Якби хтось років тридцять тому сказав Марині, що, вийшовши на пенсію, вона просто божеволітиме від туги, самотності й жалості до себе, вона б розсміялася в обличчя цій людині.

Усе життя жінка крутилася, як білка в колесі: робота, чоловік, дитина… І так по колу, день у день. Змушуючи себе піднятися з ліжка рано вранці або падаючи від втоми пізно ввечері, Марина мріяла про те, що ось уже на пенсії вона вдосталь відпочине! Будувала плани, куди вони з чоловіком вирушать, що подивляться, які нові захоплення знайдуть…

А на ділі виявилося все зовсім не так, як у її фантазіях. На пенсію Марина, яка все життя пропрацювала в школі вчителем української мови та літератури, вийшла у п’ятдесят, за вислугою. Однак продовжувала працювати до п’ятдесяти п’яти – директор дуже просив, втрачати такого фахівця йому зовсім не хотілося.

У п’ятдесят п’ять Марина все ж таки вирішила, що пора б уже й відпочити, тим паче, що її чоловік, Анатолій, теж, нарешті, вийшов на заслужений відпочинок. Він працював на шкідливому виробництві, тому теж мав право дострокового виходу на пенсію.

Накопичення у подружжя, нехай і не дуже великі, але все ж таки були, двох пенсій теж цілком вистачало на життя, тому Марина з Анатолієм нарешті дозволили собі розслабитися й отримувати задоволення від життя. Вони ходили музеями й театрами, їздили на риболовлю, до лісу по гриби, і навіть збиралися здійснити свою давню мрію – вирватися удвох на море, як раптом…

Анатолія не стало відразу – тромб. Увечері повернувся додому з гаража, поскаржився на погане самопочуття, приліг на диван – і більше не встав. Викликана переляканою Мариною бригада «Швидкої допомоги» лише зафіксувала його відхід на той світ.

Після раптової кончини чоловіка, Марина впала в повне заціпеніння. Вона майже не їла, весь час плакала і ні з ким не хотіла розмовляти. Могла цілий день просидіти в улюбленому кріслі Анатолія, дивлячись в одну точку. Їй нічого не хотілося, було все одно, ранок надворі чи вечір, який сьогодні день тижня… Життя для бідної жінки ніби зупинилося, адже без чоловіка весь світ став їй не милий.

Не міг розворушити матір навіть єдиний улюблений син, який приїхав на прощання з батьком і залишився вдома на кілька місяців. Дмитро давно вже жив закордоном, поїхав до Німеччини відразу після університету на стажування та так там і залишився. Одружився з німкенею, щоправда онуками матір із батьком порадувати ще не встиг.

Цей молодий тридцятитрирічний чоловік жахнувся, побачивши, в якому стані перебуває мати, взяв на роботі відпустку за свій рахунок і твердо вирішив – не поїде, поки все не налагодиться.

Але час минав, а Марині краще так і не ставало. Ні, вона, звісно, перестала проводити всі дні безперервно, сидячи в кріслі, проте з активної та життєрадісної жінки з купою планів якось разом перетворилася на стару. Плечі її опустилися, наче під вагою непосильного вантажу, погляд став тьмяним і млявим.

Вона якось уся згорбилася, навіть стала меншою на зріст. Перестала стежити за собою, не бажала відвідувати перукаря, фарбуватися, та й узагалі почала вкрай рідко виходити з дому, та й то тільки до найближчого магазину.

— А для кого мені чепуритися? Тата немає… – відповідала вона зі сльозами на очах на вмовляння сина сходити на стрижку або манікюр. І він відступав, не бажаючи чіпати ще свіжу рану від втрати коханої людини.

— Ну підемо, хоча б, парком прогуляємося, – говорив Дмитро, якому боляче було бачити матір такою, – Дивись, яка краса на вулиці! Золота осінь!

— Не хочу! – відповідала Марина.

— Мамо, ну так же не можна! Тата вже не повернути, потрібно вчитися жити далі!

— Навіщо? Я вже пенсіонерка, досить із мене, нажилася! Для чого мені чомусь вчитися? Скільки мені там залишилося його, життя цього?

І Дмитро відступився, залишив її в спокої. За два місяці він поїхав до Німеччини, не маючи більше змоги перебувати біля матері, і Марина залишилася зовсім сама.

Так сумно й самотньо їй не було ще ніколи в житті. Дні її були сірими й нудними, схожими один на одного: підйом, гігієнічні процедури, сніданок, прибирання, інколи похід за покупками, обід, вечеря… І телевізор. Телепередачі та ток-шоу хоч якось заглушали всепоглинаюче почуття самотності, відволікали від важких думок, створювали ілюзію спілкування.

