З того самого моменту, коли Інна зʼявилася на світ, її мама намагалася відібрати у дівчинки право приймати рішення. Ні, звісно, на той час, поки вона була малятком із пухкими ніжками-ручками, вона й не могла нічого вирішувати сама, але навіть у міру дорослішання мало що змінилося, незважаючи на впертий характер Інни.

— Мамо, я хочу холодного молока!
— Інночко, дитинко, у тебе слабке здоров’я. Заболить горло, підніметься температура… Я зараз підігрію.

І Ганна Сергіївна гріла молочко для доньки, а Інна, здуваючи неприємну пінку з поверхні, морщилася, вередувала, і відмовляла пити цю теплу, білу рідину, а потім, потайки від матері, пила своє улюблене, холодне молоко, і, о диво, жодне горло в неї не боліло, і температура не піднімалася.

Право на самостійні походи до школи і назад Інна з величезними труднощами відстояла вже наприкінці четвертого класу, після того, як однокласники підняли її на сміх, мовляв, Інночко, біжи скоріше, мамка чекає.

— Мамо, я вже велика, і буду сама ходити зі школи додому!
— Ні, Інно! Ні, ні, і ще раз ні! Ось підростеш, тоді будь ласка, а зараз жодних розмов.

Інна, вперто піднявши підборіддя, відповіла матері, що, мовляв, знаєш, що хлопчаки кажуть? Що я досі грудне молоко смокчу, тому ти й бігаєш за мною, щоб молоко в тебе не пропало!

Ганна Сергіївна після таких слів спочатку почервоніла, потім зблідла, потім пообіцяла розібратися з цими… хлопчаками, та й їхніми батьками заодно, мовляв, не самі ж вони таке вигадали, мабуть, дорослі розмови передають…

Становище тоді врятував тато. Він розсміявся так весело, так завзято, а потім сказав:
— Ань, ну справді, досить уже! Вона вже не маленька, та й школу з вікна видно. Нехай донька вчиться бути самостійною, а то й справді засміють. Або в тебе й справді лактація не припинилася ще? Так і будеш до вісімнадцяти років за нею бігати? І тато, зробивши задумливе обличчя, подивився у вікно.

— А що, Анютко, 18 років безперервної лактації… У цьому щось є, ти не знаходиш? Що, до пенсії будеш доньку під своєю спідницею тримати?

Батьки тоді про щось довго сперечалися на кухні, то підвищуючи голос, то знову переходячи на ледь чутний шепіт, але вже зранку горда Інна вирушила до школи самостійно.

Проте контроль був у всьому. Щоранку мама стояла над душею в дівчинки, змушуючи вдягати і майку, і сорочку, і светр із жилетом під низ куртки.

— Інно, одягай кофту, на вулиці мороз, застудишся.
— Мені жарко, мамо! У кофті в мене пітніє спина!
— Нічого, дитинко, жар кісток не ломить. Зате не захворієш.

Інна, якщо їй не вдавалося примудритися, і проскочити повз матір, виходила в під’їзд, знімала ненависну кофту, грудкою пхала її до рюкзака, і ось так, без нічого, бігла до школи. З шапкою, до речі, дівчинка чинила точно так само. І знову в неї не боліло горло, не піднімалася температура, її не бив озноб і лихоманка.

Пам’ятається, бували випадки, коли безглузда дівчинка спеціально ходила в розстебнутій куртці, щоб підхопити вірус напередодні складної контрольної, але й тут ніяка хвороба її не брала. Тьху-тьху, здоров’я у дівчинки було відмінним.

Суцільні ні, не можна, і в жодному разі не можна переслідували дівчинку протягом усього дитинства.

— Ні, Інно! Ти не поїдеш із класом на екскурсію! Ну і що, що тобі вже 13 років! Ну і що, що всі вже давно їздять. Ну і що, що там весело й цікаво! Це небезпечно, донечко. Я просто дуже за тебе боюся…
— Яка дискотека, дівчинко моя? Поки ти там, одна, я ж тут місця собі не знайду…

І знову тато рятував становище.
— Нехай їде, Аню! Вона ж не одна буде. З ними класний керівник. Не переживай так, дитині треба вчитися жити. Нехай їде, Анюто. Це шкільний захід, нехай дівчинка розвіється, а якщо ти так переживаєш, я зустріну її після дискотеки.

