Ні, це просто якась маячня! Я аж досі заспокоїтись не можу. Ну стояв будинок без господаря, ніхто його за такі гроші купувати та приводити до ладу не хотів. А тут, варто було знайтися людям, які його куплять, так все село гуде.

Що, ніхто тут будинки не купує та не продає? Так ні. Просто ми з міста, розмов та пліток буде на рік вперед. Вже відчуваю їх на собі: “З міста приїхали хату стару купили”, або “Що вони тут забули у нашому селі?”, чи “Нехай повертаються туди, звідки приїхали”.

Я завжди знала, що майно псує стосунки між людьми. Але щоб так, на рівному місці? Я думала, купимо стару хату, відремонтуємо, город посадимо, буду в саду поратися. Роботи в селі нема.

Так я перекладач, мені аби інтернет швидкий був. До того ж у нас родичів у цьому селі повно, буде у кого запитати пораду. І про город, і як садити, як дрова складати. Все розпитаємо та всьому навчимось, думала я, коли ми купували хату. Але не тут то було.

Після поховання хресного батька моєї мами залишилась стара дерев’яна хата. Спадкоємці є, але вони мають житло у сусідньому селі, дідова хата їм не потрібна. Я запитала у них:

— Продаєте?

Мені відповіли:

— Так, продаємо, звісно.

Ми купили цей будинок та раділи. Йому майже 100 років, але в гарному стані. Не те щоб дах тече та стіни валяться, все ціле, тільки треба робити капітальний ремонт. Мені сподобався старий будинок з родинною історією, романтика. І все було б чудово, якби не заздрощі місцевих.

Виявилося, що наша нова сусідка, Ольга Іванівна, ображена. Вона спитала нашу бабусю, чому це хата дісталася нам? Вона ж з цим сусідом дружила все життя, як рідні вже були. А тут якісь дальні родичі з міста приїхали й одразу хата їм! Бабуся тоді нічого не відповіла, проте я не забула ту розмову. Коли була нагода, я здивовано спитала Ольгу Іванівну:

— Якщо вам потрібна була хата, чому Ви її не купили? Спадкоємці її продавали на загальних засадах. Ми ж не у подарунок її випросили, а гроші заплатили.

— Як це продавали? Не може бути такого. Ви себе у дзеркало бачили, звідки у вас такі гроші? – Здивовано відповіла сусідка. – Точно подарунок, інакше й бути не може!

Розмова тоді так і закінчилася нічим. Я зрозуміла, що немає сенсу її продовжувати, та пішла робити свої справи.

Як тут сусід з іншого боку мене здивував. Ігор Федорович ніби все життя в селі живе, а такого елементарного не знає, чи то робить вигляд що не знає. Тільки щоб шкоду завдати. Він свиней тримає та й запропонував, щоб мені в город від них зливати. Каже:

— Буде тобі добриво для твого майбутнього врожаю.

Я тоді обурилась:

— Яке добриво? Самі собі підливайте у город, свині ваші, тож і відходи дівайте куди хочете! У нас тут не помийка! – Сама від себе не очікувала я такого.

Сусід нічого не сказав, тільки пішов ображений.

Мені потім бабуся пояснила, що після свиней ще років п’ять нічого не росте. А робив він так, напевно, через заздрощі. Він хотів сам хату купити, але у нього немає таких грошей. І діти його не підтримали, гроші не дали. Їм друга хата у селі не потрібна, все на квартиру у місті збирають.

Все було б нічого, поки через тиждень не прийшла сусідка, яка навпроти живе. В руках вона тримала порожній мішок. І так обережно сказала:

— У діда тут яблуні ростуть, цього року урожай багатий. Він завжди зі мною ділився та дозволяв брати, скільки я захочу. Тож, я пішла за яблуками.

Я стояла й не знала, як відреагувати. З одного боку, мені не шкода тих яблук, а з іншого — вона що тепер так і ходитиме все життя до мене? Потрібно було показати, хто новий хазяїн. Я тоді обережно поставила її на місце:

— Тьотя Валь, Ви можете взяти яблука, але не цілий мішок. У нас родичів багато, всім яблука потрібні. Ми ще самі їх не закривали, але з Вами поділимось. Які вам яблука потрібні? Ті, що солодкі, чи кисліші?

— Дай, донь, ті, що падають. Солодкі ми так з’їмо, а кислі на пиріг підуть.

— Добре, тьотя Валь. Ще хотіла запитати, чи плануєте Ви яблучне варення варити? Я вам пізніше дам. Тільки з родичами поділюсь і собі трохи залишу.

Жінка подивилась на мене таким поглядом, ніби я їй у магазині решту не додала, проте вона стримано сказала:

— Варення пізніше зварю.

Я відклала всі свої справи, набрала відро яблук та занесла сусідці на подвір’я. Та навіть не подякувала, поводилась так, ніби то її садок та яблуні. А я все ніяк не могла збагнути, чому за стільки років життя у селі, вона не посадила собі яблуні? Відповідь напросилась сама собою: “Навіщо? Якщо є сусідський сад”.

Ось, так. Ніби нічого поганого не зробили, тільки хату купили. А тут вже ворогів собі на рівному місці нажили. Як тепер жити з такими сусідами, не знаю.

Джерело