— Олексію, іди їсти! Ну, скільки можна тебе кликати?

Мама ляснула рушником по кістлявому заду, що стирчав яскравою картатою плямою з кущів смородини.

— Ну, мам, не хочу я їсти…

Це занили помаранчево-сині шортики, виповзаючи заднім ходом з укриття. У долоні, забрудненій землею, був затиснутий великий, зелений жук, який відчайдушно смикає всіма численними лапами.

— Ти вже дорослий хлопець, а все з якимись тарганами та жуками возишся, краще б у футбол пограв із хлопцями.

— Не люблю я футбол, краще піду на річку.

— Поїж спершу!

Мамин голос, марною луною загубився в саду, а син мчав галопом до річки, швидко перебираючи тонкими ніжками, з вузлуватими колінами.

Олексійко був невеликого зросту, щупленький, і з блідим личком, на якому сяяли величезні очі. На свої законні 14 років, він явно не тягнув ні зростом, ні розумом. Батьки зітхали, переживаючи за нього, а може й соромилися, що хлопчик, якому вони примудрилися дати життя вже під свої 50 років, не вдався.

Вони ж думали, що буде захистом і підтримкою на старості років, а син…

Бувають такі діти, не від світу цього, ніби й не дурень, а розумним його назвати важко. Рахують, читають не гірше за інших, інколи навіть краще, але бракує в них чогось, що об’єднує дітей у юному віці.

Вони не носяться, горлопанячи вулицями в хлоп’ячій ватазі, не б’ють шибки, не грубіянять старшим, а живуть у своєму, тихому маленькому світі, наче під ковпаком. Тілом вони разом з рештою людей, а душа і думки, десь за блакитним горизонтом, на Занзібарі або Калахарі.

Не вміють брати нахрапом чуже, не захищають своє від набігу ворога, а посміхаються довірливо, віддають останнє, з доброї волі. Олексійко був таким, він не грав у футбол як інші хлопчаки, не лазив по дахах, а сидів, годинами спостерігаючи за птахами, що літали в небі.

Пропадав біля річки, йшов у ліс, та так надовго, що батьки кидалися на пошуки. Він знав назви всіх птахів в окрузі, на нього ніколи не гавкали собаки.

А злий гусак сусідів, шанобливо ґелґотав, коли хлопчик проходив повз, і жодного разу не вщипнув за зад. Дорослі жаліли й любили його за доброту й незлобивість, він із радістю допомагав усім, навіть якщо й не просили про це. Але ровесники не втрачали нагоди жартувати й познущатися, тому друзів серед них у хлопчика не було.

Зате у нього була мрія, така, якої не було ні в кого! Олексій біг уздовж річки до своєї таємної галявини, там він проводив уже не перше літо. Острівець мрій, так назвав місце, де хлопчика не могли дістати шкідливі дівчата, що обзивали дурником, і хлопчаки які раз у раз зачипали на потіху всім.

Річка робила різкий поворот недалеко від села, і утворила мис, зарослий кущами. Там на маленькій галявині, закритій від світу густими заростями верболозу з одного боку, і річковим виром з іншого, він любив лежати на зеленій, густій траві. Сюди не ступала нога людини, в останні роки точно, інакше Олексійко б помітив. Саме тут він любив мріяти про зустріч із єдинорогом, де ж іще, як не на цій галявині, йому водитися?!

Давно, ще років у п’ять, він побачив у казковому фільмі неймовірної краси білосніжну конячку, з довгою гривою і з великим рогом на лобі. Вона пила з річки воду, схиливши одне коліно, а довга грива лежала на хвилях, і шовкові пасма розгойдувалися на поверхні. І не стало спокою в маленькому серці, єдиноріг приходив до нього у снах, торкався м’якими, великими губами до щоки, і пирхав, кличучи з собою.

