Ірина стояла біля вікна, розсіяно дивлячись на просторе подвір’я їхнього нового будинку. Ще місяць тому вона й уявити не могла, що житиме в такому розкішному особняку. Павло зробив їй пропозицію несподівано після всього півроку знайомства. Вона була на сьомому небі від щастя, коли він повіз її знайомитись з батьками.

— Кохана, це наш родовий будинок, — гордо сказав Павло, коли вони під’їхали до гарного двоповерхового особняка з колонами. — Тут мешкали кілька поколінь нашої родини.

Ірина ахнула від захоплення. Величезна доглянута ділянка, альтанка, навіть невеликий фонтан – все виглядало як у кіно. Вона й мріяти не могла про таку розкіш.

Знайомство з батьками Павла пройшло добре. Його мати, Алла Петрівна, здалася Ірині трохи манірною, але загалом привітною. Батько, Віктор Андрійович, багато жартував і пригощав майбутню невістку домашнім вином.

— Ну що, голубки, коли весілля? — спитав він, підморгуючи.

— Тату, ми ще не вирішили, — зніяковів Павло.

– А чого тягнути? — втрутилася Алла Петрівна. — Будинок великий, місця вистачить. Переїжджайте, а там і до весілля недалеко.

Ірина розгублено подивилась на Павла. Вона не очікувала, що все відбуватиметься так швидко. Але, побачивши його щасливу посмішку, зрозуміла — відмовлятися не можна.

За тиждень вони вже перевозили речі. Ірина тріумфувала – у неї ніколи не було свого житла, вона винаймала кімнату і мріяла накопичити на невелику квартиру. А тут таке щастя привалило!

Спочатку все було як у казці. Павло «носив Ірину на руках», вони разом облаштовували їхню кімнату на другому поверсі. Батьки нареченого жили внизу і намагалися не заважати молодим.

Але незабаром Ірина зауважила, що у вихідні в будинку стає галасливо. Приїжджали численні родичі Павла — тітки, дядьки, двоюрідні брати. Алла Петрівна метушилася на кухні, готуючи частування.

— Це в нас така традиція, — пояснив Павло. — Щовихідних вся родина збирається разом.

Ірина кивнула, але всередині ворухнувся невиразний занепокоєння. Вона не звикла до великих сімейних збіговиськ — у неї найрідніших майже не було.

У перший же сімейний обід Алла Петрівна ніби ненароком сказала:

— Іриночко, тепер ти господиня в хаті. Бери кермо правління на кухні в свої руки.

Ірина розгубилася. Вона вміла готувати прості страви, але годувати юрбу родичів?

— Не хвилюйся, я навчу тебе всім секретам, — підбадьорливо посміхнулася свекруха.

І почалося… Щоп’ятниці Алла Петрівна складала меню на вихідні та відправляла Ірину магазинами. У суботу з ранку вони удвох метушилися на кухні. Ірина намагалася щосили, але свекруха все одно завжди була незадоволена.

— Ти надто багато солі поклала… Тісто треба тонше розкачувати… Курка пересушена…

Надвечір суботи, коли збиралися гості, Ірина валилася з ніг від втоми. А у неділю все повторювалося знову.

Минув місяць. Ірина почувала себе вичавленою як лимон. Вона намагалася натякнути Павлові, що їй важко, але він тільки відмахувався:

— Кохана, ти ж розумієш, як це важливо для сім’ї. Потерпи трохи, скоро звикнеш.

Але легше не ставало. Навпаки, родичі, розкуштувавши куховарство Ірини, стали ще частіше навідуватися в гості. Тепер вони могли нагрянути і в будній день, очікуючи, що їх нагодують і напоять.

Якось Ірина підслухала розмову свекрухи із зовицею на кухні.

– І де Пашка таку невміху знайшов? — бурчала Алла Петрівна. — Ні готувати до ладу не вміє, ні господарство вести. Та ще й ледарка — вічно незадоволена ходить, ніби ми її змушуємо.

— Ну що ти хочеш, з дитбудинку, — пирхнула посміховисько. — Звідки їй навчитися манерам? Добре хоч гарненька, а то б Пашка на таку й не глянув.

