Пиріжки смачні, з тонкого тіста, вони надувалися такими пухкими, золотистими кульками, вона обережно брала їх і перевертала, щоб засмажити інший бік, а потім витягала зі сковорідки і перекладала на спеціальну тарілку.

Аромат від пиріжків Ірини Петрівни розносився по всьому під’їзду, виривався на вулицю і ледве не збив з ніг маленьку, худеньку жіночку, одягнену в болотного кольору плащ, великі окуляри та з малиновим беретом на голові.

А ще коротенькі гумові чобітки, біленькі з червоними ягідками. У двері подзвонили якраз у той момент, коли Ірина Петрівна закінчувала смажити пиріжки, точніше витягала останню партію, з капустою.

— Петро, там дзвонять у двері…

Але Петро не чув, він дивився футбол, півфінал його улюбленої команди, і доїдав пиріжки. Ось він шукав-шукав по тарілці пиріжок, задивившись у телевізор, і, не знайшовши нічого, задумливо підніс до рота руку й хапнув себе за пальці

— Іро, Іроооо, аууууу, вооооуууу

Ірина Петрівна в цей момент відчинила двері тому, хто наполегливо дзвонив. Перед нею стояла жіночка, у болотного кольору плащі, малиновому береті та чоботях з ягідками

— Добрий день, — прослизаючи в передпокій, між іншим без дозволу, і протираючи окуляри, сказала ця чудо-жінка…

— Вітаю, — відповіла Ірина Петрівна, — А ви хто, і до кого?

— Я? До вас
— До мене?

— Віддайте мені вашого чоловіка…
— Чого?

— Петра Борисовича, кажу віддайте…
— Не зрозуміла, а навіщо вам він?

— Йому з вами погано і нудно, а я подарую йому щастя.
— Серйозно? Це ми зараз про мого Петра говоримо?

Жінка енергійно замотала головою.

— Петро, Петро ….

З кімнати лунали завивання і крики Гоооол, ГОООООООЛ, вауууууууу, уааавввввау

— Петро, коханий, до тебе прийшли!
— Хто там, Іринка?

— А ти подивись

Петро, у синій майці і в чорних сатинових трусах до колін, з масляними руками і таким самим підборіддям, визираючи з дверей.

— Іринко…, — Петро завмер, засоромився, зніяковів. Маша? Що вона тут робить?

Маша, нова співробітниця, вона нещодавно з’явилася у них, і якось так вийшло… Петро Борисович останнім часом відчував якесь почуття неясне в грудях, йому чогось хотілося…

Він йшов вулицею, спостерігав за молоддю, всі дівчата, у коротких спідницях та штанях, біжать та регочуть на весь рот. Їм так далеко ще до віку Петра Борисовича, у них усе ще попереду. А що лишається йому?

Ірина, його дружина, яка колись бігала, як ось ці дівчата, після появи двох дітей погладшала, колись апетитні форми її спереду та ззаду, набули неосяжних розмірів. Тридцять років, тридцять років, як один день. Не встиг озирнутися, а вже з молодого хлопця, Петро, перетворився на дядька Петра.

Дівчинка-сусідка, Наталя, яку катав дядько Петро на плечах, вже стала мамою втретє, перетворилася на огрядну пані. Все плине, ось уже Петрик і не Петрик зовсім, а дідусь Петро, для свого трирічного внука Єгора.

А душа молода, вона душа веселощів хоче, пустощів якихось, чогось такого, як після задушливої ​​лікарняної палати, коли виходиш на свіжий повітря, слабкий ще здоров’ям, але відчуваєшся вже ого-го, і хочеться гори перевернути.

Ось так і душа у Петра Борисовича, хоче чогось, може закохатися, читати вірші, до речі, Маша обожнює вірші, а ось Ірині він ніколи не подобалися… А тут такий збіг.

Петро Борисович не хоче їхати на дачу та садити з тещею помідори, а хоче кохати та веселитися. Від тещі пахне старістю, а від Маші молодістю…

Петро Борисович стояв, притулившись до стіни, серце його стукало десь у горлі. Почувався він хлопчиськом років п’ятнадцяти, за яким зайшла подружка, а сувора мама допитує її, хто така, де працюють батьки і де вони, власне, збираються гуляти.