Уже ставши підлітком, Інна зрозуміла, чому мати так хвилюється за неї. Немов злий рок переслідував немовлят по лінії матері з покоління в покоління. І добре за часів пра-пра-бабусь, там було хоч якесь логічне пояснення тому, що не доживають дітлахи до зрілого віку. Багато факторів робили свою справу. Але ж і в бабусі з трьох дітей залишилася тільки мама Інни.

Старший брат Ганни потонув, коли йому було 8 років. Анюти тоді ще й у помині не було.
Середню сестру збила автівка. У водія чи то щось із серцем сталося, чи то заснув за кермом, та тільки не встигли врятувати дитину.

Коли бабуся вже в зрілому віці дала життя Ганні, то стежила вона за нею, немов шуліка, супроводжуючи скрізь і всюди, буквально водила за ручку. Напевно й досі сиділа б Ганна під маминою спідницею, якби не дізналася, що чекає дитину від Павла. І як тільки примудрилася? Куди вже діватися, довелося бабусі в терміновому порядку видавати доньку заміж.

Первісток Ані та Павла не прожив і року. Застуда, ускладнення, і згорів хлопчик, як свічка, за лічені дні.
Другий син, який зʼявився через 5 років після першого, трохи не дожив до своїх восьми років, підступний болячка не обирає, кого їсти, йому байдуже, чи то немовля, чи то старезний старий.

Коли в 42 роки Аня помітила, що самопочуття в неї погіршується, вона й подумати не могла, що знову стане мамою, а от побачиш, змилостивився Господь, послав щастя материнства.

І вже Ганна охороняла своє дитя, рятувала від впливу зовнішніх чинників, берегла, як могла, як уміла, як підказувало їй серце, і не замислювалася, що не в усьому й не завжди вона має рацію.
Павло теж переживав за свою дівчинку, але все ж із дружиною сперечався, мовляв, що ти, Аню, як квочка? Ти ж тільки гірше робиш, заспокойся!

Аня в такі моменти плакала, звинувачувала чоловіка в черствості й байдужості, мовляв, невже тобі все одно? Невже тобі не шкода нашу дівчинку настільки, що ти готовий віддати її в лапи цієї підступної старої баби з косою?

Павло сердився, пояснював дружині, що вона не всесильна, і не зможе вічно перебувати поруч із донькою, що трапитися може всяке і з кожним, що жодної злої долі в цій ситуації немає, просто воля випадку, якщо завгодно.

— Та зрозумій ти, Аню! Не можна все життя боятися, трястися від страху і весь час чекати поганого! Недарма кажуть, що думки матеріальні! Ось ти весь час думаєш про погане, але ж негативні думки мають великий вплив на наше життя! Навчися просто жити й радіти, інакше ні в нас, ні в нашої доньки життя й не буде!

Аня частку правди в словах чоловіка знаходила, але однаково переживала, нескінченно боялася і тряслася від страху, і опікала Інну, намагаючись тій навіяти, що без її турботи й уваги неодмінно трапиться біда.

— Захворієш, застудишся, потонеш, впадеш, і зламаєш шию…

І Інна, через шкідливість характеру пила холодне молоко, їла бурульки і брудний сніг, стрибала з дахів у кучугури, і бігала з дітлахами на озеро, а потім з посмішкою розповідала про це матері, насолоджуючись її реакцією, мовляв, дивись, ось вона я, жива-здорова.

Аня голосила, мовляв, зведеш ти мене в могилу зі своїми витівками, і знову і знову розповідала доньці, які біди її підстерігають на кожному кроці.

Інна щойно закінчила 9 клас, і збиралася в інше місто, в коледж, коли не стало тата. Він, на відміну від мами, яка всі свої емоції вихлюпувала, тримав усе в собі, тому напевно й не витримало суворе чоловіче серце.

Анна Сергіївна після відходу чоловіка стала зовсім недовірливою. Боялася кожного шурхоту, кожного руху, кожного кроку й чхання Інни.

— Інно, люба, не для великого міста. Та й не на часі зараз твій вступ. Ти вже не ображайся, але з фінансів ми зараз не потягнемо. Давай в десятий клас, а там видно буде. У нас теж є навчальні заклади, нехай не інститут, але зате поруч, у мене на очах. От хоча б кухар – чим не професія? А там, дивись, якщо захочеш, і технологом станеш.

Подумавши, дівчинка вирішила залишитися в школі. І справді, не варто зараз маму одну залишати, а потім видно буде.