Ірина завмерла, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Вона думала, що її прийняли в сім’ю, а виявляється, за спиною судачать і засуджують. Ковтаючи образу, вона вирішила поговорити з Павлом.

Увечері, коли вони залишилися самі, Ірина розповіла чоловікові про підслухану розмову.

— Павлику, мені здається, твої рідні мене не прийняли, — тремтячим голосом промовила вона. — Може, варто пожити окремо? Знімемо квартиру.

– Що за дурниці! — насупився Павло. — Ти просто не так зрозуміла. Мама до тебе дуже добре ставиться, просто вона сувора. А сестра вічно мовою меле, не звертай уваги.

— Але мені справді важко готувати на всю вашу родину щовихідних, — спробувала пояснити Ірина. — Я втомлююсь, у мене зовсім немає часу на себе…

— Іра, ну що ти як маленька, — роздратовано перебив її Павло. — Це сімейні традиції, їх треба поважати. Ти тепер частина нашої родини, поводь себе відповідно.

Ірина зникла. Вона сподівалася на підтримку чоловіка і отримала відповідь. Мабуть, доведеться змиритися і терпіти.

Але з кожним днем ​​напруга наростала. Ірина почувала себе служницею в чужому будинку. Вона намагалася поговорити зі свекрухою, пояснити, що їй потрібна допомога, але Алла Петрівна тільки стискала губи:

— Донечко, у твоєму віці я встигала і працювати, і дім у ідеальному порядку тримати, і трьох дітей ростити. А ти навіть із готуванням упоратися не можеш.

Ірина стискала кулаки, насилу стримуючи сльози. Їй хотілося закричати, що вона не просила цього вантажу відповідальності, що їй потрібен час звикнути. Дівчина молода і не зовсім уявляла собі так сімейне життя. Але вона мовчала, боячись розчарувати Павла.

А він, здавалося, не помічав її. Радо приймав гостей, хвалився перед рідною «золотими ручками» дружини.

Коли вони залишалися наодинці, Ірина намагалася знову завести розмову про переїзд, але Павло лише відмахувався.

— Ну, чого тобі не вистачає? Живемо в шикарному будинку, нічого не потребуємо. Будь вдячна долі, а ти вередуєш.

Ірина відчувала, як усередині неї росте глухе роздратування. Вона любила Павла, але тепер їй здавалося, що вона його зовсім не знає. Куди подівся той дбайливий хлопець, який носив її на руках? Чому він не хоче зрозуміти її почуттів?

Якось увечері, лягаючи спати, Ірина почула, як Павло розмовляє телефоном у сусідній кімнаті.

— Так, не хвилюйся. Я з нею поговорю… Ні, нікуди ми не поїдемо, ти ж знаєш — це неможливо… Може, припинимо це робити… Так, я пам’ятаю про заповіт…

Ірина напружилася. Про який заповіт йдеться? І чому для Павла так важливо залишитись у батьківському домі?

Вона вирішила, що завтра ж вимагатиме від чоловіка пояснень. Але вранці розпочався черговий з’їзд родичів, і Ірина з головою поринула у приготування.

На обід вона ледве трималася на ногах. Голова гуділа від недосипання та постійного стресу. І тут сталося те, чого Ірина боялася найбільше — вона зіпсувала святкову страву.

— Господи, як можна бути такою невміхою! — сплеснула руками Алла Петрівна. — Я ж тобі сто разів пояснювала, як правильно запікати качку!

— Та вже не пощастило Пашці з дружиною, — голосно прошепотіла зовиця. — Моя тобі порада, тікай ​​із цього будинку.

Це стало останньою краплею. Ірина відчула, як у ній щось обірвалося. Вона різко розвернулася до столу, за яким сиділа вся родина, і випалила:

— Досить! Я більше не збираюся це терпіти! Ви всі мені набридли зі своїми претензіями та докорами!

У кімнаті повисла оглушлива тиша. Всі завмерли з відкритими ротами, дивлячись на розлючену Ірину.