— Петро, — ласкавим голосом покликала Ірина Петрівна, — виходь, чого ти ховаєшся, він дівчина хоче тобі забрати.

Петро Борисович, сором’язливо прикриваючись тарілкою з-під пиріжків, виглянув у передпокій

— Добрий день, Маріє Іванівно!

— Привіт, — Маша опустила голову, на очах з’явилися сльози.
— Вибачте, Петре Борисовичу, що я ось так…

—Та що ви, що ви, — промовила Ірина Петрівна, — дуже навіть правильно ви зробили, — вона повернулася до чоловіка,

— Петро, іди вмийся і вдягни штани, ну що ти, незручно, у нас же гості.

— Проходьте на кухню, будете чай?

Петро Борисович чекав чого завгодно, істерики, криків, докорів. Він би навіть не здивувався, що вже теща стукала б у двері, проклинаючи його і весь його поганий рід. Але такого Петро не чекав. Чого завгодно, але не цього… Що робити, – металися думки в голові, що робити.

Треба зателефонувати Генці, це він негідник підбив його. Дивувався, мовляв, як ця новенька тобі очима так і є, так і є. Що робити? Це ж усі дізнаються і теща теж, тьху ти. А діти? Як соромно… Соромно і… хвилююче.

Штани, штани, Іринка сказала надіти штани. О боже, які? Ці з витягнутими колінами? Ні, він одягне вихідний костюм і сорочку, зараз швидко перебіжить у кімнату і одягне…

Петро з’явився у дверях у той момент, коли Ірина та Маша обговорювали рецепт для пиріжків. Він ставши біля дверей, намагаючись втягнути живіт, притулився до одвірка, відчуваючи себе Марлоном Брандо, але лікоть зісковзнув, зачепившись за облуплену фарбу.

Петро скривився, треба робити ремонт, і взагалі потрібно поміняти всі двері. Генка він поміняв, у всій квартирі, та й теща пиляє, що нічого він, Петро, не робить. Ага, а хто помідори твої туди-сюди тягає…

Тьху ти, лається Петро про себе, які помідори, яка теща… Ірина схвально оглянула чоловіка, кивнула головою, молодець, мовляв, сам додумався одягнутися пристойніше.

— Ну то що, — раптом сказала Ірина Петрівна, — а що ж ви сидите, ідіть погуляйте. Ну! Петро, в кіно чи що, зводи дівчину чи в парк на гойдалки.

Петро Борисович зніяковів, дивлячись на Машу і не знаючи, як йому бути.

— Ходімо, – несміливо пропищала Марія, — я давно не гуляла у парку.
— Петро, ​​можна тебе на секундочку …

Ну, ось подумавши Петро, ​​зараз почнеться, все, скінчилася казка…

— Петро, у тебе гроші є? — запитала Ірина, — А то не зручно якось, без грошей…

Петро Борисович закивав головою, є мовляв.

— На візьми, купиш їй там морозиво чи вату… — Ну йдіть, ідіть із богом, — підштовхуючи до дверей, сказала Ірина Петрівна.

Вже вийшовши з під’їзду, Петро Борисович боковим зором помітив худорляву і довгу знайому постать, яка прямувала до них у під’їзд, постать короткозоро примружувалася і намагалася розглянути обличчя Петра і Марії.
Теща!

Але Петру було байдуже, Петро йшов на побачення з дівчиною, як колись у юності

— Куди це твій чоловік намилився?
— І тобі мамо привіт.

— Костюм новий начепив, весільний, дурень дурнем. Йде, пику відвертає, ніби я його не впізнаю, напівдурня. Казала тобі Іро, за Генку Малохіна виходити треба було: Генка рукастий, а цей…

— Мамо, та Генка твій, втретє одружився і все по коханню. Про що ти…

— А твій що? Що за дівчисько поруч із ним?
— Ой, мамо …

І жінки зашепотілися про щось серйозне.

