Ірина зняла окуляри і втомлено потерла очі. Стопка неперевірених творів на столі, здавалося, не зменшувалася, хоч би скільки вона працювала. Годинник показував далеко за північ, але молода вчителька російської мови та літератури не могла дозволити собі відпочинок. Завтра треба було повернути роботи учням, а ще підготуватись до відкритого уроку.

Раптом телефон завібрував, висвітливши ім’я “Олежик”. Ірина посміхнулася, побачивши повідомлення від нареченого: “Не засиджуйся допізна, кохана. Бережи себе.” Ця турбота зігріла серце дівчини. Ось уже два роки Олег був її опорою та підтримкою, з ним вона почувала себе як за кам’яною стіною.

Ірина відкинулася на спинку стільця і ​​оглянула свою маленьку орендовану квартирку на околиці Києва. Звичайно, це не те житло, про яке вона мріяла, але на краще вчительської зарплати не вистачало.

“Нічого, – подумала Ірина, – скоро весілля, ми з Олегом почнемо нове життя. Можливо, навіть накопичимо на перший внесок з іпотеки.”

Думки про майбутню урочистість викликали посмішку. Ірина представила себе в білій сукні, щасливого Олега поряд, радісних гостей… Дівчина струсила головою, відганяючи приємні фантазії. Потрібно було закінчити роботу.

Ранок почався як завжди: раннє піднесення, поспіхом випита кава, суєта в метро. Ірина поспішала до школи, подумки прокручуючи план відкритого уроку. Несподівано телефон вибухнув треллю. Дзвонила мама.

– Доню, – голос матері звучав стривожено, – бабусі зовсім погано. Лікарі кажуть, рахунок іде на дні. Ти приїхала б попрощатися…

Ірина завмерла посеред галасливої ​​вулиці, не звертаючи уваги на незадоволених перехожих, як обходили її. Улюблена бабуся, яка виростила її, навчила любити книжки та завжди підтримувала у всьому.

– Мамо, я зараз же візьму відпустку і приїду, – рішуче сказала Ірина. – Тримайтеся там.

Наступні тижні злилися для Ірини одного нескінченного дня, наповненого лікарняними коридорами, запахом ліків і тихим, уривчастим диханням бабусі. Олег дзвонив щодня, цікавився здоров’ям бабусі, але приїхати не міг – навалилося багато роботи та й відпустку ніхто б не дав.

Ірина сиділа біля ліжка бабусі, тримаючи її за руку та слухаючи історії з минулого.

– Ірочко, – тихо сказала бабуся одного вечора, – я хочу, щоб ти знала. Я переписала на тебе квартиру. Це мій подарунок тобі, онучко. Живи там щасливо.

Ірина розплакалася, обіймаючи бабусю. Вона не могла думати про жодну квартиру зараз, коли найрідніша людина йшла.

Бабуся померла тихо, уві сні. На похороні Ірина трималася, але, повернувшись у порожню квартиру, розплакалася як маленька дівчинка. Олег примчав відразу ж, як тільки дізнався про те, що сталося. Він обіймав Ірину, гладив по голові, шепотів слова втіхи.

– Мені так шкода, – говорив Олег. – Але знаєш, може, це знак? Почати нове життя, у новій квартирі? Бабуся хотіла б, щоб ти була щасливою.

Ірина кивала, не в змозі говорити. Вона була вдячна нареченому за підтримку.

Повернувшись до столиці, Ірина насамперед поїхала подивитися бабусину квартиру. Двушка у будинку в центрі міста вразила її своїми високими стелями та просторими кімнатами. Тут все дихало історією: старовинні меблі, книжкові шафи, наповнені класикою, картини на стінах.

Олег, який приїхав разом з Іриною, свиснув:

– Нічого собі! Та ця квартира коштує ого-го! Ти тепер багата наречена.

Ірина насупилась, їй не сподобався тон нареченого. Але вона списала це на втому та стрес останніх тижнів.

– Не починай, Олеже, – тихо пробурмотіла Іра. – Давай просто подумаємо, як облаштувати квартиру.

Олег з ентузіазмом взявся до роботи. Наречений запропонував відразу ж позбутися старих меблів, замінивши її новими і сучасними. Ірина слухала його навпіл, погладжуючи книги у бабусиній шафі. Їй не хотілося нічого міняти у цій квартирі, яка зберігає стільки спогадів.

Дні летіли непомітно. Ірина повернулася на роботу до школи. Паралельно на повну ходу йшла підготовка до весілля. Олег наполягав на пишному бенкеті у дорогому ресторані.

– Кохана, люди повинні побачити наш статус! – голосно говорив Олег. – У нас є квартира у центрі! Значить і весілля має бути шикарним.