— Ти б хоч кішку завела, чи що? – пропонував син, який після від’їзду щодня дзвонив Марині, – Все не так тужливо буде.

Але вона відмовлялася. Адже тварина в будинку – це відповідальність. А якщо з нею щось трапиться? Куди потім цю кішку? На вулицю?

Одного разу, неспішно прогулюючись між стелажами в невеликому супермаркеті біля будинку, Марина почула дзвінкий радісний голос:

— Маринка! Карпова! Ти?

Обернувшись, вона побачила струнку, стильно вдягнену жінку, що поспішала до неї через торговий зал.

— Не впізнаєш? – порівнявшись із нею, запитала незнайомка, – Ну? Це ж я, Люда Прокопенко!

— Людмилко! – просяяла Марина – Скільки літ, скільки зим!

Жінки тепло обійнялися.

— Та вже чимало, вважай, ми з тобою востаннє бачилися на зустрічі випускників, а це було… Дай подумати… Майже двадцять років тому!

— Тааа, роки летять! – зітхнула Марина, – А яким вітром тебе до нас занесло? Ти ж, начебто, в Америці викладала?

— Ну так, – охоче почала розповідати Людмила, – Тільки останніми роками так на батьківщину потягнуло… Жах! Я кілька років ще трималася, а потім… Чоловік мого не стало раптово, дітей у нас не було, тож вирішила – ну що мене тримає на чужині? Одним днем зібралася і поїхала.

— Співчуваю, – співчутливо відповіла Марина, – Мого Толі теж нещодавно не стало – тромб.

— Отже, ми з тобою – товариші по нещастю! – чомусь зраділа колишня одногрупниця, – Нам необхідно триматися разом! Ходімо, хоч, кави поп’ємо, поговоримо, як у старі добрі часи? Я пригощаю!

У кафе жінки просиділи кілька годин. Все говорили, говорили, говорили і не могли наговоритися. Так уже сталося, що близьких подруг у Марини не було, і ця зустріч із Людою стала для неї чимось на зразок ковтка свіжого повітря. На прощання вони обмінялися номерами телефонів, домовившись більше не губитися.

Повернувшись додому, у темну порожню квартиру, Марина вперше за довгий час не відчула звичного почуття самотності. Вона роздяглася, налила собі чай і зателефонувала синові.

— Мамо? Щось сталося? – пролунав у слухавці стурбований голос Дмитра.

— Ні, синку, все добре, а чому зі мною мало щось трапитися?

— Та просто ми з тобою вранці тільки спілкувалися, і зазвичай ти сама не дзвониш…

— Я хотіла попросити тебе про дещо, – усміхаючись, відповіла Марина, – Пам’ятаєш, ти нещодавно цікавився, що б я хотіла отримати в подарунок на день народження?

— Звичайно пам’ятаю! – усміхнувся Дмитро, – Ти тоді ще заявила, що тобі нічого не потрібно і в тебе все є!

— Я передумала! Якщо можеш, подаруй мені, будь ласка, ноутбук!

— Ноутбук?! – здивувався Дмитро, – Навіщо він тобі? Ти ж комп’ютери не переносиш ще з часів роботи в школі?

— Розумієш, я сьогодні зустріла випадково свою однокурсницю, Люду, і здивувалася, вона має такий гарний вигляд, видно, що живе не на одну пенсію. Ну, вона працювала раніше в Америці, в університеті, я подумала, що живе на накопичення, а виявилося, що ні. Виявляється, вона підробляє з дому, уявляєш?

— Звичайно, уявляю, зараз багато хто так робить, – відповів чоловік, не до кінця розуміючи, до чого хилить мати і до чого тут купівля ноутбука.

— Вона так цікаво розповідала про свою роботу, обіцяла і мене навчити так само. А ще вона веде свій блог!

— Ти теж вирішила завести блог? – ошелешено запитав Дмитро, – Жінко, ви хто? Що ви зробили з моєю матір’ю?

— Не смійся, чому ні? Розповідатиму про життя на пенсії, та хіба мало, про що писатиму. Хочеться спробувати. Та й зайва копієчка мені не завадить.

— Мамо, тобі гроші потрібні? Вислати? Скажи, скільки.

— Ні, ні, ти неправильно зрозумів, – заспокоїла сина Марина, – Гроші поки що є. Небагато, звісно, на похорон витратилися сильно, але на життя вистачає. Ти краще купи мені ноутбук, я ж у них нічого не розумію, а Люда обіцяла мене всього навчити з віддаленої роботи.

