Пів року тому у другому шлюбі у нас з’явилася донька. Від першого є син. У сина є рідний батько та бабуся, якщо її можна так назвати. Онука вона бачила кілька разів, один раз навіть намагалася взяти до себе з ночівлею.

Про цей випадок і хочу розповісти. Не згадала б, якби чоловік не примудрився купити для доньки підгузки для новонароджених. Підгузки, які доньці виявилися малі.

Справа була років сім тому, синові тоді пішов четвертий рік. У нього був День народження, три роки. Якимось дивом на цей захід занесло мою тодішню свекруху Світлану Іванівну.

Світлана Іванівна виявилася з тих бабусь, яким до онуків справи немає. Вона свого сина виростила, а наступне покоління її не цікавило.

Коли нас виписали з лікарні, вона приїхала, подивилася на онука, і поїхала. Слова доброго про малюка не сказала.

Подарунки? Допомога? Спілкування? Їй нічого з перерахованого не було потрібно. Ну, не виникло в неї теплих почуттів до онука.

Таке буває. Мені якось було начхати в цьому плані на свекруху, у мене була і є моя улюблена матуся, яка в онуку душі не чує.

Світлана Іванівна, яка з’явилася на триліття дитини, мене здивувала. Ми її не чекали, оскільки тодішній чоловік запрошував матір лише з ввічливості, раніше вона ніколи на запрошення не потурала.

У неї були важливіші справи, ніж дні народження єдиного онука. Подарунок був «шикарним»: вона притягла біговел, ще й не новий, а старий. Трирічному хлопчику, який вже мав велосипед!

Дивлячись на те, як моя мати спілкується з іменинником, мабуть, у свекрухи щось завирувало.
– Бабусю! — син взагалі не відлипав від моєї мами, постійно до неї біг хвалитися подарунками, обіймався.

Світлану Іванівну іменинник оминав, бо він її не знав. І колишня свекруха вирішила діяти! Навіщо? Досі зрозуміти не можу.

Може їй у той день було незручно, тільки всі її подальші дії були продиктовані лише егоїзмом, а ніяк не турботою про онука.

За кілька днів після триліття, колишньому чоловікові зателефонувала його мати. Вона повідомила, що готова приділяти онуку певну частку свого дорогоцінного часу.

І запросила онука до себе на добу. Чоловік відвіз сина до матері в суботу ввечері, а забрати мав у неділю ввечері.

Я заперечувала. У моїх очах це була не поїздка дитини до бабусі, а ціла доба хлопчика з незнайомою людиною.

– Твоя мати взагалі не питає, приїжджає та забирає! — не поступився мені колишній чоловік. Мама його не з’їсть, що ти переживаєш?

О сьомій годині вечора чоловік повіз сина, а о десятій вечора Світлана Іванівна вже зателефонувала:
– Приїдь і забирай! У памперсі він не хоче спати, а без памперса я його на новий диван не покладу! Раптом «плине» вночі!

Підгузок? У три роки? Що за маячня? Син із двох років без підгузків! На той момент більше пів року не було жодних нічних пригод, він перед сном та вранці ходив у туалет, а уночі спокійно спав.

Колишній поїхав за сином. Привіз разом із підгузками, Світлані Іванівні зберігати їх не захотілося, віддала. Раптом нам знадобляться. Я подивилася на пачку: мамо люба! Для новонароджених!

Син тоді не дуже зрозуміло, але розмовляв. Ми поговорили, я з’ясувала, чому він відмовився спати в підгузку: він банально тиснув!

От і все. Після цієї провальної за всіма статтями спроби, більше інтересу до онука Світлана Іванівна не виявляла.

З колишнім чоловіком ми розійшлися через рік. Він потрапив під скорочення, замість пошуку роботи, сидів за комп’ютером.

Я місяць зачекала, другий, третій, жили на мою зарплатню, бо з декрету вийшла. Гаразд, з лікарняними чоловік допомагав, мені не доводилося сидіти вдома.

Але, все одно, чоловік, який сидить удома, це жах! Він навіть посуд помити не міг, мене з роботи чекав.

Коротше, пів року я терпіла його безробіття. Жодних спроб, жодних співбесід. Він навіть вигляду не робив, що роботу шукає.

Мені це набридло, я забрала сина і пішла. Ми розлучилися, я подала на аліменти, так щоб борги не збирати. Місяця після суду не минуло, як він знайшов роботу.

Світлану Іванівну я з того часу не бачила, навіть телефоном з нею не розмовляла — у неї не було мого номера. Та і якби був, навряд чи вона почала б мені дзвонити.

Моя мама ніколи не парилася з приводу того, що онук може зіпсувати щось, замочити ліжко, щось зламати, або розкидати. Вона просто його кохає! А якщо любові немає, то нема чого себе примушувати.

Прекрасно розумію Світлану Іванівну – ну ось так вийшло, не з’явились у неї почуття до онука. Силою колодязь копати – води не пити!

Тільки зрозуміти не можу: який сенс був у цьому безглуздому бажанні погратися в бабусю, і забрати онука до себе з ночівлею?

Невже Світлані Іванівні було настільки прикро на дні народження, що вона вирішила хоч щось зробити?

Більше навіть не для себе, а для оточення: я справжня бабуся, ось онука взяла, ось мені плюсик, яка я хороша бабуся! Так виходить?

Чи їй самій захотілося хоч раз від онука почути слово «бабусю» на її адресу? Тож вибачте, бути бабусею теж праця виявляється.

Там нічого просто так не вийде, треба душу вкладати, щоб це слово почути. Сподіваюся, Світлана Іванівна більше ніколи не з’явиться у житті мого сина.

Колишній чоловік не одружений, почав випивати. Я не хочу, щоб мати колишнього чоловіка одного разу намалювалася на нашому порозі! Зовсім не хочу! Як ви вважаєте, я маю рацію?

КІНЕЦЬ.