Олексій прийшов з двору додому сумний. Він сів у передпокої на стілець і зітхнув.

— Що сталося? – поцікавилася бабуся, – чи не захворів ти?

— Ніі… – протягнув онук, – з чого мені хворіти, адже літо…

— Так у чому справа? – допитувалася Лідія Сергіївна.

— Розумієш, бабусю, у Каті з другого поверху, виявляється іменини, вона з мамою всіх нас, дітлахів з двору, покликала на чай. А я не можу йти, – розповів Олексійко.

— Чому? – здивувалася бабуся.

— Тому що в мене немає подарунка ніякого. Інші діти знали про її свято і підготувалися, а я ж тут не живу, тільки в гості до тебе приїзджаю, не підготувався. А без подарунка не можна йти… – Олексій випнув губу від відчаю.

— Правильно, не можна. Але ми зараз що-небудь придумаємо… – захвилювалася бабуся. Олексій піднісся духом і почав ходити за нею по квартирі.

— Так, – міркувала бабуся Ліда, оглядаючи полиці зі статуетками та книжками, – нічого дитячого в мене точно немає. Але найкращий подарунок для жінок, а отже, і для дівчаток – це квіти. Квіткового кіоску в нашому селищі немає і зроду не було. Отже, ти подаруєш Каті живі квіти – домашні. У горщику, вони якраз зараз цвітуть щосили.

— Живі квіти? – повторив Олексійко. Він побачив, як бабуся підійшла до вікна і відсунула тюль. На підвіконні в ряд стояли невеликі горщики з прекрасними квітами. Це були букети яскраво-бордових великих дзвіночків, немов би зроблених із тонкого оксамиту.

— Це глоксинія, але я їх називаю «дзвіночки». Гарні, вірно? І хоч вони не мають вираженого запаху, але ж чудові! В одному кущику дев’ять квіток! І яких! – бабуся піднесла горщик до обличчя онука, і він не зміг приховати свого захоплення.

— Ось подарунок, так подарунок. Це тобі не зрізаний букет, який зів’яне через три-чотири дні, і на смітник. Ці квіти тішитимуть твою Катю довгі роки. Вони тільки на зиму «засинають», листочки засихають поступово і квіточка під ліжком або в коморі чекає нової весни. Ну, що ж ти стоїш? Бери подарунок і вперед!

Зраділий Олексій обережно взяв горщик із квіткою і поніс його на другий поверх.

Бабуся посміхалася йому слідом, а потім із нетерпінням чекала на повернення. Олексійко повернувся через півтори години задоволений, рум’яний і навіть спітнілий.

— Ну, як усе пройшло? Чи задоволена була Катя? – запитала Лідія Сергіївна.

— Ого-го, як задоволена! І її мама теж! – розповів внук, – я взагалі один приніс квіти. Інші діти подарували листівки, набір олівців, книжку, а квіти були тільки в мене. Тобто від нас із тобою.

— Ось так! Я ж казала, що їй сподобається! – потерла руки бабуся, – ти на тлі інших дітей виглядав як справжній чоловік. Молодець.

Очі онука засяяли, і він у подробицях розповів, як пройшло свято, в які ігри вони грали, і як танцювали.

Відтоді Олексій подружився з Катрусею. Він став частіше приходити до бабусі в гості зі свого району, де жив із батьками. А бабуся була цьому тільки рада. Хлопчик ходив у гості й до Каті, а вона любила приходити до них із бабусею на чай, адже в Лідії Сергіївни завжди була свіжа випічка: булочки, пиріжки з капустою або шарлотка.

— Як там квітка, цвіте? – запитувала бабуся, показуючи Каті свої квіти.

— А як же! Вона все нові бутончики розпускає, і ми з мамою на них милуємося, – відповідала дівчинка, – а у вас усе в квітах! Красота…

Лідія Сергіївна починала показувати Каті як розмножується квітка – листочком, і вчила, як доглядати за нею. Але Олексій брав Катю за руку і вів гуляти у двір, йому хотілося побігати, а не слухати бабусині лекції.

Час минав, Олексій і Катя дружили, але одного разу батька хлопчика запропонували дуже гарну роботу в іншому місці, і тому сімʼя вимушена була переїхати. Засумувала бабуся Ліда, не уявляючи, як вона звикатиме до розлуки з родиною сина, а особливо з Олексієм. І він засмутився не на жарт: адже хлопчик довго тепер не побачить Катю, свою подругу.