— Добре, я просто зараз займуся підбором підходящого варіанту і замовлю, – сказав Дмитро, втішений тим, що мати, нарешті, ожила, у неї з’явилися бажання та інтереси, – Оформлю з доставкою, тобі додому привезуть.

— Ось, дякую, рідний, ти в мене найкращий у світі син! – усміхнулася Марина.

— А ти – найкраща у світі мама, – відповів Дмитро з дитинства знайомою фразою.

***

Ноутбук доставили за два дні, і Марина запросила Людмилу до себе в гості, щоб та навчила її азів віддаленої роботи. Жінки провели разом цілий день, Люда терпляче пояснювала Марині всі основи роботи в інтернеті, підказувала, направляла…

-— Слухай, щось мені страшно, раптом у мене нічого не вийде? – сумнівалася Марина, у якої від великої кількості нової інформації вже починала боліти голова.

— І? Що ти втрачаєш? Час? Так ще вчора, наскільки я пам’ятаю, ти не знала, куди його дівати! Тож давай, подруго, а я допоможу на перший час.

Уже прощаючись, вона простягнула Марині яскравий прямокутник.

— Що це? – здивувалася жінка.

— Квиток на мюзикл. Купила тобі і мені. У тебе ж скоро день народження? Ось, вважай це моїм тобі подарунком.

— Спасибі, Людмилко, – розчулилася Марина, – Я сто років у театрі не була, відтоді, як…

— Так! Давай, не будемо про сумне! – перервала її подруга, – Йдемо в суботу, і перетруси гарненько шафу, матимемо ми з тобою карколомний вигляд!

Марина тільки кивнула, намагаючись не розплакатися, а Люда продовжила:

— Думаєш, твоєму Толику б сподобалося, що ти замурувала себе в чотирьох стінах? Та я зуб даю, він би, якби міг, добряче тебе насварив за таку поведінку! Усе, час повертати тебе до життя! Маринка, на пенсії життя тільки починається! Ми вільні, самі собі господині, можемо робити, що хочемо, вирушити, куди хочемо, зробити, нарешті, те, що відкладали все своє життя! Це ж такий шанс, подруго! Не можна його втрачати.

— Так, ти маєш рацію, звісно, ось тільки є одне «але!»: на все це в нас із тобою грошей не вистачить, – сумно відповіла Марина, – На одну пенсію не розгуляєшся!

— Звичайно, тому я і шукаю способи віддаленого заробітку. Ось, наприклад, на сьогоднішній день, співпрацюю з трьома виданнями, пишу статті на замовлення, і ще в один журнал оповідання свої відправляю. Блог приносить удвічі більше, ніж моя пенсія, та й дрібні підробітки ніхто не відміняв.

— Я теж так хочу, – зітхнула Марина.

— А хто тобі не дає? – здивувалася Люда, – Даремно, ти, чи що, філфак закінчувала? Давай, Маринка, освоюй онлайн-професії, а я, якщо що, допоможу, буду на підхваті. Це зараз здається страшно і важко, а потім втягнешся, навіть сподобається!

***

Своє шістдесятиріччя Марина відзначала на сонячному анталійському узбережжі в компанії найкращої подруги. На честь ювілею співробітники готелю піднесли їм кошик фруктів, пляшечку ігристого і невеликий торт зі свічками, прикрасили номер живими квітами. І ось зараз жінки сиділи на затишному балконі свого номера, пили чудовий напій з красивих келихів, їли фрукти і насолоджувалися прекрасним видом на море. А ввечері на них чекала розкішна вечеря в турецькому ресторані.

— Ти мала рацію, – на повні груди вдихаючи дурманне морське повітря, сказала Марина, – Після шістдесяти все тільки починається. У мене тепер дохід навіть більший, ніж я отримувала, коли працювала в школі. Не шикую, звісно, але на життя мені одній вистачає, більш ніж. Адже я ще й репетитором підробляю онлайн, та й Діма, ні-ні, а підкидає грошенят.

—Ти молодець! Я тобою дуже пишаюся! – відповіла Людмила, – Не дарма кажуть: «Хто хоче – шукає можливості, а хто не хоче – відмовки».

— Це все ти! Бог мені тебе послав, – розчулено продовжувала Марина, – Якби не та наша зустріч у магазині, так би й животіла я зараз у своїй квартирі. Та я завдяки тобі заново жити почала! За тебе, Людочко!

— Ні, моя люба, за тебе! За твій ювілей!

Вони подивилися один на одного і майже одночасно вигукнули:

— За нас!

КІНЕЦЬ.