Він не був зовсім вже дурним, і розумів, що єдиноріг може не існувати в природі, але мрія жила в ньому, всупереч усім розумним доводам. У своїх дослідженнях навколишніх лугів і лісів, хлопчик і натрапив на галявину біля річки. Невеликий клаптик землі, зарослий з усіх боків верболозом, був закритий від світу зеленою стіною.

Кущі були настільки густими, що він насилу пробрався всередину, роздряпав руки і ноги, навіть по щоці пройшлася суха гілка. Лише з одного боку, де дзюрчала річка, верби росли не так щільно, крізь павутину листя було видно блискучу поверхню. Але бурхлива на повороті вода, і вир після нього, не викликали в людей бажання подивитися заповітний куточок.

Влаштувавши собі з обламаних гнучких гілок затишне гніздо в кущах, він лежав і дивився на безкрає небо, на білі хмаринки і не помітив, як задрімав. Йому наснився єдиноріг, він купався в річковій воді, і грива білосніжна пливла, підхоплена швидкими хвилями.

Він плив і фиркав, мотаючи головою, і наспівував свою сумну, єдинорожу пісню. Пурхнув птах, зляканий ним, Олексій розплющив очі, і побачив на поверхні води білу гриву. Світлі пасма розгойдувалися на хвилях, і невідомий господар цього дива тихо наспівував за кущиком, що нависав над водою.

Єдиноріг! Це він! Нарешті, Олексійко його дочекався!

Він лежав, притулившись до землі в кущах, серце вистрибувало з грудей і стукало. Стало страшно, що звук видасть його, і диво, злякане шумом, зникне.

— Ліля! Ти куди попливла? Повернися!

Здалеку почувся жіночий голос, а чудо невидиме відповіло йому.

— Мамо, я тут, мене течією віднесло трохи. Тут берег піщаний такий, дуже зручний, і нікого немає.

Прикрита від хлопчика мережею листя, на берег вийшла дівчина в білому купальнику і почала вичавлювати розкішне, довге волосся. Олексійко застиг від подиву, за кущем стояла його сусідка Ліліпотам, як її звали в селі, жваві на язик пліткарки.

Це була красива, але велика до непристойності дівчина, зростом два метри, з міцними плечима і руками. Вродлива, з довгою русявою косою і високими грудьми, вона б вважалася першою красунею, якби не зріст і широкі плечі, і не по-жіночому здорові кулаки. Серед односельців вона нагадувала Гуллівера в оточенні ліліпутів, і кавалери, які ледве доходили їй до плеча, не наважувалися навіть залицятися.

Жила з мамою і з сином, який зʼявився незрозуміло від кого, у всякому разі, чоловіків поруч із нею ніхто не бачив. Дехто з місцевих, по п’яні міг бовкнути, що хлопчисько від нього. Але протверезівши, поспішно відмовлялися від своїх слів, навіть найвідчайдушніші хлопці її побоювалися, характер у дівчини був крутий.

Вона могла поставити на місце галасливих жіночок і мужиків, що випили до непристойності, викинути з магазину однією рукою. Магазинів у селі було два, і вони належали їй же, тож Ліля була не тільки великою, а й розумною. Чоловіків у їхній родині не було ніколи, Ліля теж зʼявилася на світ від заїжджого молодика, і не любила згадувати про це.

По дому і господарству вони справлялися удвох з мамою, і непогано, жили не гірше за інших. Навіть краще, крім магазинів, Ліля хвацько ганяла «Ниву» по полях, де працювала орендована нею техніка. Подейкували, що скоро вона прибере до рук увесь район.

— Ліля, пливи назад, підемо додому!

— Зараз.

Зібравши легким рухом довге волосся, і намотавши його в пучок, дівчина обережно увійшла назад у воду. І пофиркуючи як справжній єдиноріг, попливла вгору за течією, легко впоравшись з нею.

Вона попливла, а хлопчисько просидів до вечора на своїй галявині. Його зовсім не засмутило, що це не єдиноріг, на якого він чекав, адже Ліля була набагато красивішою, ніж кінь. Така ж велика, сильна, красива, і навіть волосся її нагадувало гриву, а ще вона добра, і з нею можна розмовляти.