Дівчинка жартувала, намагаючись розвеселити Олексійка, підбадьорювала його, обіцяла, що дзвонитиме йому, а краще писатиме листи, але хлопчину це мало заспокоювало. Він не хотів нікуди їхати. Їм із Катрусею вже було по п’ятнадцять років, і найніжніші перші почуття пов’язували їх невидимими нитками.

Олексій поїхав. Дзвінки та листи потихеньку ставали дедалі рідшими. Життєві справи, навчання, нові друзі та компанії однолітків захопили обох. Катя вступила після школи до педагогічного училища, а Олексій став студентом технікуму.

У літні канікули він приїжджав до бабусі, де вони знову радісно зустрічалися з Катею, обидва подорослішали, симпатичні, веселі. Кожен приїзд Олексія був для Каті часом щастя. Він це бачив по її очах, усмішці, і їхати додому йому теж не хотілося. Але зізнатися в почуттях підлітки не могли, були занадто молоді й сором’язливі.

Після технікуму Олексій пішов служити. Він надіслав зі служби Каті листівку в день іменин, яку вона поставила у себе на столі, як дорогий подарунок. Мати Каті бачила, як сумує дочка, але не турбувала дівчину розпитуваннями.

Листи від Каті були найбажанішою звісткою і для Олексійка. Його батьки знову повернулися в рідне селище, батько вийшов на пенсію. І Олексій повертався з армії вже знову у свій двір дитинства.

Катя знала, що він скоро повернеться, і хвилювалася, як ніколи. Вона чекала його приходу, часто дивилася у вікно, чекала дзвінка, але точного числа повернення він їй не повідомив.

— Не хвилюйся, донечко, – не витримала її мати, – ви не так часто одне одному писали, нічого не обіцяли, хіба мало що може бути, адже минуло стільки часу, поки його не було… Люди змінюються.

Але Катя нічого не відповідала і продовжувала чекати. Одного разу вона поверталася додому після роботи і побачила на лавці біля під’їзду свого Олексія. Він сидів із великим букетом червоних троянд.

— Олексійку, – ноги мало не підкосилися в дівчини, – ти?

А він встав, такий підтягнутий, красивий, у формі, і простягнув їй квіти.

— Привіт, не очікувала? А я ось уже з нормальними квітами. Віз з міста. Подобаються? – запитав він.

— Дуже. Але я з дитинства люблю і домашні горщикові квіти, як у твоєї бабусі. І ти знаєш чому, – Катя обійняла букет і насолоджувалася ароматом.

— Ну, тоді це було так наївно, горщик із квітами… Від бабусі, звісно, і від мене – від самої душі, – усміхнувся хлопець.

— Ті квіти були найпершими для мене. І ти – перший, хто подарував. Я цього ніколи не забуду, це було дуже приємно, і несподівано, – зізналася Катя.

— Так. Бабусині «дзвіночки»… Ну, а тепер я буду дарувати тобі букети. Можна? – вони сиділи поруч, як зазвичай у канікули, на своїй лавці, і деякі сусіди спостерігали за ними з вікон, усміхаючись.

— Можна, – тихо відповіла Катя, – але я б віддала перевагу все ж таки домашнім, живим, у горщиках. Гаразд?

Вони встали і пішли до бабусі Ліди. Вона відчинила двері й повисла на внукові, міцно обіймаючи його й ледве стримуючи сльози.

— Ну, що ти, ба… Що ти. Ось ми і прийшли до тебе на чай. Сподіваюся, ти напекла пиріжків?

— Усього напекла, ви тільки проходьте, сідайте, і розповідай, розповідай…

Увечері пара довго сиділа на балконі в Каті. Мати дівчини вже пішла спати у свою кімнату, а Олексій і Катруся все слухали весняні трелі птахів, згадували дитинство, і не могли розлучитися.

Коли Катя проводжала хлопця біля дверей, він обійняв її вперше і поцілував. Вона поклала голову йому на плече і прошепотіла:
— Я так чекала цього нашого щастя… Квіточка ти моя, червоненька…

Олексій тепер жив у бабусі, щоб більше бачитися зі своєю нареченою. Він став працювати на виробництві, де йому виділили в сімейному гуртожитку простору кімнату. Олексій і Катя незабаром одружилися і переїхали у своє перше спільне житло, зробивши там ремонт і купивши нові меблі.

На вікнах Каті, на відміну від інших сімей, завжди влітку красувалися яскраві квіти – великі, наче оксамитові, дзвіночки, відтінені великими пухнастими листками – глоксинії, а в народі – «дзвіночки»… Вона щедро роздавала сусідкам листочки й пояснювала, як розвести ці незвичайні квіти, що приносять любовне щастя.

КІНЕЦЬ.