Ірина заперечувала, вона хотіла витратити гроші на щось, що це вартує. Але Олега було не переконати. Наприкінці Іра поступилася, вирішив більше не сперечатися із нареченим.

За тиждень до весілля Олег запросив Іру до ресторану. Наречена помітила дивний стан майбутнього чоловіка. Коли подали десерт, Олег раптом сказав:

– Кохана, нам треба серйозно поговорити.

Ірина насторожилася. Тон нареченого викликав занепокоєння.

– Я люблю тебе більше за життя, – зізнався Олег. І вважаю, що шлюб – рівний союз. Тому між подружжям усе має бути поділено порівну.

Ірина кивнула, не розуміючи, до чого хилить Олег.

– Буде справедливо, якщо половину бабусиної квартири перепишеш на мене. Як весільний подарунок.

Ірина перебувала в шоці. Може, вона не дочула чи наречений пожартував? Але Олег уважно дивився на Іру, явно чекаючи на відповідь.

– Серйозно? – нарешті видавила Ірина.

– Звичайно, кохана, – усміхнувся Олег. – Це ж логічно. Адже ми сім’я, у нас все має бути спільне.

Нудота підступила до горла. Іра згадала, як бабуся казала:

“Головне в житті – не дозволяти нікому сідати тобі на шию”.

– Олег, – повільно промовила Іра, – ділити дошлюбне майно я не збираюся.

Обличчя Олега змінилося. Він більше не посміхався.

– Ти мені не довіряєш? – холодно спитав Олег. – Може, й заміж за мене не хочеш?

– До чого тут це? – вигукнула Ірина. – Йдеться про квартиру, а не про шлюб!

– Ні, – прошипів Олег. – Або все буде загальним, або ніякого весілля!

Ірина вражено дивилася на Олега. І цій людині вона довіряла?

– Мені треба подумати. Давай поговоримо завтра.

– Ні, – жорстко сказав Олег, хапаючи її за руку. – Вирішуй зараз. Або віддаєш мені половину спадщини, або весілля не буде.

Ірина застигла, дивлячись на зовсім чужу людину перед нею. У голові промайнули картини їхніх щасливих моментів, плани на майбутнє, мрії про сім’ю. І все це розбивалося об жадібний блиск в очах Олега.

Раптом Ірина відчула, як у ній щось надломилося. Вона різко висмикнула руку з хватки Олега і тихо, але твердо сказала:

– Мені пора подумати. Не дзвони мені. Я сама зв’яжусь із тобою.

Не чекаючи на відповідь, Ірина швидко вийшла з ресторану. Нічне повітря вдарило в обличчя, приносячи полегшення. Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, що шалено билося.

Усю ніч Ірина не могла заплющити очей. Вона лежала в ліжку, втупившись у стелю, і прокручувала в голові події останніх років. Як же вона могла бути такою сліпою? Тепер, наче пелена спала з очей, Ірина згадувала моменти, на які раніше не звертала уваги.

Ось Олег захоплюється дорогим годинником свого начальника. Ось він довго вивчає цінники у магазинах брендового одягу. А ось невдоволено морщиться, коли Ірина пропонує поїхати на вихідні до її батьків у невелике містечко.

– Господи, яка ж я була наївна, – прошепотіла Ірина, закриваючи обличчя руками.

Вранці, з червоними від недосипання очима, Ірина зателефонувала своїй найкращій подрузі Каті.

– Катюша, нам потрібно терміново зустрітися. Ти можеш сьогодні?

За годину подруги сиділи у затишному кафе. Ірина, ковтаючи сльози, розповідала про вчорашню розмову з Олегом. Катя слухала мовчки, лише іноді хмурячись і хитаючи головою.

– Іринка, ти знаєш, я ніколи не лізла у ваші стосунки, – нарешті сказала Катя. – Але, щиро кажучи, я давно сумнівалася у щирості Олега.

Ірина здивовано підняла очі на подругу:

– Чому ти мовчала?

Катя зітхнула:

– Ти була така щаслива. Я боялася, що ти мені не повіриш, вважаєш, що я заздрю. Але тепер… Іра, ти не маєш піддаватися на цей шантаж. Це твоя квартира, твоя спадщина. Якщо Олег справді любить тебе, він зрозуміє та прийме це.

Ірина задумливо крутила чашку з охололою кавою.

– Знаєш, Кать, у мене з’явився план!

Ірина розіслала гостям запрошення на «генеральну репетицію» весілля. Наречена повідомила, що хоче влаштувати невелике свято. Цього вечора гості мали познайомитися, розслабитися і підготуватися до «справжнього» весілля.

Олег радісно схвалив ідею нареченої, він прийняв цей жест як за згоду на його пропозицію. Він навіть не помітив, як напружена Ірина, списавши все на передвесільний мандраж.

