Я тоді не розумів багато чого, та й зараз не все розумію.
Хоч мені вже й шістдесят, я скоро стану дідом, але я досі не можу зрозуміти деякі речі.

Мені не зрозуміти, як можна любити жінку, боротися за її прихільність, не давати проходу, одружитися з нею, коли вона здасться і прийме твої залицяння, завести з нею дитину, любити цю дитину.

А потім…

Потім раптом розлюбити, ось так одразу, взяти й розлюбити, ту, без якої не міг жити, дихати, існувати…

Ну добре жінка, дружина.

Але мені не дано зрозуміти, як можна розлюбити, забути свою дитину, яку здавалося б шалено любив.

Отже, я тоді не розумів багато чого.

Наприклад, чому тато перестав жити вдома?

Чому ми з ним тепер бачимося тільки на вулиці, коли мама забирає мене з дитячого садка?

Мама гуляє неподалік, від нетерпіння стукаючи одним чобітком об інший, мені було не зрозуміти, чому тато не цілує маму?

А мама хапає мене боляче за руку і тягне в бік, я реву і кличу тата.

Тато, піднявши комір пальта, швидким кроком віддаляється від мене, навіть не повернувшись.

Мені не зрозуміло, як дорослі не бачать сліз дитини, не відчувають її горя, захлинувшись, задихнувшись у своїй злості й ненависті.

Вони думають, що дитина маленька, вона нічого не розуміє і не відчуває, мені цього не зрозуміти…

Я чекав суботу, ах, як же я чекав суботу, мені вже було п’ять і я давно знав дні тижня.

По суботах я їздив до тата, точніше тато забирав мене і я цілий день проводив із ним, а іноді навіть залишався ночувати.

Тато жив у бабусі з дідусем після розлучення, мені дуже подобалося ночувати у дідуся і бабусі.

Я сидів на кухні, поки бабуся чаклувала над вечерею, вона розповідала мені різні історії з дитинства тата, його сестри, а моєї тітки Олени, зі свого дитинства.

А я все слухав і вбирав.

Потім, після вечері, ми грали з дідом у шахи, тато допомагав мені…

Я дивився «Вечірню казку» і йшов спати, але тато перед сном читав мені також книги.

Я так був щасливий.

Але я не розумів, чому не можна татові жити з мамою і щоб я ходив у гості до бабусі з дідом?

Я приходив додому, мама запитувала мене, про що вони говорили, про що тато говорив, і я все чесно розповідав, мама хмурилася і кивала.

Я хотів запитати в тата, чому він не живе з нами, але соромився.

Я хотів запитати про це в мами, але мама починала плакати…

Я запитав у бабусі, вона погладила мене по голові і притиснула до себе, від неї смачно пахло здобою і ще чимось рідним…

Я намагався тихенько вивідати у діда, може він щось знає, але він не знав.

Зате знав Мишко, мій двоюрідний брат, йому вже було вісім років.

— Дядько Костя, твій татко, знайшов собі жінку, – сказав мені Мишко.

— Яку жінку? А хіба в нього не було бабусі? У мене тепер буде ще одна бабуся?

Я не розумів…

— Ну ти і… бовдур, він знайшов собі нову дружину, у тебе тепер буде ще одна мама, зрозумів? А потім твоя мама знайде собі іншого чоловіка і в тебе буде новий батько.

Я не хотів нову маму, нового тата теж і я заревів.

— Ти що скиглиш? От бовдур…

Ну і нехай, нехай я буду бовдуром, думав я, але я не хочу нових батьків.

Того разу мама мене забрала з температурою, вона лаялася, погрожувала більше не давати мене їм.

Бабуся плакала, говорила, що не розуміє, звідки в мене температура, просила не забороняти нам бачитися.

Я ревів і чіплявся за бабусю, від чого мені стало ще гірше.

І тільки вдома вже я розповів, чому я такий.

— Я не хочу, щоб у тата з’явилася нова дружина, – ридав я, – я не хочу нового тата.

— З чого ти це все взяв, синку?

— Я знаю, чому тато пішов від нас, тому що він знайшов собі нову жінку-у-у, – ревів я, – ти теж знайдеш собі нову жінку?

Мама плакала і сміялася.