Дорогою додому, він нарвав букет квітів, і поклав його на ґанок сусідів. Це нескладно було зробити, хвіртка між садибами ніколи не зачинялася. Жили дві сім’ї дуже дружно, допомагаючи одна одній справлятися з життєвими негараздами і труднощами.

Олексійко читав у книжках, що дівчата люблять квіти, а сусідка Ліля теж була нею, просто дуже великою. І букет ромашок на ґанку обов’язково потішить її, хлопчик був упевнений.

Повернувся він додому надвечір, і отримавши від батька стусана, не розклеївся як зазвичай, не розплакався. Лише почухав місце болю, і сів за стіл. Мати, яка щоразу вмовляла сина з’їсти хоч шматок, мовчки спостерігала, як він наминає суп із хлібом.

І боялася сполохати щастя, не дихаючи, стежила за Олексієм, а батько здивовано підняв брову, але теж промовчав. Хлопчика з цього дня немов підмінили, він став зібраним і серйозним, здивувавши всіх, і, потираючи забиті коліна, бігав за м’ячем із хлопцями. Висів подовгу на турніку, і задихаючись, різав кола доріжкою навколо школи.

А Лілю вранці часто зустрічали трохи зів’ялі квіти на ґанку. Вони з’являлися раз у раз, змушуючи схвильовано битися серце дівчини. Вона вдивлялася в обличчя чоловіків і намагалася вгадати, хто ж цей таємничий шанувальник, який розгледів її спраглу до любові душу.

— Ну, що красуне, сумуємо?

Кучерявий і усміхнений будівельник уже не вперше намагався загравати з нею. Бригада, з десятка таких самих темнооких і усміхнених, приїжджала на заробітки в село часто. Може, це він! Серце тьохнуло від передчуття великого й ніжного почуття, хоча один раз і обпеклося на такому ж приїжджому чоловікові. Він називав її Афродітою, цілував у губи, стаючи навшпиньки, а потім зник, залишивши на згадку кароокого сина.

— Що ввечері робить така красива дівчина?

А що може робити самотня, не розпещена чоловічою увагою Ліля? Лише погодитися на прогулянку під місяцем, і слухати про те, яка ж вона неймовірна жінка, Шехерезада ясновида, і квітка серця гарячого чоловіка. Вона знову повірила в ніжні слова, а будівельник захоплювався її великим і красивим тілом пристрасно і часто. Але жодного разу не зізнався в тому, що приносив їй квіти, а лише віджартовувався у відповідь на запитання.

Восени разом із перелітними птахами поїхали і будівельники, а до зими живіт у Лілі округлився. Мати теж помітила це, поплакала, зітхнула, і махнула рукою.

— Доля, мабуть, у нас така, одним дітей ростити!

Дитина, знову кароокий хлопчик, зʼявився до літа, вже ніхто й не дивувався, що дитина у Ліліпотама без чоловіка. Що поробиш, хто ж діжку таку заміж візьме?! Тріпати язиком зайвого цього разу ніхто не став, воно й зрозуміло, всі в боргах перед місцевою бізнес-леді. У великої жінки, і розмах був немаленький, попри палке кохання, про роботу вона не забувала. Відкрила пекарні в кількох селах, будувала теплиці, і техніки побільшало в полях.

Ліля розривалася між роботою і дітьми, добре, що мати завжди поруч, та й сусіди підтримали. Особливо старався Олексій, і з дітьми посидить, і за дорученнями збігає, навіть зварить обід і нагодує. Зблизилися дві хати з появою дитини, стали жити як рідні, хоча й раніше жили, не сварилися. Люди похилого віку часто чаї ганяли вечорами на веранді, а Ліля з Олексієм з дітьми біля воріт сидять, розмовляють дружно, як брат із сестрою.

— Виріс ти Олексію, міцний став якийсь, наречений справжній.

Хлопчик помітно зміцнів у плечах, та й на зріст витягнувся трохи, і Ліля посміхнулася, пригадавши, як відбивала його, плачучого, у хуліганів.

