та зарплату, якої вистачало на один-два тижні проживання.

А далі… нескінченні сварки, скандали, істерики, та сльози мами. Досі у вухах звучали її нескінченні прохання та голосіння про те, що грошей не вистачає.

Я навчилася цінувати кожну карамельку та булочку, кожну котлету. А ще чоловіків… які були повною протилежністю мого тата.

Сергій не належав до того типу хлопців, за якими дівчата бігають табунами, та втрачають голову з першого погляду. Він скоріше був схожий на непоказного живчика, невисокого зросту, який завжди чимось спантеличений.

Але коли він перебував у прекрасному настрої, то косив наповал жіночі серця тонким почуттям гумору та харизмою.

Було в ньому ще щось невловне, та чоловіче. Амбітність, цілеспрямованість та впевненість у завтрашньому дні. Те, у що я закохалася, попри те, що Сергій був зовні, зовсім не в моєму смаку.

Мій батько виступив категорично проти такого “нареченого”.

– Я не віддам свою єдину дочку заміж за електрика із середньою спеціальною освітою. Ні за що! Навіть не думай! Ти навчаєшся в технічному університеті. Там мало гідних парубків? Не думаю!

– Справжній чоловік не визначається кількістю вищих освіт. Головна функція чоловіка – заробляти гроші. Сергій це робити вміє!

– Гроші – це хороша річ, але не найважливіша. Ти не зможеш жити з людиною, у якої порожньо в голові. Ти ж освічена жінка.

– Тату, годі! Це моє життя, та мій вибір! Мені вже не п’ятнадцять років. За мене нічого не треба вирішувати!

– Що ж, добре! – впевнено відповів Степан Анатолійович. – Він може стати твоїм чоловіком, але ніколи не стане моїм зятем. Я відмовляюся його визнавати, а відповідно, в моєму домі його й ноги не буде! Сподіваюся, я ясно висловлююсь.

Мама, на відміну від батька, підтримала мене, хоча теж не була у захваті від мого вибору.

– Може, не поспішатимеш заміж? Подумаєш, зважиш усі “за” та “проти”! – умовляла вона мене.

– Я вже все вирішила. Просто хочу знати, що ти поруч, і в жодному разі не залишиш мене одну, хоч би як склалася моя доля.

– Ні за що! – лагідно відповіла Марія Терентіївна. – Ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку та розуміння.

Одразу після отримання диплома я вийшла заміж за Сергія. З роботою мені теж пощастило. Батько найкращої подруги зміг влаштувати мене програмістом до міського відділення банку.

– Я така щаслива! – Я захоплено ділилася емоціями з чоловіком. – Молодий фахівець із високою зарплатою – великий успіх! Дивлячись на сьогоднішню ситуацію, ми можемо дуже швидко накопичити на іпотеку.

– Ти маєш рацію. Але мені цього замало. Хочу переїхати до столиці, купити двоповерховий будинок, кілька квартир на морі. Ось тоді життя справді здасться казкою. Проте – почнемо з малого!

Через вісім місяців я була в положенні. Після бурхливої ​​радості та сліз щастя, погані новини не змусили на себе чекати. Сергій втратив роботу. Компанія закрилася, залишивши безробітними сотні людей.

Чоловік засмутився, але не став впадати в депресію.

– Я розв’яжу це питання. Не хвилюйся. Без грошей ми не залишимося.

Усього за кілька тижнів він став співробітником у якійсь новій компанії. Чоловік не вдавався особливо у подробиці, та й мене більше цікавило моє цікаве положення, яке проходило не зовсім легко.

Проте, побачивши випадково розрахункові листи Сергія, я розхвилювалася. Я не уявляла, як можна вижити сім’ї із трьох осіб на таку низьку зарплатню. Але у відповідь почула лише обурення, крик та роздратування.

Я вискочила з душу під безперервний дзвінок мобільного телефону.

