Якось дочці зателефонувала мати.

— Яно, Яночко, радість яка! Приїжджайте швидше, я все вам розповім! – Протараторила жінка до доньки.

Яна з чоловіком зібралися та поїхали до Мар’яни Степанівни. Вони були здивовані. Які можуть бути радості? Ні грошей, ні роботи хорошої в їхній глушині, ні житла свого.

Вони після весілля вже два роки винаймали невелику квартиру. Перспектив на придбання власної поки що не було. Тому і з дітьми не поспішали.

— Яночко, така новина! Не дарма я сподівалася! – Радісно зустріла подружжя Мар’яна Степанівна. – Я думала, що вона Ігорю, брату моєму, все відпише. Та й він мені так казав. Мовляв, у мене двоє синів, а ти маєш одну доньку. Ось нехай її чоловік і забезпечує… – Невтомно говорила жінка, яку переповнювали емоції.

— Так, Мар’яно Степанівно, зосередьтеся, – перебив її Тарас, – ви навіщо нас із Яною покликали? Хотіли щось розказати, то розказуйте.

— Ви квартиру тепер маєте! Вітаю вас, любі мої! Тітка моя, Світлана Микитівна, царство їй небесне, свою квартиру Яні заповідала. Нотаріус мені зателефонував сьогодні! Ось що!

— А це точно? Ви нічого не наплутали? – Уточнив Тарас.

— Та ні! Я ж кажу, квартиру заповідала моїй доньці, добра душа. – З жалем у голосі промовила теща. – Я її доглядала, продукти привозила, ліки. Залишився ключик у мене. Зараз і поїдемо, подивимося, що там та як.

Тепер життя Тараса та Яни змінилося. Подружжя влаштувало у квартирі ремонт. Теща як могла допомагала їм. І гроші на будматеріали давала, і сама брала безпосередню участь у ремонті. Весь вільний час проводила тепер в квартирі.

І ось нарешті подружжя переїхало в нове житло. Мар’яна Степанівна не могла натішитися. Але чомусь ніхто не сказав їй дякую. Ні дочка, ні зять. За її допомогу, за гроші, які вона до останньої копійки віддавала їм усі ці місяці.

“Я ж не для цього допомагала дітям. Не для подяки. Може, колись потім скажуть”, – Сумно думала жінка. А потім їй стало самотньо. Жінці хотілося бути поряд з дітьми, поділяти з ними радість від нової квартири та просто спілкуватися з дочкою.

— Мар’яно Степанівно? А що ви тут робите? – Зять щойно повернувся з роботи та з явним невдоволенням знову побачив удома тещу.

— Та ось млинців вам привезла. Почастувати хотіла. – Виправдовувалася жінка.

— А вам не здається, що ви зачастили? Давайте якось дозувати свою присутність у нас. У вас своїх справ немає? – чомусь сердився зять.

— Та які у мене справи? Ось усі турботи тільки про вас. – Перепрошувала Мар’яна Степанівна. – Вибачте, якщо завадила. Поїду додому.

— А де мама? – Вийшовши з душу, запитала Яна. – Вона ж млинці привезла, ще щось із продуктів. Я їй сказала, що тебе дочекаємось і повечеряємо.

— Додому вона поїхала, – невдоволено сказав Тарас.

“Дивно…” – подумала дівчина. А потім помітила, що мама перестала у них з’являтися. На запитання дочки ухильно відповіла, що має справи.

— Тарасе, а що відбувається? Чому мама до нас не приходить? – Спитала якось Яна у чоловіка.

— А тому, що я забрав у неї ключі. І сьогодні поміняв замки. Приходиш з роботи, а тут теща. Таке відчуття, що вона з нами живе. – Роздратовано відповів Тарас. – Твоїй матері час зрозуміти, тут мешкає сім’я. І до нас у гості можна тільки за запрошенням.

— І це після того, що мама для нас зробила? Та вона ще рік борги віддаватиме після нашого ремонту! А ми навіть їй дякую не сказали!

— А її ніхто не примушував. Вона сама, за своїм бажанням, нам допомагала. І, як не крути, а я правий. Нехай звикає, – відповів чоловік.

Яна заплакала. Їй було прикро за матір. Вона подзвонила їй, вибачилась за Тараса.

— Все нормально, дочко. Не хвилюйся за мене. Все правильно, у вас своє життя, у мене своє.

Матері було прикро це говорити, але заважати дітям жінка не хотіла. Так і перестала гостювати у них. Але на серці образа все ж таки залишилась.

Джерело