Моя мати, Ніна Володимирівна, мала двох онуків: одного – від старшого сина Іллі, другого – від мене, Дмитра-молодшого.

Перший, як і його батько, був старшим з онуків. Попри те, що вважається, що молодших люблять більше, бабуся частіше поралася з шестирічним Олексієм, ніж з п’ятирічним Андрієм, моїм сином.

Різницю в рік між хлопчиками практично не було видно. Проте, на неї завжди вказувала моя мати.

Якщо бабуся йшла гуляти із двома онуками, то завжди виділяла Олексія. Він все повинен був отримувати першим, чи то морозиво, чи то чергу в платний туалет.

Про те, що мати виділяє сина старшого брата, я дізнався від маленького Андрія, який після чергової прогулянки заявив мені:

– Не піду більше гуляти з бабусею та Льошею!

– Чому? – Здивовано поцікавився я у сина.

– Вона любить його більше за мене! – З жалем повідомив Андрій. – Мені навіть якось сумно від цього…

– Нічого собі, які слова ти знаєш, – напівжартівливо відповів я. – Чому ти так вирішив? Може, ти поспішив зі своєю думкою?

Андрій з осудом подивився на мене і, діловито склавши ногу на ногу, почав розгойдуватися.

Близько хвилини він мовчав, збираючись із думками, а потім видав мені полум’яну промову.

– Загалом, бабуся каже, що він старший, тому спочатку все має діставатись спочатку йому, а вже потім мені. Взяти бодай карусель. Бабуся пішла спочатку кататися на каруселі з ним, а потім зі мною.

– Я, як бовван, стояв біля каруселі й дивився на них. Коли я попросився на іншу карусель, баба Ніна сказала, що оскільки Льоша на неї не хоче, я теж не піду. Хіба це справедливо? – Розгублено запитав син і лукаво примружився.

Я з розумним виглядом вислухав сина і пообіцяв поговорити з бабусею, щодо того, що сталося.

– Толку немає. Я вже казав, – приречено зітхнув Андрій. – Я думаю, що тут справа в іншому – бабуся любить його більше.

Слова сина наштовхнули мене на думку, що поговорити з матір’ю таки доведеться. Я добре пам’ятав, як мати поводилася так само і зі мною.

Щоправда, тоді фінансів особливо не було, і різниця між старшим та молодшим сином полягала в тому, що мати все добре віддавала Іллі, починаючи з їжі, та закінчуючи одягом.

Ця тема, як спусковий гачок, змусила мене негайно зателефонувати матері. Проте вона на мій дзвінок не відповіла, а надіслала повідомлення з інформацією про те, що вона зараз дуже зайнята.

Я відклав розмову на потім, але потім усе якось відлягло від серця, і я не став смикати стару вавку.

Однак, про неприємну тему мені таки довелося згадати, оскільки мати знову дала черговий і досить вагомий привід.

Той недільний день видався досить сонячним, першим після затяжних дощів. Мати зателефонувала мені, та повідомила про те, що вони з Альошею гуляють у парку.

– Хочеш, привези Андрія! – Запропонувала мені мати.

– Чому самі не зайшли за ним? – поцікавився я, добре знаючи, що старший брат живе за п’ятсот метрів від мене.

– Забула я зовсім про другого онука. Ілля нас відвіз на машині до парку, і я ось згадала. Точніше, мені Альоша нагадав, – почала виправдовуватися вона. – Ти вже пробач мені…

Я запитав у сина, чи піде він у парк із бабусею та двоюрідним братом.

– Схожу, напевно, хоч я нічого й не забув, – з образою промовив Андрій. – Тату, тільки дозволь мені в новій джинсовій куртці піти, хочу, щоб Альошка від заздрощів лопнув.

– Прямо ось, щоб лопнув? Ти ж знаєш, що так не буде, – засміявся я, дістаючи синові куртку.

– Заздрити ж буде все одно, – хлопчик почав натягувати на ноги кросівки.

Протягом двадцяти хвилин я відвіз Андрія та передав матері із рук в руки.

– Я потім сама приведу Андрюшу. Ми прогуляємось назад пішки, – повідомила мені мати.

– Довго будете у парку? Хотіли з Оленою в магазин з’їздити, – уточнив я, дивлячись на годинник.