– Ніколи так не роби! – пролунав на тому кінці дроту стривожений голос найкращої подруги Аллочки. – Я трохи не збожеволіла за п’ять хвилин. Якщо ти вирішила з мене познущатися, то в тебе вийшло!

– Ну, заспокойся, моя рідна. Зі мною все добре! – весело відповіла я. – Я просто була у ванній. Ось і все!

– А звідки я знаю? Для мене ти – жінка, яка чекає на малюка, і яка зникла з моїх “радарів”! Ти уявляєш, що я пережила?

– Гаразд. Все гаразд! Я рада тебе чути!

– Взаємно! Як справи? Як почуваєшся? – трохи заспокоївшись, спитала Алла. – Малятко як, штурхається?

– А то! Швидше за все, чекаємо на чемпіонку світу з боксу.

Жінки голосно засміялися.

– Я чого дзвоню… Пам’ятаєш, ти колись казала, що хочеш продати фотоапарат? Той самий, з яким ти на третьому курсі планувала стати відомим фотографом, але… не вийшло. Не доля! – все ще регочучи, уточнила подруга.

– Так. Пам’ятаю, звісно. Але фотоапарат професійний, цінник високий, тож покупців поки що немає.

– Є! Це я! Хочу подарувати племіннику.

– Серйозно? – радісно вигукнула я. – Яка чудова новина! Я зможу купити коляску, і навіть колиску!

– Везуча ти дівчина, ой, щаслива! – знову пожартувала Алла. – То що? Зустрінемось сьогодні? Як у тебе з часом?

– Звичайно! За дві години у нашому кафе. Підійде?

– Безперечно! До зустрічі!

Я радісно заплескала в долоні, і кинулася до шафи, де лежав фотоапарат. Я дістала коробку і відкрила її, щоб перевірити, чи все на місці, але тут мій погляд привернув конверт, який випав, коли я діставала упаковку.

Я підняла його з підлоги, й ахнула від подиву. Конверт був наповнений грошима! Я присіла на диван і швидко перерахувала купюри. Сто сорок тисяч гривень!

– Що це? Як? Сергій ховав від мене гроші? Я мізкувала, за що купити коляску, а він за моєю спиною конвертик поповнював! Боже!

Я схопила телефон, але потім різко відкинула його убік:

– Ні! Не дзвонитиму! Не зізнаюся чоловікові, що знайшла його заначку. Подивимося, що він заспіває, не знайшовши грошей! – раптом промовила я. – Якщо він посмів мене обдурити, значить і я вчиню з ним так само! Не дозволю витирати об мене ноги. Не дозволю!

Як і домовилися, ми зустрілися в улюбленому кафе, довго спілкувалися, пили латте та їли тістечка. Я вирішила замовчати від подруги історію із заначкою чоловіка. Не хотілося виносити сміття з хати.

А одразу після зустрічі вирушила в дитячий магазин. Зробивши на всі гроші замовлення, я із задоволеною усмішкою на обличчі вирушила додому. Тепер все справедливо і так, як має бути!

Кур’єр доставив товар, коли Сергія ще не було вдома. Я радісно розглядала крихітні сорочечки, чепчики та повзунки. Я мрійливо задумалася про той день, коли візьму свою дитину на руки.

– А що тут відбувається? – здивовано спитав Сергій, увійшовши до вітальні. – Ау, Катю! Ти мене чуєш?

– Так, звичайно. Просто на мить замислилась,- невимушено відповіла я.

Чоловік стривожено продовжував дивитися на речі.

– Ти за що все це купила? Чи хтось подарував? Батьки?

– Купила. За гроші.

Сергій, не довго думаючи, побіг до шафи й, не знайшовши конверта, кинув на мене злий погляд:

– Яке ти мала право розпоряджатися моїми заощадженнями? Я тебе питаю!

– Ти думаєш, що маєш щось у мене питати? Навпаки, ти повинен відповідати!

– Жартуєш?