— Ти що собі дозволяєш? — першою схаменулась Алла Петрівна. — Як ти смієш так розмовляти зі старшими?

— А як ви можете так поводитися зі мною? – парирувала Ірина. — Я вам не куховарка та не прислуга! Я жива людина, у мене є почуття та бажання. Але вам усім начхати на це!

— Ірочко, заспокойся, — спробував втрутитися Павло. – Давай обговоримо все спокійно.

— Нема чого тут обговорювати! – крикнула Ірина. — Я більше не готуватиму на всю вашу рідню. Мені це набридло! Даю вам 10 хвилин, щоб залишити кухню.

– Що?! – обурилася зовиця. — Так, як ти смієш нас виганяти. Ти забуваєш!

— Саме так! – підтримала її Алла Петрівна. — Це наша родова хата, а ти тут ніхто! Живеш на всьому готовому, а ще й умови ставиш?

Ірина зблідла від гніву.

– Я ніхто? — тихо перепитала вона. — Тоді навіщо ви мене притягли сюди? Щоб було кому готувати та прибирати?

— А як ти думала? — пирхнула зовиця. — Нам потрібна була господиня до хати. Ось Пашка і підібрав сирітку, яка буде вдячна за дах над головою.

— Олено, замовкни! — вигукнув на сестру Павло.

Але було пізно. Ірина оглянула присутніх, шукаючи підтримки хоч у чиїхось очах. Але бачила лише осуд і ворожість.

— Павле, — тремтячим голосом промовила вона. — Скажи, що то неправда. Скажи, що ти одружився зі мною по любові, а не тому, що вам потрібна була безкоштовна служниця.

Павло відвів очі.

— Іра, ти все не так зрозуміла… — почав він. — Звичайно, я люблю тебе, але… Розумієш, у нас у сім’ї є певні традиції. Дружина повинна дбати про будинок та сім’ю. Це нормально.

– Нормально?! – запитала Ірина. — На твою думку, нормально ставитися до людини як до речі? Використовувати її, не зважаючи на її почуття?

– Так, що ти розумієш у сімейних цінностях! – втрутився батько Павла. — Тебе взагалі в дитбудинку виховували, звідки тобі знати, як має поводитись справжня дружина?

Це стало останньою краплею. Ірина розвернулася і вибігла з кухні. Вона промчала до спальні і почала гарячково збирати речі.

— Іра, зачекай! – Павло вбіг слідом. – Давай поговоримо!

– Про що? — гірко посміхнулася Ірина. — Як ти мене обдурив? Як використав мої почуття?

— Я справді люблю тебе, — спробував виправдатись Павло. — Просто ти мусиш зрозуміти — цей будинок, сім’я, традиції — це частина мене. Я не можу від цього відмовитись.

— А від мене, значить, можеш? — тихо спитала Ірина. – Що ж, я все зрозуміла. Прощавай, Павле.

Вона взяла сумку і попрямувала до виходу. Павло спробував зупинити її, але вона відштовхнула його.

— Ірина, кохана, не йди, — благав він. — Давай обговоримо, знайдемо компроміс…

– Ні, Паша. Жодних компромісів більше не буде, — твердо сказала Ірина. – Я йду. І я подам на розлучення.

Вона вийшла з дому, не озираючись. На душі було гірко, але водночас Ірина відчувала полегшення. Наче скинула з плечей важкий тягар.

Ірина зняла невелику кімнату та влаштувалася на роботу офіціанткою. Було нелегко починати життя з нуля, але вона відчувала, що вчинила правильно.

За місяць прийшли документи на розлучення. Ірина з подивом виявила, що Павло вимагає з неї великої суми грошей — нібито за проживання у їхньому будинку.

Дівчина вирішила поділитися своєю історією з подругою, їй потрібна була порада та підтримка.

— Так, вони зовсім збожеволіли! – обурилася подруга Ірини, Катя. — Ти їм, можна сказати, батрачила, а вони ще й грошей хочуть?

– Я не збираюся їм нічого платити, – рішуче заявила Ірина. — Нехай подавляться своїм будинком та традиціями.