— Сину, ну вже жінку я собі точно нову не знайду, можеш не сумніватися… Не плач… мені ніхто не потрібен, крім тебе, не плач… а влітку ми з тобою поїдемо знаєш куди?

— Ні, – схлипуючи кажу я, – не знаю.

— Ми поїдемо до твоїх інших бабусі й дідуся, вони живуть далеко – далеко, там біжить велика річка. Там живе твоя рідна тітка Оля.

— Така ж як моя тітка Олена?

— Так, як тітка Олена. Тільки знаєш, що, Ромку, це рідна тітка, тобто справжня, тітка Оля – моя сестра.

— А хіба тітка Олена не моя тітка? Не справжня?

— Ну чому ж… справжня, просто тітка Оля рідніша, вона моя сестра, а всі, хто мамині родичі, вони рідніші, розумієш?

Я не розумів, але кивнув, перспектива побачити нових, справжніх родичів захопила мене, я перестав плакати.

Бабуся плакала, коли я їй розповів по секрету, що в мене є рідна тітка Оля, мама веліла нікому не говорити, але бабусі було можна.

До літа було ще далеко, я поступово почав забувати про мамину обіцянку.

Тато все менше часу проводив зі мною, а одного разу познайомив мене з тітонькою, вона була гарна, не така, звісно, як мама, але теж гарна і смачно пахла, вона подарувала мені маленьку, червону машинку…

Я чесно сказав мамі, звідки в мене машинка, мама веліла викинути, мама почервоніла вся і знову плакала…

Ми поїхали влітку…

— Надії немає, – плакала мама на кухні, скаржачись подружці тітці Люді, – він із нею вже живе…

— Ну, а ти що? Га? Так і опустиш руки?

— А що я зроблю? Що?

— Не знаю, задай прочуханки йому її чи що?

— Ну так, точно. Ні, я поїду, ми поїдемо з Ромкою, він ніколи не побачить сина більше…

— Я не розумію, він так довго жадав тебе, так залицявся до тебе, ви ж чудово жили, що сталося?

— Сказав, що йому стало нудно зі мною, розумієш? Нудно…

— Не розумію…

Я теж не розумів, хіба може бути нудно з моєю веселою мамою?

Ми поїхали в те місто, де жили ще одні мої бабуся і дідусь, де була тітка Оля і річка.

Усе було не так, як я собі уявляв.

Нова бабуся зовсім не любила готувати вечорами, а якщо й готувала, то виганяла мене з кухні, вона не розповідала мені нічого, не називала мене онуком і синочком, вона завжди мене ганяла.

То я голосно говорю, то заважаю під ногами, якщо щось трапилося неприємне, вона обов’язково звинувачувала мене.

Розбилася склянка, не зачинили десь двері, зібралася доріжка, все це робив я, на її думку.

Вона кричала на маму, мама кричала на неї.

Дід не грав у шахи, він сидів і читав газету і не дивився на мене.

Тітка Оля, вона не така, як моя тітка Олена… вона не обіймає мене, не грає, не заступається за мене.

Не кличе мене найкращим племінником на світі й нічого мені не дарує, вона лається з моєю мамою.

— Оль, скажи Сашкові, щоб не ображав Ромку.

— Ой, посади свою дівчинку собі під спідницю і тримай там.

— Він не дівчинка, не треба його ображати.

— Та ніхто не ображає твого мамника… Сиділа б там, що приперлася…

Вони сваряться, мало не штовхаються, потім бігають скаржаться бабусі, та лає обох, але більше мою маму.

Мама потім плаче.

— Мамо, давай підемо від них, вони злі.

— Нам нікуди йти, Ромку.

— Давай поїдемо назад.

— Тут наша сім’я, Ромо… Вона така… але сім’я, розумієш?

Мені цього не зрозуміти, у мене перед очима інший приклад сім’ї.

Влітку за мною приїжджає тато, він зупиняється в готелі, мама довго вбирається, збирає мене, вона посміхається, мабуть, передчуває зустріч із татом.