— Мамо, я сама переживаю, але мені обіцяли, що все буде чудово…
— Ну дивуйся сама, — серйозно сказала теща, — а чого це він мені сьогодні негідник помідори-то не відвезе?

— Ну мамо!
— Ну нічого, худоба, я на тобі потім відірвуся, — відповіла теща, — Я тобі покажу побачення з молодим дівчиськом, підлабузнику. Я тобі там і вірші почитаю, і картину покажу..

А Петро йшов із хвилюванням і здавалося йому, що всі заздрили йому. Ось мовляв, Петро, з молодою дівчиною йде. Маша всю дорогу мовчала, а потім раптом почала будувати плани, як вони житимуть. Як купувати дачу, у неї є у ​​мами, звісно, ​​але потрібна своя. Помідори посадити, огірочки, городину. Заведуть дитинку, Маші вже тридцять три, вже час.
Поїдуть поїздом відпочити. Курку порізати, яєць наварити, треба буде горщик купити з кришкою обов’язково, каже мрійливо Маша…

— З кришкою?
— Звісно, ​​Петро. А як ти через весь вагон перепрошую, продукти життєдіяльності своєї дитини понесеш?

Петру стало сумно. Що знову? Знову дача та помідори? Знову поїздом раз на три роки? Але як же вірші? А як же прогулянки під місяцем? Читання віршів, зірки? Коли це все?

Які діти, які поїздки? Він пройшов через усе це тридцять років тому…

— Петро! — вимогливо сказала Маша, — Ти зовсім мене не слухаєш, у чому річ?

Петру вже не здавалося, що йому всі заздрили, йому здавалося, що з нього всі насміхаються, ось старе трибло, вбрався, як на весілля… Петру захотілося додому до своєї Іринки.

Чорт, згадав Петро, помідори ж сьогодні тещі обіцяв відвезти, час… Час є, треба тікати…

— Маша, Марія Іванівна, вислухайте мене, будь ласка…

І Петро, хвилюючись і плутаючись, почав виправдовуватися і казати, що Маша хороша дівчина, що вона знайде собі ще свою долю. А він Петро дякує їй за подаровані хвилини щастя зануритися в юність і відчути себе юнаком…

— Петро! Петро, а як же дача, відпочинок і наша майбутня дитина…

— Не зі мною, Маша, не я тобі потрібен, — тікаючи прокричав Петро…

Ірина Петрівна здригнулася від телефонного дзвінка. Вона боялася взяти слухавку, але пересилила себе

— Альо!
— Йде додому

— Так? — знесилено прошепотіла жінка.
— Так

— Спасибі…

Маші більше на роботі не було, Петро боявся з нею зустрічі, не знав, як поводитися. Сказали що раптово звільнилася.
Про неясні туги в грудях він забув, помідори тягав із потрійною завзятістю, життя налагодилося.

Ірина записалася на якесь барре восени їм їхати в Іспанію, ось хоче трохи привести себе до ладу. Пофарбувалася, манікюр, педикюр. Іринка красуня…

На кухні сидять Ірина Петрівна і подруга її Ольга. Ольга скаржиться, що Вітюша, її чоловік, став якийсь сумний. А тут спіймала його за писанням коментарів у соцмережах і розгляданням його колишніх однокласниць. Не те що твій Петро, подивлюся на нього, над тобою трясеться, весь якийсь бадьорий, а мій…

— Є у мене спосіб один, струсити твого Вітюшу. Але дивись, Олю, попереживаєш сама теж.

І жінка щось зашепотіла подружці.

— Та ти що? І що прямо допомогло?
— Ну бачиш же… ось її номер телефону, вона професійна акторка, бере, звісно, дорого, але це того варте.

Де вони познайомляться, як вона виглядатиме, це ви все обговорите. Ну там домовтеся з нею. Мені теж її порадили якось, так от, тобі передаю.

Іди, іди з богом. А на дачі, під схвальним поглядом тещі, веселий Петро, тягає ящики зі стиглими помідорами та грайливо підморгує своїй такій рідній і красивій Іринці.

КІНЕЦЬ.