Одна жінка хотіла купити сад. Поруч із містом, маленький садок із маленьким будиночком. Довго збирала гроші, працювала на двох роботах без вихідних. Економила. І ось знайшла оголошення: крихітна садова ділянка з насадженнями, яблуні, смородина, малина, аґрус! Три сотки та щитовий будиночок. І коштує стільки, скільки накопичено грошей.

Жінка з’їздила автобусом, подивилася, захопилася. І повернулася додому, окрилена.

Не втрималася, розповіла сусідці: мовляв, у мене сад буде! Яблуні, смородина, аґрус! Свіже повітря! Будиночок!

А сусідка глузливо каже: «Як ти збираєшся садом займатись? Тобі шістдесят років. Скільки ще років залишилося, щоб лопатою та граблями працювати? І їздити у переповненому автобусі за місто? Там же треба все садити, поливати, копати, полоти. Будинок ремонтувати.

Ну, якщо пощастить, поїздиш років з десять. Якщо здоров’я дозволить. Попрацюєш там досхочу. А потім доведеться сад продати. Чи перейде він у спадок твоєму синові, та тільки синові в Києві навіщо цей сад потрібен?».

Жінка пожартувала, попрощалася, пішла додому і задумалася. Вона якось не думала, скільки їй років. Ну, шістдесят та шістдесят.

Але це багато, раптом зрозуміла вона. А коли років багато, то залишилося мало. Принаймні мало бадьорих активних років, коли можеш трястися по спеці в автобусі, поливати грядки, вирощувати квіти… А якщо захворієш? Ослабнеш? І що користі в старості милуватися садом, треба буде по лікарнях ходити. Скільки ще залишилося активного життя? Безглуздо витрачати заощадження на садок.

Час минув. Потрібно доживати життя у впорядкованій квартирі, поліклініка поряд. ТБ дивитися і спокійно сидіти на дивані. Який сад, автобус, агрус? Це пізні мрії. Це максимум років на десять, а то й менше… Як вона забула, скільки їй років? Мрія пізно здійснилася. Немає потреби в ній уже…

Та жінка купила садок.

Ніч не спала, думала, трошки плакала. А наступного дня купила. І стала копати, поливати, упорядковувати все; засіяла грядки морквою та цибулею, горохом та буряком… Дерева та кущі обробила. Будиночок пофарбувала. Їздила автобусом; нормально, досить зручно! Вона ж на пенсію вийшла.

І вечорами сиділа на ґанку, дивилася на квітучі дерева, на вечірнє золотаве небо: як добре! Їла аґрус: стиглий, соковитий, смарагдово-зелений, з пухнастою шкіркою… Свій аґрус. А сусідці восени привезла відро жовтих медових яблук: дотягла! Аромат такий райський, яблука солодкі-солодкі. Пригощайся!

І сусідка взяла яблуко, понюхала, погладила… І сказала, соромлячись: «Ти мене запроси хоч разок у свій сад? Душно у місті. І самотньо. Я допоможу тобі відвезти що потрібно, і в саду допоможу; я міцна. Мені лише шістдесят п’ять, сили є. Запроси, гаразд? Так захотілося в саду побути, я ж із села сама».

І вони разом почали їздити. Разом веселіше! І вправно справлялися зі справами, і сиділи разом на ганку вечорами. І не думали, скільки лишилося. Цього ніхто не знає.

Просто милувалися садом. І сусідка замість пліток та похмурих новин розповідала, як захищати яблуні від шкідників. І яке смачне варення з ярусу можна зварити з вишневим листом. Аґрус корисний для серця! І сад корисний. І треба жити. А не рахувати роки.

КІНЕЦЬ.