— Я ще виросту і наздожену тебе, стану високим і сильним.

— Це навряд чи, мене важко буде наздогнати, жоден наречений ще не доріс. Не дарма ж мене в селі Ліліпотамом прозвали.

— Ну й дурень той, хто прозвав! Ти дуже красива, прямо як єдиноріг.

— Чому єдиноріг?

— Зараз!

Захеканий Олексійко за хвилину показував їй листівку, на якій бив копитами білосніжний кінь, і грива майоріла за вітром.

— Ось!

— І справді, він дуже красивий, і я згодна бути схожою на нього.

— А ще він чарівний, і може виконати бажання!

— Тоді я теж хочу єдинорога, і нехай виконає мою мрію, зробить мене дівчиною нормального зросту!

— Навіщо?

— Щоб мене хто-небудь полюбив! Я так втомилася бути сама!

— А я тебе й таку люблю!

Вона зітхнула і обійняла його:

— Ти мій найкращий друг, краще не буває на світі!

Ось саме час, сказати їй головне, тільки б вона не посміялася над ним.

— Я виросту і одружуся з тобою, ти тільки почекай трохи, гаразд!

— Добре, я почекаю, рости швидше!

Ліля обіймала його за плечі, вони сиділи поряд, і нічого кращого бути не могло.

Час біжить швидко, Олексійко старанно ріс, до закінчення школи виріс трохи нижче плеча своєї мрії. Засмутився сильно, але виду не подавав, попереду армія, може там ще вдасться підрости. Як його не вмовляли батьки з Лілею, але вчитися далі не захотів.

— На кого я вас залишу? – говорив, і хмурив брови серйозно, як дорослий чоловік.

Так і дочекався призову, і закотили дві сім’ї, бенкет горою. Накрили стіл на подвір’ї, покликали односельців, прийшов Федя гармоніст, і затягнули народних пісень всі разом. Пів села гуляли за столом, накритим у дворі, теплий осінній вечір так і тягнув посумувати. Ліля допомагала із закусками, коли її покликав Олексій:

— Підемо, поговоримо.

Він привів її на ту галявину, про яку ще ніколи і нікому не розповідав. У густих заростях був таємний прохід, замаскований гілками, і Олексійко розв’язав мотузку, яка непомітно притягнула два кущі один до одного. Зашуршавши, гілки відійшли в різні боки, вузьким коридором вони пройшли на маленьку галявину, освітлену місячним світлом.

— Як тут гарно! І ніхто не знає, що просто під носом у них є таке диво.

— Раніше знав тільки я, а тепер ось і ти побачила місце, де пасеться єдиноріг.

— Ти це серйозно?

Ліля недовірливо дивилася на хлопця, не знаючи, як реагувати, чи то сміятися, чи то…

— Серйозно!

Неможливо не повірити цим очам, вони настільки були переконані у своїй мрії, і були щирі. Забувши, що вона доросла жінка, мати двох дітей і бізнес-вумен районного масштабу, дівчина здивовано сплеснула руками.

— Прямо тут був? Єдиноріг?

— Так!

— А ти бажання загадав?

— Так, і воно майже збулося!

— Чому майже?

— Ну… скоро збудеться, я знаю!

— Заздрю тобі, я теж хотіла б побачити.

— Сідай на колоду, посидимо тихо-тихо, раптом прийде.

Вони сиділи, притулившись, і шепотілися, дивлячись на місяць, який тихо поливає сріблястим світлом поверхню річки, галявину, і на двох дорослих людей, з дитячою душею.

— Дивись, – Олексій показав рукою на хмару, що піднялася над кущем.

У ній ясно вгадувалися гордий поворот кінської голови і густа грива, що розліталася по нічному вітру.

— Ой!

Ліля злякано стиснулася, обнявши руками коліно, а кінь змахнув головою, і над річкою пронеслося заливисте іржання.

— Матусю, це він!

