— А я їй кажу, що його старання на хліб не намажеш. І за квартиру ними не розплатишся, – сердиться Анастасія Сергіївна. – Ну що сім’ї з тих старань?

— Це виходить, що в Марини ні добувача, ні батька в сім’ї чи що? – перепитує приятелька.

— Саме так і виходить. Дитину нажили, квартиру в іпотеку купили і за 10 років ніяк не розплатяться за неї. Але ж це всього лише студія. І ту допомагали купити і ми з чоловіком, і сваха, земля їй пухом. Ось 10 років уже в студії й живуть. Онук у третій клас пішов, уроки робить мало не на колінах, своєї кімнати немає, та навіть просто кута свого для занять немає.

Немає там місця, сама розумієш, 24 метри на все: на передпокій, кухню, санвузол і життєвий простір. Але ж які плани були! Тільки Гриша наш не мукає і не телиться, – засмучена Анастасія Сергіївна. – Планували, коли донька вийде з декрету, буде розширення, але… Це я вже не кажу, що я з півтора року з онуком сиділа, щоб Марина вийшла на роботу, а зять відверто не тягнув сім’ю.

Донька Анастасії Сергіївни заміжня 11 років. З майбутнім зятем зустрічалися десь рік, перш ніж піти і розписатися. Зять спочатку тещі сподобався: спокійний, серйозний, вдумливий, ввічливий. Словом, хороша людина. Тільки це поняття не полегшує життя, не робить його більш ситим і благополучним.

Ні, чоловік доньки не сидить удома, працює без перерви. Двічі міняв роботу, але… чи то обирати місця працевлаштування не вміє, чи то не щастить йому хронічно: усі на підвищення йдуть, а він сидить на тій самій молодшій посаді. Отримує якісь копійки, наполягти на підвищенні якось спробував і… попросили його на вихід. Влаштувався знову тут же, але й на новому місці зарплата була така, яку, як вважає теща, у столиці й отримувати соромно.

Це якраз було тоді, коли синові сімейної пари було півтора року. Марина попросила матір, яка щойно вийшла на пенсію, виручати: за іпотеку платити нічим, жити нема на що, меблі синові деякі потрібні, та й самі так і спали на надувному матраці, як в’їхали, так на підлозі й жили.

У Анастасії Сергіївни є ще молодша дочка, вийшла заміж після сестри, але живуть з чоловіком уже у своїй двокімнатній. У них є і діток двоє: дівчатка-двійня. І то, молодша донька говорить, що через рік-другий вони переберуться в трикімнатну. Другий зять працює, підробляє, несе в дім непогано і молодша донька чоловіком дуже задоволена.

— А в нас було таке, що ми з чоловіком приходили від старшої доньки, відкривали свій холодильник, збирали сумки і несли назад до них і м’ясо, і сир, і фрукти з овочами.

Першому внуку було чотири роки, коли у моєї молодшої донечки зʼявилися дівчатка. Двійня, сама розумієш, я Марині сказала, мовляв, тобі допомогла, допоможу і сестрі, їй важче. Онук у садок пішов, хворіти почав, Марина з колишньої роботи звільнилася, пішла працювати поруч із будинком. Отримує, уявляєш, навіть більше за чоловіка, хоча на колишній роботі вона прямо повеселішала. Але я вважаю, що це зять має якось ворушитися.

— А що ж він замість дружини на лікарняні не ходив? – дивується подруга. – Якщо в Марини виходило заробляти, то й заробляла б, а чоловік нехай би взяв на себе дитину і побут. Зараз багато хто так живе, нікого вже не здивуєш таким розкладом у сім’ї.

— Ось ти таке запитала, – нервує Анастасія Сергіївна. – Та в тому й уся біда, що чоловік Марини свою роботу дуже любить, вважає її потрібною і важливою. Донька пропонувала так зробити, але як же! Він же бачить сенс у своїй діяльності, він без неї не відчуває себе повноцінним! А з нею, прям, орел, може спочивати на лаврах, коли сім’я жалюгідне існування тягне?

Старший зять Анастасії Сергіївни, і справді, роботі своїй віддається повністю. Посада в нього зараз у якомусь бюро, але він постійно затримується, удома вивчає нормативно-правові документи, вічно щось доробляє і систематизує з найрозумнішим виглядом.
Як каже теща, користі від нього немає ні в побуті, ні на роботі.

Якби хоча б на роботі користь була, то його б давно просунули, але ж ні, приходять стажисти, незабаром їх кудись переводять, призначають, підвищують, а зять продовжує сидіти над кожним папірцем, зокрема й удома, а користі немає.

— Чоловік мій уже відверто сміється з зятя, каже, що він, напевно, тупуватий, – усміхається Анастасія Сергіївна.

— Може, правда, не тягне?
— Та ні ж, він дуже начитаний, інтелектуал, але… це не професія. Сидіти і в’їдливо перебирати папірці? Це робота для мужика, у якого сім’я? Він ще й повільний. Знає багато, всі його знаннями користуються, але рухають спритніших і мобільніших.

Марина на слова мами про те, що зятю треба якось уже братися за іншу роботу, йти не туди, де подобається, а туди, де можна заробити, тільки зітхає. З чоловіком вона не раз говорила на ці теми, але щоразу чує відповідь:

— Цеглу тягати? Від мене там буде користь, звісно, але краще все ж займатися тією справою, яку знаєш і яка виходить.

Іноді Марині хочеться крикнути, що ні чорта в чоловіка не виходить, але толку від цього? Ділити однокімнатну, розлучатися і купувати житло тільки собі з сином? А що вона купить, таку саму однокімнатну? І сенс?

Повертатися побитим собакою до батьків і жити на тлі успішної молодшої сестри, чоловік якої і з доньками встигає проводити час, і кар’єрними сходами крокує вгору впевнено й неухильно? Теж не хочеться. Тим паче, що її чоловік має масу позитивних якостей.

Ну ось такий він, не розгледіла Марина колись його повільності, відсутності кар’єрних устремлінь, недолугості і рис, які явно не від світу цього.

— Нічого, – іноді каже Анастасії Сергіївні донька. – Ось початкову школу здолаємо і я за справу візьмуся, перейду на іншу роботу, буду отримувати більше.

— Дуреnа, – вважає мати. – Тільки час втратить. Кине зараз свою валізу без ручки, буде шанс заново життя влаштувати, а з кожним роком шансів на це менше, а «валіза» важча.

КІНЕЦЬ.