— Ксюша, – на порозі свекруха Ірина Денисівна, – я по магазинах пробіглася, вирішила і на вашу частку закупитися. Дивись: ось масла шматок, сир, сметанка. І пряники для внучки.

Скажете, що треба радіти? Золота ж свекруха: принесла в дім невістки їжу, важкі сумки тягала, старалася. Тим паче, що невістка сама в магазин іноді не вийде – декрет же, молодшому синові всього місяць, а тут така турбота. І будете не праві.

По-перше, ми не просимо продуктової допомоги, чоловік у мене заробляє, я отримую виплати, та й у магазин завжди маю змогу сходити, і чоловік не відмовляється купувати необхідне дорогою з роботи. А по-друге, я прекрасно знаю, що після цього буде прохання:

— Гроші мені поверни, ось тут, за чеком, спеціально чек взяла. У мене ж пенсія зовсім невелика, хотіла б я вам безоплатно допомагати, та не маю можливості. Кожна копієчка на рахунку, кожна копієчка.

Чесно, від таких голосінь мені робиться дуже гидко. Зрозуміло, я повертаю гроші, але в мене весь час до свекрухи одне запитання: «Якого біса? Я просила?» Не в таких виразах, в інших, я постійно кажу мамі чоловіка про те, щоб вона не обтяжувала себе.

Ось просто: не треба нам нічого купувати, ми самі. Тим паче, що все, що купується, як би м’якше сказати… із серії «найнижчі ціни». Тобто те, що супермаркети продають під власною маркою. Найчастіше це не масло, а спред, найогидніший сир, фарш отруйного рожевого кольору, пряники, які п’ятирічна дочка просто не їсть. І все інше, що приносить мама чоловіка, тієї ж сумнівної якості.

У нас немає домашніх тварин, яким можна все це згодувати, але й тваринам. таке не можна давати. Немає знайомих, яким я можу віддати ці нікуди непридатні продукти. Найчастіше я просто викидаю «благодіяння свекрухи». І, виходить, викидаю гроші. А ось це вже прикро, бо хоч ми й не бідуємо, але грошам я ціну знаю.

— Ой, – пробую сказати вкотре, – не потрібно було. Масло, сир і все інше в нас є. Спасибі, звісно, але більше не треба, добре? Ні, Ваша внучка такі пряники не любить, не їсть. Не купуйте, будь ласка, більше.

І все. Гасіть світло. Починається концерт із хапанням за серце і демонстрацією нестачі повітря:

— Я тягла, я хотіла як краще, я і так допомагаю з останніх сил, свої (!) жалюгідні копійки на вас витрачаю, але ж у мене лише крихітна пенсія! Жодної подяки, ну жодної подяки! Інша б невістка подякувала, а ти ніс відвертаєш. Внучка не їсть? Бо балуєте, привчаєте до делікатесів, потім не знаєте, чим і нагодувати. Ой, ну не очікувала я такого, чесне слово. Від душі завжди допомагала, чим могла, а тут таке…

Після такої промови я з мамою чоловіка якийсь час перестаю спілкуватися взагалі. Потім чоловік довго і нудно пояснює мамі, що ми не хотіли її образити, потім свекруха приходить у гості з порожніми руками:

— Спеціально нічого не стала вам купувати, вам же не догодиш!

А через кілька днів починається все спочатку: свекруха на порозі з усякою бурдою, благодійниця просить відшкодувати їй витрати, голосить про свою крихітну пенсію і так далі. І є невеликі нюанси в усьому мною сказаному. У свекруха справді має болячки, тому чоловік її жаліє і береже, а я не можу відповісти їй грубіше, ніж відповідаю.

А ще, живемо ми в невеликому містечку, з купою родичів і знайомих. І в чоловіка є тітка, молодша сестра свекрухи, і старша його власна сестра. І ось вони стоять на сторожі маминих тараканів. А Ірина Денисівна скаржитися не соромиться. І поки несе з магазину нам продукти зустріне купу знайомих.

— Ось, невістка ж у мене знову в декреті, несу. А хто допоможе, якщо не я? Свати в іншому місті живуть, та й не подумають вони, що треба допомагати. Одна тягну. А як же, син же молодший. Треба. І онуків уже двоє. Від малюка ж навіть у магазин не вийдеш. Тож, треба, хоч і важко, хоч і пенсія маленька, але онука має рости і ні в чому не відчувати нестачі. І пряничків їй, і фруктів. Скриплю, а йду, ти ж знаєш, яке в мене серце.

Мої батьки справді живуть в іншому місті: поїхали жити у квартиру, яка раніше належала батькам батька, а нам із чоловіком залишили нашу. І переписали її на мене ще до весілля. Це, на хвилиночку, до питання про допомогу. Так, згодна, моїм батькам і на думку не спадає волочити нам таке. А якщо вони щось і везуть із гостинців, то грошей за них ніколи не питають. І не розповідають про свою величезну участь у прогодуванні молодої злиденної сім’ї.

— Твоя дружина знову матір образила! – після того, як я скажу свекрусі, що не потребую її допомоги, дзвонить сестра свекрухи або дочка, – Совість є? Ірина і так на ладан дихає! Ось втратиш матір, тоді волосся будеш на собі рвати. Вона допомагає щосили, а у вас ні краплі вдячності!

Ні краплі! Я в неї зараз була. Що? Лежить у ліжку, думали вже швидку викликати, але вона відмовилася. Переконай уже своїй дружині, що треба бути шанобливішою, уважнішою, все ж таки мати чоловіка її старша на ціле життя, та й допомога від неї просто неоціненна.

А хочете ще одну вишню на торті? Навіть дві? Так от, у пакетах свекрухи я прекрасно бачу нормальні продукти: грильяж, дорогий сир, ковбаску копчену та інше. Це мама чоловіка не собі несе, точніше, не тільки собі. Вона після нас заходить до своєї дочки, це для неї гостинці. Говорити про те, що те, що свекруха несе нам зовсім не те, що їй – марно. Пробувала, але я виявляюся заздрісною і сварливою. Це перша вишенька.

А ось і друга. Мій чоловік щомісяця дає матері гроші: самотня ж, хвора, у нас же немає боргів, а мамі то на ліки, то на нормальне харчування, то на комуналку. Сваритися з чоловіком я не хочу, він пізня дитина, свекруха справді не вирізняється богатирським здоров’ям. Тож за погань, яку мені приносить свекруха, я плачу двічі. Як вам?

Так і живемо, турботами і благодіяннями матінки чоловіка, яка виносить із моєї сім’ї гроші, а ще регулярно виносить мені мозок. Дякую, виговорилася, мені це було потрібно.

КІНЕЦЬ.