— Ти що? У тебе квартира, а ти на орендованій живеш!

— А що я можу вдіяти? – відповіла Олеся запитанням на запитання.

— Треба боротися!

— Як ти собі це уявляєш? – запитала дівчина.

— Я допоможу тобі! Покладися на мене, – сказав Олег і обійняв Олесю за плечі. Вона з вдячністю притулилася до нього і подумала про те, що тепер справді не потрібно все вирішувати самій. Тепер у неї є Олег.

«Мамо… матусю… Чому так сталося? Чому?» – ось уже дві години тільки ці слова були в голові нещасної Олесі. Їй повідомили про те, що мама, – єдина найрідніша людина, – потрапила в аварію. Машина повністю зімʼята, а маму врятувати не змогли. Як тепер жити?

Батька в Олесі не було. Він пішов із сім’ї, коли дівчинці ледь виповнилося три роки. Мама, Євгенія, на той час вийшла на роботу, благополучно влаштувавши Олесю в дитячий садок. Жили вони в трикімнатній квартирі, що дісталася у спадок від батьків Жені. Ще з ними там жив молодший брат Жені – В’ячеслав. Так склалося. У нього була кімната в комуналці, яку залишила йому мати, але він у ній жити категорично не хотів, бо сусіди там були неблагонадійні.

Так кімната вже багато років стояла закрита. Здавати її не виходило. Заважали все ті ж неблагополучні сусіди. Орендарі тікали за тиждень, не витримуючи такого сусідства: шум від ранку до ночі, міцне – рікою (де тільки грошей стільки знаходили?), а ще баян і пісні під нього.

Вдень і, іноді, вночі. Поліція приїжджає, вони клянуться, що спати ляжуть. І лягають. А через годину знову трам-тарарам. Весь будинок на вухах стоїть, куди тільки не скаржилися, нічого не допомагає. То притихнуть, то знову.

—А ми власники, з пропискою, і все в нас за документами в порядку, хоч скільки перевіряйте. Нічого не порушуємо. А вдень грати на баяні не забороняється! І співати теж! І взагалі нічого вдень спати! Хтось на піаніно грає або на трубі й нічого! А на нас усе скаржаться…

Так і сказали вони поліції.

Ось і жив В’ячеслав у сестри. А продавати кімнату не хотів, усе-таки яка-ніяка, а власність, свій куток. А то в батьківській квартирі, в якій вони жили з Женею та Олесею, у нього тільки одна п’ята частка була, решта – Женіна.

Жили дружно, не сварилися Женя з донькою трохи заможніші, В’ячеслав бідніший. Євгенія свого часу гарний інститут закінчила, спеціальність теж гарну здобула, на роботі їй добре платили, а В’ячеслав на шиномонтажі все життя працював. Без спеціальної освіти у великі технічні центри його не брали, а в малих зарплата не дуже. Можна було б підробляти додатково, та ліні у В’ячеслава було багато, і бажання було відсутнє, не хотілося йому крутитися. Та й заради чого? Сім’ї немає, старатися нема чого.

Жили вони автономно один від одного. У В’ячеслава свій холодильник був. Він купував собі напівфабрикати і сам їх готував. Іноді сестра пригощала його супом. А каші та салатики, які їли «дівчатка» (так він називав сестру і племінницю) він не любив їсти. Тому й харчувався окремо.

На їхню маленьку сім’ю чекало велике потрясіння: перебуваючи за кермом своєї машини, Женя виїхала на зустрічну смугу і пішла з життя. Найімовірніше, у неї впав тиск і потемніло в очах. Олеся пам’ятала, що мати часто скаржилася на таке. Як би там не було, а минулого було не повернути і, провівши Женю в останню путь, залишилися В’ячеслав і Олеся самі.

Олеся на той час була вже зовсім доросла, закінчила інститут і нещодавно добре влаштувалася на роботу. Мама раділа за неї. Тільки місяць тому вони відзначали її першу зарплату. Купили торт, покликали за стіл В’ячеслава. Дядько привітав її з почином і побажав, щоб зарплата надалі зростала. Добре посиділи. Щоправда, від випивки Євгенія та Олеся відмовилися, а В’ячеслав трохи пригубив на честь такої нагоди.

Мама Олесі тоді ще хвилювалася і говорила доньці, як би, мовляв, не пішов брат кривою доріжкою. Попивати почав. Цілі в житті в нього немає. Особистого життя теж ніякого немає. Так завжди і починається все з малого, а потім хоч караул кричи.