Але він не помічає нічого, ні маминої нової сукні, ні її зачіски, ні нової губної помади…

Літо я проводжу в улюблених бабусі з дідом і моєї найулюбленішої тітоньки Олени…

Тато ще кілька разів приїжджав за мною, а потім усе рідше й рідше…

У нього зʼявилась нова дитина…

Я не просто відійшов на другий план, про мене забули, причому всі…

Як це зрозуміти? Як зрозуміти, що улюблений син, онук, племінник раптом став не потрібен, як?

Мама вийшла заміж.

Сказала, що мені потрібен батько.

Не знаю, я не просив її, але щоразу, коли вони з вітчимом сварилися, вона звинувачувала мене, типу через мене вийшла заміж.

Адже це мені потрібен був батько…

Хіба це можна зрозуміти? Вона вийшла заміж, а я винен.

Я рано почав тікати з дому, вони шукали мене, привозили додому, він не вдаряв, ні… принижував, вона сиділа поруч із втомленим, похмурим обличчям.

А він принижував.

— За що ти його ненавидиш? Адже ти сам хотів тата?

— Я хотів рідного тата, але я ніколи тобі про це не говорив… Я мовчав, я не просив тебе виходити за нього заміж, я не просив тебе про батька.

— Він не чіпає тебе…

— Краще б зачепив. Чуєш…

— Ні, я не можу з ним, це не дитина, це покарання…

Вона починала плакати, йшла в кімнату, а він… він брався мене виховувати, не даючи до ранку спати, краще приклав би, думав я…

Звичайно ж я знову тікав.

Я пробував прийти до бабусі, попроситися в них жити, але вона прогнала мене, сказала, що в мене чудова сім’я, мати, батько.

— Він вітчим, – вигукнув я, -він мені не батько.

— Ти подивись… не батько, а де твій батько, га? Де? Він і звати як тебе забув.

Я пробував писати листи батькові, бабусі й тітці Олені, але мені приходили якісь розмиті відповіді й розповіді про мого братика Сашка…

Я пішов із дому в шістнадцять.

Поїхав в інше місто вчитися, оселився в гуртожитку, незважаючи на свої втечі з дому, вчився я добре, у мене була жага до знань…

По-моєму видихнули всі, коли я поїхав.

Я навіть згодом налагодив стосунки з матір’ю і вітчимом, він став мною пишатися і навіть хвалитися перед друзями і ріднею, і, як не дивно, його мати і батько прийняли мене як свого, а мої рідні ні.

Тож у мене все таки були бабуся і дід, і тітка Надя, і дядько Петро, а вітчима я почав кликати батьком, коли прийшов з армії.

Я бачив, бачив, як він заплакав.

— Мамо, ти чому батькові ще дитину не подарувала?

— Нам вистачило однієї…

— Ну ма… у нього має бути рідна дитина.

— У нього є рідна дитина, – помовчавши знехотя каже мама.

— Як це?

— Вони розійшлися, коли його синові було півтора року, дружина вийшла за іншого, сказала, що зробила велику помилку, залишивши від нього дитину. Вони не були офіційно одружені, дитину переписали на іншого батька, знаєш… він боровся, але… все без толку, потім запив, потім зустрів нас, тебе і мене… адже я теж вийшла за нього не з любові, а просто…

— Просто щоб у мене був батько, – допоміг я матері виплутатися з положення.

— Так, – сказала вона, подивившись на мене з вдячністю, – це я потім покохала його… чесно…

Вибач… я була не найкращою матір’ю…

— Ви найкращі батьки на світі, чуєш. Ти і батько.

Це мені треба у вас вибачення пробачити…

Батько… батько бачив мене один раз, коли я приїжджав як ховали діда, добре, хоч повідомили, про бабусю не сказали, наприклад.

Нам не було про що говорити.

А тітка, та яка любила мене, обережно поцікавилася, чи буду я претендувати на спадок, виявляється, люди похилого віку згадали мене в заповіті.

Я відмовився, взяв тільки фото на пам’ять, де маленький я і дідусь із бабусею.

Більше я з ними не бачився.

Я дивлюся на свою невістку в положенні, на свого сина, на підлітка-доньку, на красуню-дружину і думаю, а як їх можна кинути, зрадити, розлюбити?

Я буду все життя любити їх, а так само онуків і дасть бог, правнуків…

Ні, мені не зрозуміти, як можна по іншому…

КІНЕЦЬ.