Одна жінка стояла на вулиці та торгувала овочами та фруктами. Терези, ящики, зверху навіс… Торгівля не йшла, погода погана, настрій – теж. Жінка шкодувала себе та кляла свою погану долю. Не доля, а покарання.

Нічого хорошого нема. Син весь у боргах, не може знайти роботу. Та не дуже й хоче, проводить час із друзями, а гроші у матері бере. Чоловік давно пішов, знайшов даму цікавішу. І як жив у сім’ї, так пив і лаявся. І нічого до ладу не заробляв. Доводиться стояти на вулиці, працювати на знос, отримувати жалюгідні копійки.

Жінка сама собі скаржилася і сама себе шкодувала. І думала про несправедливість. Одним випадає щасливе життя, грошей у них кури не клюють, родина хороша, діти успішні. А іншим доводиться стояти на вулиці біля ящиків. І рахувати копійки. Клята зла доля! Навіщо мені таке? Одним гарне. Іншим – погане. Несправедливо. Нечесно!

І тут підійшла бабуся в хустці, в сірому плащику. Сліпувата бабуся, майже нічого не бачить. Попросила старенька слабким голоском зважити кілограм яблук та дві помідорки.

Жінка зважила роздратовано яблука. Вісімсот п’ятдесят грамів, звичайно, як завжди. Це майже кілограм. До того ж старенька не бачить. Від неї не зменшиться. Як і від решти. І помідор один добрий поклала. А другий спритно вибрала – битий, із гнильцем. І зважила. Сліпа стара тільки вдома зрозуміє, що помідор поганий. Тільки вже нічого не доведеш. Що ще бажаєте? Все як завжди, загалом.

Бабуся взяла пакети, а потім раптом подивилася ясними сірими очима. Зникла плівочка! І страшно так подивилася, – жінка заціпеніла на мить. Бабуся засміялася. Дістала гнилий помідор та показала продавцю. І яблука поклала на терези: ваги раптом показали правильну цифру. Недовага. Вісімсот п’ятдесят грамів.

А потім покупниця приклала карту, помахала рукою на прощання і пішла геть. Розрахувалася та пішла. Нічого не сказала. А пакети лишила. І це було страшно чомусь. Холодно стало в грудях…

І жінка злякано кричала слідом: “Давайте я вам помідор поміняю! Поверніться, я вам правильно зважу, це ваги брешуть іноді!”

Але бабуся завернула за ріг і зникла. А жінка лишилася. І ваги зламалися: показують правильну вагу, та й усе. А овочі та фрукти всі згнили раптом, може, від дощу зіпсувалися? Тому що почалася сильна злива, загримів грім, заблищали блискавки. І стало темно, як уночі.

І відповідь була отримана. Клясти долю не треба. Іноді людина сама себе обважує і собі гнилий кладе, от і все. І для початку треба чесно зважувати іншим. І не класти гнилий сліпим стареньким… Ось із цього треба почати тим, хто надто скаржиться на погану долю. Не всім, але багатьом…

КІНЕЦЬ.