— Що ми з тобою з ним робити тоді будемо? Він нас із розуму зведе! Як почне пити по чорному. – говорила вона доньці. – Але ж він тут прописаний, не виженеш. Йшов би краще до своїх сусідів у кімнату в комуналці жити. Треба б із ним поговорити…

Олеся мовчала. Через те, що в неї не було життєвого досвіду, вона не знала, що сказати. У цих питаннях вона повністю покладалася на маму.

А Женя виявилася права. Після того, як її не стало, В’ячеслав сильно запив. Олесю охопила паніка. Поки він пив тихо і просто сидів у своїй кімнаті, але дівчина побоювалася гіршого. Їй було зовсім погано без мами, вона багато плакала, хотілося вити і на стіну лізти! В’ячеслав навіть пропонував Олесі з ним пити, але вона, звісно ж, відмовилася.

Одного разу, прийшовши з роботи, Олеся застала вдома невелику компанію дивних товаришів. Як висловлювалася колись мама, «синяків». Обличчя у них, і справді, були сині. Одному В’ячеславу пити стало нудно. Що вони святкували, невідомо, але абсолютно ясно було, що йти вони не збиралися.

Того вечора Олеся вперше повечеряла у себе в кімнаті, міцно замкнувши двері. Вона випила кефір із печивом і лягла спати. Сон не йшов: у квартирі були сторонні люди, це лякало дівчину. На щастя, о третій годині ночі вони пішли, і вона змогла спокійно заснути. Вранці на кухні Олеся виявила сліди недавнього свята. Довелося ґрунтовно прибиратися.

Таке стало повторюватися часто. Усі цінні речі Олеся забрала у свою кімнату і ретельно сховала. Намагалася поговорити з дядьком, але толку було мало. Відпустка, яка у нього була, давно закінчилася і він просто не виходив на роботу. «І напевно його вже звільнили», – думала Олеся з жахом.

— Як з усім цим жити, мамо? – плакала Олеся ночами.

— У комунальну квартиру перевести вашу житлоплощу не вийде, – пояснила юрист, до якої прийшла дівчина. – Можна викупити частку в дядька. Якщо у вас є кошти.

— Він не захоче продавати… Та й коштів у мене немає, – зітхнувши, сказала дівчина.

— Можна продати ваші частки. Іншого житла у вас немає? Тоді вам потрібно буде терміново шукати житло. Можна взяти іпотеку, якщо вистачить грошей із проданих часток. Але майте на увазі, частки купують неохоче, особливо в такому випадку, як ваш…

Олеся не знала, що робити, і від відчаю просто взяла і з’їхала на орендовану квартиру. Вона не могла більше виносити нетверезі крики і лайку, а також запах і страшний бардак, який захопив майже всю квартиру…

За ту квартиру вона продовжувала платити комунальні, В’ячеслав же не вносив жодної копійки, і в моменти розпачу Олеся вирішувала було вирушити до суду і подати на дядька заяву про стягнення боргів за платежі. Але у неї не вистачало рішучості займатися всім цим…

Через два місяці дівчина випадково познайомилася з хорошим хлопцем Олегом, стали зустрічатися і на деякий час вона забула про свої нещастя. Якось під час розмови про житло Олеся зізналася, що в неї є своя квартира. Олег дуже здивувався. Слово за слово вони розговорилися, і Олег так розпалився, що хотів прямо негайно вирушати туди й наводити там лад.

— Олесю ти що?! Треба було боротися! Це ж твоя власність! А ти, можна сказати, залишила йому її на поталу.

— Нічого я не залишила. Свою кімнату замкнула, вони туди не заходять, слава Богу, а кухня… Вони й так перетворили її невідомо на що. Там тепер тиждень треба буде шкребти після них, такий бруд. І таргани розвелися. Брррр… Я не хочу жити в таких умовах!

— Я знаю, що робити… – після деякого роздуму сказав Олег.

— Дядьку Славо, я вийшла заміж. Ми будемо тут жити з Олегом. Адже це і моя квартира теж, – сказала Олеся, з усмішкою входячи в передпокій. Це далося їй важко. У ніс ударив запах затхлості.

— Фу! Треба вікна розкрити, – сказала вона. – Олежку, розкрий балкон у великій кімнаті.

В’ячеслав, який виглядав зовсім пом’ятим, зітхнув тяжко і мовчки попрямував із кухні до своєї кімнати.

— Навіть соромно людей викликати, – вимовила Олеся, морщачи ніс. Вони вирішили викликати клінінгову службу для прибирання.

— Нічого. Вони й не таке бачили, – усміхнувся чоловік.