– Їдьте, звичайно, встигнете ще сто разів туди-сюди змотатися, поки ми пограємось і докульгаємо, – махнула рукою вона.

Зі спокійним серцем я поїхав додому. Ми багато чого встигли з дружиною зробити по дому, перш ніж в домофон подзвонили. Я відразу ж зрозумів, що це мати привела Андрія з прогулянки додому.

Я відчинив двері під’їзду та квартири, чекаючи, поки вона приведе сина.

Проте минуло п’ять хвилин, але ніхто не з’явився. Стурбований я побіг униз сходами, й виявив Андрійка на першому поверсі біля дверей.

Він, із сумним обличчям, розмазував по щоках сльози. На свій подив, я не відразу його впізнав, бо на синові була зовсім інша куртка.

– Андрію, ти чого додому не йдеш? А де бабуся? – здивовано спитав я.

– Вона пішла, а я зараз проплачу і прийду, – з сумом у голосі відповів він. – Мені бабуся сказала з мокрими очима додому не заходити…

Здивований промовами сина, я сів перед ним навпочіпки. Я зрозуміти не міг, про що говорив Андрій.

– Чому ти плачеш? – Зберігаючи звичну приязність, запитав я у сина.

– Бабуся віддала мою куртку Альошкі, а мені – його. Але вона мені не подобається, бо моя була нова, а ця стара, – син почав швидко плескати себе по куртці. – Ти ж теж бачиш, що вона гірша!

Я примружив праве око, не зводячи пильного погляду з роздратованого Андрія.

– Чому вона взагалі забрала в тебе твою куртку? – починаючи злитися, спитав я.

-Тому, що вона сподобалася Льошці, тому що він старший, він має носити все найкраще! – гаркнув Андрій і ображено надув губи. – Я мушу все тепер йому віддавати?!

– Ні, звичайно! Нічого ти йому не винен! Це твоя річ! – З роздратуванням пробасили я. – Плачеш чому?

– Бо мені прикро.

– Поїхали за курткою! – скомандував я Андрієві.

Я разом із сином поїхав до будинку старшого брата, щоб обміняти речі дітей. На мій подив, Ілля зустрів нас із явним невдоволенням і скрипнувши зубами повернув племіннику його куртку.

Я був вражений тим, що рідний брат сам був не проти поживитись чужими речами.

– Ну, помінялися і помінялися, чого зразу бігти? – Зневажливо посміхнувся Ілля.

– Як це? Ми купували куртку своєму синові, отже, вона його. Чому він має з кимось ділитися? – заперечив я.

– Не з кимось! Олексій – його рідня взагалі, – брат скривив обличчя. – Любиш ти бігати, як у дитинстві прямо.

Я не став сперечатися з братом, а, забравши річ дитини, поїхав до матері. З нею теж не заважало б поговорити на цю тему. Мати зустріла нас з розгубленим виглядом.

– Навіщо ти поміняла речі онукам? – З порога запитав я.

– Які речі? Ми щось поміняли? – мати вирішила грати концерт до останнього.

– Як у дитинстві вирішила, так? – насупився я. – То у мене відбирала для Іллі, тепер у мого сина – для його сина?

Мати після цих слів сплеснула руками й докірливо подивилася на мене:

– Взагалі старші діти мають носити все нове, а молодші – доношувати за ними! Так було споконвіку…

– Ти знущаєшся? Олексій навіть не рідний брат Андрію! Чому він має з ним ділитися? Гаразд, ти мене мучила, але свою дитину я мучити не дам!

– Не ти ці речі купувала, не тобі вирішувати, кому їх носити! – гаркнув я в обличчя матері. – Більше ніяких гулянок разом із моїм сином! Досить його обмежувати, в угоду племінника!

Я узяв сина за руку і, розвернувшись, вийшов із квартири матері. Мати проводила нас здивованим поглядом.

Вона вирішила, що я влаштував скандал на порожньому місці, та показав свою жадібність! Невже в наш час ще є такі пережитки минулого?

Хоча, мені здається, що це по іншому називається – любов до старшого онука, і зневага до молодшого!

В мене в голові не вкладається, як дорослі, рідні люди можуть так по-хамськи поводитися з дітьми! Мені так прикро було за сина, що я був на межі здорового глузду!

Можливо, це не тільки в моїй родині така проблема? Як її розв’язати? Дайте слушну пораду!

КІНЕЦЬ.