Але виявилось, що все не так просто. Адвокат Павла стверджував, що Ірина, користуючись довірою сім’ї, нібито надала собі дорогі прикраси та інші цінності.

– Які ще цінності? — дивувалася Ірина. — У мене нічого нема, крім моїх особистих речей!

— А ось це ми й з’ясовуватимемо в суді, — посміхнувся адвокат.

Почалися виснажливі судові засідання. Ірина почувала себе загнаною в куток. Вона не могла зрозуміти, чому Павло, якого вона любила, так з нею чинить.

Одного вечора пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла заплакана Олена, сестра Павла.

— Іра, вибач мені, — схлипнула вона. — Я маю тобі дещо розповісти.

Виявилося, що сім’я Павла роками прокручувала хитру схему. Вони знаходили одиноких дівчат, одружували з ними синів, а потім змушували піти, відсудивши при цьому великі суми грошей.

– Ти не перша і не остання, – зізналася Олена. — До тебе була Маша, потім Оля… Усіх не пам’ятаю. Я більше не можу мовчати, це неправильно!

Ірина була вражена. Вона не могла повірити, що Павло брав участь у такому обмані.

Дівчина продовжила відверті:

— Раніше Паша був добрий, але одна дівчина розбила йому серце. Дівчина не тільки скористалася його грошима, а й принизила публічно, його розчавили. І тоді почалися ці перевірки наречених. Але вони загралися. Потрібно зупинити це.

– Чому ти вирішила мені розповісти? – Запитала вона Олену.

— Бо ти хороша людина, Іра, — відповіла та. — Ти не заслужила на таке звернення. І я більше не хочу бути частиною цієї неправди. Ті дівчата були підступні хотіли грошей і становища, а ти чиста, наївно вірила в кохання, як колись Павло. І брати з тебе нема чого, прикраси вкрала я. Не здавай мене. Я вагітна від простого хлопця. Сім’я проти цього союзу. Допоможи. Мені потрібно три дні, щоб виїхати з міста.

Олена передала Ірині документи, які б підтверджували махінації сім’ї. Із цими доказами Ірина пішла до поліції.

Вибухнув гучний скандал. Павла та його батьків було заарештовано. З’ясувалося, що вони обдурили не лише кількох дівчат, а й своїх ділових партнерів.

Ірина давала свідчення в суді, дивлячись у вічі Павлові. Він сидів, опустивши голову, і здавався зовсім не схожим на того впевненого чоловіка, за якого вона вийшла заміж.

— Навіщо це ти робив? — спитала вона після засідання.

— Я не хотів, — тихо відповів Павло. — Але батьки… Вони з дитинства вселяли мені, що я маю продовжувати сімейну справу. Я просто не міг їх підвести.

— А мене ти міг підвести? — гірко посміхнулася Ірина.

Павло промовчав, і вона зрозуміла, що відповіді не діждеться.

Суд визнав сім’ю винною у шахрайстві. Ірина отримала компенсацію, але гроші не могли залікувати душевні рани.

Вона вирішила розпочати життя із чистого аркуша. Виїхала до іншого міста, вступила на курси дизайнерів. Поступово біль вщухав, поступаючись місцем новим мріям і цілям.

Через рік Ірина відкрила своє невелике дизайн-бюро. Вона була щаслива, займаючись улюбленою справою. А ще вона нарешті навчилася цінувати себе і не дозволяти іншим маніпулювати собою.

Якось, переглядаючи пошту, Ірина побачила листа від Павла. Він вибачався, писав, що усвідомив свої помилки і хоче все виправити.

Ірина довго дивилася на екран, перегортаючи фото та згадуючи їхню історію. Потім рішуче натиснула кнопку «Видалити».

– Прощаю, – тихо сказала вона. — Але в моє життя ти не ввійдеш.

Вона зачинила ноутбук та підійшла до вікна. За склом шуміло велике місто, повне можливостей і нових зустрічей. Ірина посміхнулася, відчуваючи, що нарешті знайшла себе і своє місце в житті. Вона була готова рухатися далі, назустріч своєму справжньому щастю.

КІНЕЦЬ.