– Ні. Намагаюся зрозуміти, як ти міг так вчинити зі мною та донькою. Як ти міг, маючи гроші, спокійно дивитися мені у вічі, коли я згоряла від переживань. Як ти, взагалі, міг щось накопичувати окремо?

– Ми ж разом збирали на іпотеку. Я чесно відстібала частку із зарплати на майбутнє житло. А що ти робив? Ховав, як щур, гроші за моєю спиною! Чому?

– Віддай гроші, потім скажу.

– Які гроші? Я їх витратила. Повідомляю, якщо ти не помітив.

– Завтра все віддамо назад. Оформиш повернення. Зрозуміло?

Я розчаровано подивилася на чоловіка:

– Я купила речі для твоєї доньки. Ти про що говориш? Це не для мене. Не хвилюйся!

– Справа не в цьому. Я збирав гроші на покупку франшизи. Планую відкрити кав’ярню. Рік намагався зібрати потрібну суму. І тепер нікому не дозволю ставити мені палки в колеса. Навіть тобі!

– Я тобі не вірю. Ти брешеш! Спеціально вигадав якусь нісенітницю, щоб прикрити обман і зраду! Не вірю!

– Ти недолуга? – обурено вигукнув Сергій. – Я завжди казав, що хочу, і зароблятиму багато. Це не новина. Про яку брехню йдеться?

– Якщо це правда, то чому ти не сказав мені про це раніше? Чому не поділився планами?

– Не хотів заздалегідь роздмухувати “вогнище радості”. Відкрив би, і сказав би.

Я нервово засміялася.

– Ти несеш нісенітницю! Тому що обманюєш!

– Ти така дурна? Не чекав! – розчаровано промовив Сергій. – Загалом, жінки не повинні лізти в чоловічі справи. Зовсім! І я не зобов’язаний тобі звітувати про способи заробітку. Я забезпечую грошима, ти – затишком!

– Ти мені зуби не замовляй! Куди хотів витратити ці гроші? – Наполегливо продовжувала я. – Я питаю тебе востаннє. Якщо ти прямо зараз не відповідаєш на моє запитання, я збираю валізу і йду. Вибирай!

– Ось як? Якщо ти настільки підвладна своїм вигаданим ідеям, то вперед! Утримувати не стану! Навіщо мені дружина, яка не чує, не розуміє, не довіряє. Чекає від мене якихось варіантів, яких немає. А найголовніше – витрачає мої особисті гроші без мого дозволу!

– Я зрозуміла. Ти зробив свій вибір!

Я дістала з сумочки конверт і поклала його перед чоловіком:

– Тут рівно сто сорок тисяч. Мені не потрібні твої заощадження. Я продала фотоапарат і купила речі дитині.

– Катя …

– Нічого не кажи. Ти вже сказав усе, що було потрібне і важливе. Решта – зайве!

Я зібрала речі, та поїхала до батьків. І батько, і мати були раді моєму рішенню.

– Ми виростимо дівчинку. Головне, що ти схаменулась! – Задоволено заявив батько.

Після появи доньки я подала документи на розлучення. Сергій не став чинити опір, і підписав згоду.

Спільні заощадження на іпотеку ми поділили порівну. Суд призначив чоловікові аліменти, які він зобов’язався справно платити.

За кілька місяців я дізналася, що Сергій справді відкрив кав’ярню. У душі виникли сумніви. А якщо він не брехав, якщо казав того вечора правду?

Усередині щось тьохнуло, але тепер – це не мало жодного значення. Поміркувавши, я прийшла до висновку, що більше не зможу йому довіряти!

Це не родина, коли щось замовчується, та приховується. Якби чоловік хотів зберегти нашу родину, він би хоч натякнув про це, та спробував відверто поговорити, вибачитися.

Нічого подібного я не почула! Тож навіщо така родина? А ви що скажете про вчинок мого чоловіка? Я мала рацію, коли пішла від нього?

КІНЕЦЬ.