Дуже скоро Інна про своє рішення пошкодувала. Життя поруч із матір’ю, яка зовсім з глузду з’їхала, здалося їй зовсім несолодким. Ганна чи то збожеволіла від горя, чи то ще щось, але почала вона нескінченно відпрошуватися з роботи, щоб зустріти Інну біля школи, провести додому і нагодувати обідом, контролювала кожен її крок, перевіряла телефон, і за кожною дрібницею тягла доньку в лікарню, приписуючи дитині все нові й нові недуги.

Інна з матір’ю сварилася, кричала про те, що їй набридло бути посміховиськом, що мовляв уся школа вже сміється, а в лікарні пальцем біля скроні крутять. Анна плакала, пояснювала доньці, що не переживе, якщо з нею, Інночкою, щось трапиться, і хапалася за телефон, замовляючи нові й нові талони до лікарів…

З одного боку їй було шкода матір, а з іншого – себе. Ну що це за життя? Навіщо це все? Невже мати зовсім нічого не розуміє?

Після грандіозного скандалу наприкінці навчального року Інна забрала документи зі школи і поїхала в місто. Вже краще впроголодь жити, ніж із таким тотальним контролем.

Ганна плакала, докоряла доньці, мовляв молода ти, дурна ще, от будуть свої діти, тоді зрозумієш, як це – їх поперед себе ховати. І в ногах у доньки повзала, мовляв, залишся хоч на рік, закінчи школу, як годиться, хоч надивлюся на тебе, хоч налюбуюсь, але Інна, вперто підібгавши губи, вчинила по-своєму, мовляв, що то ти мене завчасно оплакуєш?

Спочатку було і боляче, і гірко від усвідомлення того, що не потрібна вона виявилася власній доньці, поїхала, покинула її саму в цій біді, в цьому горі. І плакала вона, і благала Інну назад повернутися, а потім ніби збоку на себе подивилася, та голос чоловіка почула: “А що, Анютко, 18 років безперервної лактації… У цьому щось є, ти не знаходиш? Що, до пенсії будеш доньку під своєю спідницею тримати?”

А й справді, так і виходить… Не 18, а 17 років безперервної лактації в неї, Анни, було, хоч і молоком своїм не годувала, а тримала поруч, під спідницею, боялася відлучити доньку від маминих грудей, і сама не жила, і доньці не давала. І прабаба її так чинила, і баба, і мати, і сама Анна. Але ж їй самій ох як не подобалося, коли мати за нею по п’ятах ходила.

І дивна річ: немов протверезіла Анна, немов і справді дитину від грудей відлучила. Стрепенулася, ожила, зрозуміла, що життя – то ось воно, йде, біжить, пролітає повз. Виросла дівчинка, не втримаєш її, як не старайся.

І поговорили мати з дочкою, і посварилися, і помирилися, і поплакали, і посміялися.
— Ти тільки приїжджай частіше, Інночко! І на дзвінки відповідай обов’язково!

Анна, проводжаючи доньку в місто, не стрималася і заплакала ридма.
— Мааамо, ну що ти починаєш? Ми ж домовлялися! Я ж не назавжди їду, та й телефон – ось він, завжди при мені. Обіцяю, буду дзвонити по 5 разів на день!

Витерла мати сльози, посміхнулася, і міцно-міцно притиснула до себе свою дівчинку:
— Думаєш легко дітей від себе відривати? Ти ж стільки років зі мною поруч була, а зараз і справді, немов пуповину перерізали, та від грудей тебе відлучили, до того боляче, донечко! Ось запам’ятай мої слова, зрозумієш, як це, коли свої діти будуть!

І зрозуміє Інна, зовсім скоро зрозуміє. Після коледжу повернеться в рідне місто, вийде заміж і буде в неї донечка. І буде трястися над цією маленькою дівчинкою, як шуліка, оберігатиме її від цього світу, захищатиме, любитиме й дбатиме про неї. І так само, як мама для неї, Інки, гріла молоко, грітиме Інна його вже для своєї Катерини, а та морщитиме кирпатий ніс, і здуватиме ненависну пінку. І бабуся Анна любитиме цю крихітку, і серце завмиратиме від страху за неї…

І одного разу Анна подивиться на свою таку дорослу доньку, посміхнеться, і скаже:
— Ну що, донечко, ось і настали твої 18 років безперервної лактації…

Відмахнеться Інна, мовляв та ну тебе, мамо! Дітей треба вчасно від себе відпускати…

КІНЕЦЬ.