Через чотири години квартиру стало не впізнати. Бруд відмили, сміття винесли. Вікна та дзеркала просто виблискували. І пахло свіжістю. Не пах свіжістю тільки В’ячеслав. Але він перебував у глибокій депресії, повністю пригнічений і Олеся з чоловіком легко переконали його піти помитися і змінити білизну. Виявляється, він уже тижнів зо два не пив і днями безперервно сидів, жалкував про своє змарнуване життя.

— Одягніться у що-небудь пристойне. Скоро прийдуть гості, – сказав йому Олег.

— Я не хочу їх більше бачити, – похмуро промовив В’ячеслав через зачинені двері своєї кімнати. – Я всіх розігнав. Більше не прийдуть.

— Та не ті гості! – усміхнулася Олеся. – Ось, уже дзвінок у двері! Швидше, дядьку Славо!

— Здрастуйте… – вимовила жінка приємним голосом і щоки її запалали рум’янцем. В’ячеслав сподобався їй із першого погляду. Представницький, серйозний, незважаючи на його попередній довготривалий “вояж”. Тільки очі в нього були сумні. А пахнув дуже приємно. «Дорогий парфум,» – схвально подумала жінка, із захопленням дивлячись на В’ячеслава.

Парфуми насправді належали Олегу, і Олеся встигла побризкати ними дядька в останній момент перед тим, як гостя увійшла.

Сіли за стіл. Олеся з Олегом заздалегідь продумали, як усе буде, тому купили трохи провізії до столу, а також торт. На честь знайомства. Усе йшло за планом.

Незадовго до цього Олег розповів Олесі, що в нього є друг, а в нього сестра Раїса сорока з гаком років, яка ніяк не могла вийти заміж. Але дуже мріяла. Жінка вона тиха, хороша, але чомусь їй не щастило. І вона давно вже просила, і брата, і Олега її з ким-небудь познайомити.

А Олеся якось навідалася до своєї квартири і побачила, що ніяких веселих компаній там більше немає, а є бардак і розчарований у житті дядько, який сумно сидить на кухні.

Тоді вони й вирішили трішечки попрацювати «звідниками» і спробувати поєднати дві долі… Раїса виявилася не такою м’якою і слабохарактерною, як могло здатися на перший погляд. Вона одразу ж взяла Славу в оборот і батогом і пряником почала його виводити на нормальне життя. Перш за все, він влаштувався на роботу. А ще раніше, він переїхав до Раїси і став жити з нею.

Під її чуйним керівництвом Слава знайшов хорошу грошову роботу, яка чомусь раніше йому не траплялася. Олеся підозрювала, що, напевно, там потрібно було більше працювати, а йому це раніше просто було не треба. А тепер! Інша справа тепер! Життя в них із Раєю било ключем.

У цієї симпатичної жінки завжди було повно планів та ідей. В’ячеслав просто розцвів. Пити він кинув начисто (про це він і сам раніше думав, не вистачало тільки мотивації). Рая після весілля його до себе прописала, а кімнату в комуналці, ту саму, з неблагополучними сусідами, вони продали. Гроші поклали на рахунок і стали збирати. Рая наполягла, щоб вони купили машину.

Щоправда сідати за кермо В’ячеслав навідріз відмовився, пам’ятаючи про нещастя, що трапилося з сестрою, і в їхній родині водієм є Раїса. Тепер вони збирають на дачу.

— Дядько Слава щасливий! Як добре все склалося, – раділа Олеся. – Адже він був на межі. Міг би спитися зовсім.

— Бачиш, як добре, що в його житті була ти! – усміхнувся Олег. – Кому б він був потрібен, якби жив сам?

— Олесечко! Купіть Славкову частку, будь ласка! – Рая зателефонувала Олесі, коли та готувала вечерю. – Нам на дачу якраз стільки не вистачає!

— Добре… – здивовано промовила Олеся, витираючи рушником мокрі руки. – Тільки з Олежкою пораджуся.

— Звісно-звісно, радьтеся, тільки не довго, гаразд? Ну, бувай, мені пора. Ми зі Славіком їдемо в торговий центр, плитку вибирати у ванну. Ремонт затіяли.

Олеся слухала і не могла повірити в те, що дядько Слава тепер живе таким повним життям. Їздить у торгові центри, вибирає плитку і збирається купувати дачу. Раніше його з місця було не зрушити, сидів нудний і похмурий. А вже грошей у нього зайвих зроду не водилося. Ось, що любов з людиною робить! Вона, і сила, і мотивація!

КІНЕЦЬ.