Давно один мій однокурсник купив мамі кухонний комбайн. Тоді ці комбайни тільки-но з’явилися, просто дивовижні агрегати. Там і прозорі ємності для перемішування, і міксери з різними насадками, і насадки для нарізки: хочеш – кубиками ріж, хочеш – соломкою, хочеш – тонюсенькими скибочками… Безліч ємностей і насадок, різноманітних пристосувань для вимішування тіста, для збивання, для перемелювання…

Комбайн коштував неймовірно дорого. Тоді гроші постійно змінювалися, тож навіть не можу сказати, скільки. Але цей колишній студент, а нині – викладач, підробляв півроку на тяжкій фізичній роботі. Щоб маму порадувати. На п’ятдесят років вручити цей дивовижний комбайн. Купив. Поїхало до рідного містечка.

Вручив гарну важку коробку. Відкрили. Ахали та охали. Захоплювалися. Мама заплакала. Тато крякнув, дізнавшись ціну, загордився сином. Бабуся руками махала, боялася торкнутися. Зібрали цю махину. І порізали картоплю скибочками. Кубиками. Квадратиками. І соломкою. Більше особливо різати не було чого.

Ну ось через півроку цей люблячий син приїхав і запитав маму: як комбайн? Напевно, тепер дуже легко керуватись на кухні. Комбайн все ріже, перемішує, збовтує та збиває, так? Ось у цей суп, мамо, ти комбайном цибулю та моркву нарізала?

А мама зніяковіла, але чесно сказала: ножем. Ріжу ось цим стареньким ножичком, гострий і зручний. За п’ять хвилин. Збовтую і перемішую ось цим віночком стареньким. За п’ять хвилин. А комбайн треба збирати півгодини. А потім годину мити, сушити, заново збирати. І ще треба порозумітися з інструкцією. Вирушає купа часу і сил. Дякую, синку, я знаю, як ти мене хотів порадувати.

Давай продамо цей комбайн, га? Він займає півкімнати. Комбайн такий великий, що його доводиться в кімнаті на шафі зберігати. Нещодавно батькові впав на голову. Давай продамо, а тобі купимо теплу куртку. Це мене втішить ще раз після радості від подарунка. Вийде дві великі радості. Навіть три. Бо місце звільниться. І тато буде у безпеці.

І продали. Насилу і збитком, але продали.

Все зайве складне заважає у результаті. Іноді простіше руками все зробити по-старому. Простими словами сказати. І просто любити та дружити, без громіздких псевдо-психологічних конструкцій. І просто зварити супчик, разом поїсти. І помити дві тарілки та каструльку, а потім піти гуляти чи кіно дивитися. І надриватися не треба.

КІНЕЦЬ.