Вона ахнула, і зашепотіла щось сокровенне, сховавши обличчя в долонях.

— Ти не бійся, я ж із тобою!

Олексій обійняв її за плечі, і вона відчула себе маленькою дівчинкою, малятком Лілечкою. Ніхто й ніколи, крім мами, не захищав її, і не говорив таких слів.

— Олексійку, а квіти? Це ти їх приносив?

Здогадка пронизала її несподівано, наче блискавка, звісно це він, як вона не розуміла цього досі.

— Так, я…

— Навіщо?

— Ти ж гарна дівчина, тебе потрібно балувати й тішити. Ось повернуся, почну працювати, і буду дарувати тобі й малечі різні подарунки та іграшки. Ми одружимося, і ти ніколи більше не будеш плакати.

Він зніяковів:

— Ну, я бачив… випадково… як ти плакала…

— Я ж стара для тебе…

— Ні, саме для мене, ні!

Після проводів Олексія вона ходила сама не своя, не знала, що робити з цим незрозумілим щастям, яке несподівано звалилося на голову. Те, що він дивний, і не від світу цього хлопчик, і таким залишиться назавжди, Ліля розуміла прекрасно. Але в ньому росте, добрий і вірний чоловік, він віддано любить її, як ніхто і ніколи.

Від хлопця вона вже отримала два листи, сповнених ніжності й любові, але не відповіла, не знала, що писати. Відповідь на всі питання, що мучать, прийшла сама, точніше приїхала рейсовим автобусом із міста. Батько молодшого сина, оглянувши магазини й пекарні колишньої подруги, вирішив, що заради сина вони могли б і зійтися. Його дуже хвилювало, що син росте без батька, та й старшому не завадить приклад дорослого, серйозного чоловіка. Ліля заплуталася остаточно, він і справді батько її дитини, доросла людина. А Олексій ще дитина, та й невідомо, чи складеться в них що-небудь.

Та й батьки його що скажуть, якщо дізнаються, що вона має види на нього. Проклянуть, і спілкуватися перестануть, сором який, їй 33 роки, і в неї двоє дітей. Йому 18 років, хлопчисько зовсім, ну не пара вони, зовсім не пара.

Наречений сидів, розвалившись за столом, і вже підраховував у розумі доходи майбутньої дружини від усього бізнесу. Виходило чимало, як не крути, але дружина вона вигідна, вистачить забезпечувати і себе, і всю його рідню. Двері стукнули сердито, зайшли терміново викликані сусідкою на серйозну розмову батько з матір’ю Олексія. Не вітаючись, вони пройшли на кухню, до матері Лілі, недовго порадившись, зірвалися і вискочили з дому. Але ненадовго, повернулися з підмогою у вигляді лопати, мітли і поліна. І довго лунала лайка і летіли дрова слідом за недоробленим батьком, що тікав.

— Ти що, надумала цього пройдисвіта прийняти? Не дозволимо ламати життя ні собі, ні Олексію!

Троє сивих, побитих життям людей, йшли стіною на ошелешену Лілю, розпалені погонею, кричали, і махали руками. Зупинилися, лише коли побачили сльози на очах у переляканої жінки.

— Ти це… напиши Олексійкові, а то він переживає дуже. І не думай про погане, ми будемо тільки раді, якщо ви зійдетеся. Батько хлопця підійшов і витер хусточкою сльози Лілі.

— Ми хоч помремо спокійно, знаючи, що з тобою, його ніхто не зможе образити. Та й тебе, тільки він любить просто так, не за магазини і пекарні. Йому не гроші твої потрібні, а ти, тож напиши йому, заспокой хлопця.

«Здрастуй, мій коханий Олексику! Пишуть тобі твоя Ліля, і малюки. Пробач, що не відповіла відразу, думала я довго, як ми будемо жити з тобою. Нічого не придумала, і вирішила дочекатися тебе, удвох ми зможемо подолати все. Повертайся скоріше, найкращий чоловік на світі».

КІНЕЦЬ.