У день “репетиції” ресторан був повний гостей. Ірина стояла у куточку, спостерігаючи, як Олег спілкується з друзями та родичами. Наречений виглядав таким щасливим та впевненим. Ніхто й не здогадувався про те, що діялося в душі нареченої.

Коли всі гості зібралися, Ірина попросила уваги. Олег здивовано глянув на наречену – це не було заплановано.

– Дорогі гості, – голос Іри тремтів. – Я зібрала вас не просто так! Мені в дечому зізнатися.

По залі пробіг здивований шепіт. Олег насупився, дії Іри йому не подобалися.

– Нещодавно мені у спадок дісталася квартира, – продовжила Ірина. – Це було несподівано, але я вдячна бабусі за подарунок! Хоча й сумно усвідомлювати, що кохану людину більше немає. Але мене вразила реакція Олега!

Ірина подивилася просто на нареченого. Олег зблід і позадкував назад.

– Уявляєте, Олег поставив мені ультиматум, – сказала Іра. – Коханий наречений вимагає переписати половину квартири на нього. Навіть погрожував скасувати весілля, якщо я відмовлюся.

По залі прокотився обурений гомін. Мати Олега схопилася з місця:

– Ірочко, люба, це якесь непорозуміння! Олежик не міг такого сказати! Це просто передвесільний мандраж. Ти щось не так зрозуміла.

– Міг, Віра Семенівно, – твердо відповіла Ірина. – І сказав. Прямо мені у вічі ввечері в ресторані.

Олег нарешті відмер і кинувся до Ірини:

– Кохана, ти все не так зрозуміла! Я просто хотів…

– Ні, Олеже, – перебила його Ірина. – Я все чудово зрозуміла. Ти хотів мою спадщину. Але знаєш, що? Ти не отримаєш ні квартири, ні мене.

Із цими словами Ірина зняла обручку і кинула його Олегу:

– Ось за кого я мало не вийшла заміж.

У залі повисла тишина. Олег, червоний від сорому та злості, намагався щось сказати, але слова застрягли у горлі. Гості у шоці переводили погляди з Ірини на Олега та назад.

Раптом тишу порушили оплески. Це була Катя, найкраща подруга Ірини. Вона встала і, дивлячись прямо на Олега, сказала:

– Браво, Ірино. Ти вчинила як справжня сильна жінка.

До неї приєдналися інші гості. Хтось вигукнув: “Молодець, Іра! Так йому і треба!”

Олег зрозумів, що ситуація вийшла із-під контролю. Він схопив піджак і вибіг з ресторану. Мати Олега рвонула слідом, принагідно вигукуючи вибачення.

Ірина стояла посеред зали. Напруга почала відпускати її. Родичі та друзі підходили до Іри, заспокоювали та підтримували дівчину.

– Іринко, вибач, – сказала тітка. – Ми давно помічали, що Олег занадто ласий на гроші. Але мовчали, не хотіли засмучувати тебе.

– Все гаразд, – усміхнулася Ірина. – Головне, щоправда вчасно відкрилася.

Вечір, що планувався як передвесільне свято, перетворився на свято визволення. Гості веселилися, піднімали тости за Ірину, за її мудрість та сміливість.

Додому Ірина повернулася далеко за північ. Вона стояла посеред бабусиної квартири. Вперше за довгий час Іра відчула себе спокійно.

– Рішення було вірним, – пробурмотіла Ірина під ніс.

Наступні кілька місяців пролетіли непомітно. Ірина з головою пішла в роботу, принагідно роблячи ремонт у квартирі. Було вирішено зайнятися реставрацією, а не заміною бабусиних меблів.

Якось увечері Іра перебирала старі фотографії. Їй попався зворушливий знімок. Маленька Іра сиділа на руках у бабусі. Ось вони разом печуть пироги на цій кухні.

– Дякую тобі, бабусю, – прошепотіла Ірина, дивлячись на фотографію. – Ти врятувала мене не лише квартирою, а й мудрістю, яку мені передала.

Задзвонив телефон. Це була Катя:

– Іра, ти не повіриш! Я щойно бачила Олега у торговому центрі. Він тепер зустрічається з якоюсь білявкою, вся в золоті та брендах. Здається, знайшов собі пару.

Ірина розсміялася:

– Знаєш, Кать, мені все одно. Тепер наші дороги розійшлися. Я вдячна йому за те, що він показав свою справжню особу до весілля, а не після.

Подруги ще трохи побалакали, і Ірина повернулася до своїх фотографій та спогадів. Вона відчувала, що тепер готова до нових стосунків, але поспішати не збиралася. У неї була улюблена робота, чудова квартира та вірні друзі. А кохання… Що ж, справжнє кохання прийде, коли буде готове. І цього разу Ірина точно знала, що зможе відрізнити щирі почуття від корисливих намірів.

КІНЕЦЬ.