Тобто, вона вже благополучно забула, що я в лікарню ходила не просто так, що я маю бігти, кидаючи капці, до неї, тому що саме сьогодні ввечері їй закортіло скупатися, – розповідає приятельці Надія Тимофіївна. – Не завтра, не потім, а саме сьогодні. А сказала, що не зможу прийти, така образа на мене, що ти!

— Стій, а соцпрацівниця? І вона справді така погана, що сама скупатися не зможе? – перепитує подруга.

— Ну не така й погана, просто вона боїться одна у ванну ходити. Пішла одна 7 років тому, посковзнулася і зламала руку, відтоді одна – ні-ні, а раптом що. Соцпрацівник? Є, непогана жінка, просто вона мала прийти наступного дня, а закортіло ж сьогодні!

Надії Тимофіївні 60 з хвостиком, її рідній тітці 80. Але скільки Надія пам’ятає, тітка Віра завжди скаржилася на своє здоров’я. Мало не з підліткового віку, що не завадило їй вийти заміж, мати доньку і спокійно допрацювати до пенсії.

Але все життя Віру всі берегли: спочатку власна мама, потім рідна старша сестра, мати Надії Тимофіївни, тепер ця місія у спадок перейшла до племінниці. Живуть жінки в невеличкому містечку, це тепер обидві мають облаштовані квартири, а раніше жили в приватному секторі.

— І мама, і бабуся, впоравшись зі своїми справами на городах, ішли допомагати Вірі. Навпаки – ніколи. А вже про те, що мене постійно до тітки ганяли, я мовчу взагалі. То з її донькою посидіти, то по хаті допомогти, то картоплю від жука обробляти, – згадує Надія Тимофіївна. – А тітка спокійно вкладалася і лежала: мігрень.

— Ага, мігрень – їсти хочеться, працювати лінь, – усміхається подруга. – Головне понити голосніше, щоб пожаліли. Як із нею чоловік жив?

— Чоловік у неї був золото, балував – позаздриш. Але він же працював, от і бігали допомагати ми всі. І зараз вона вимагає того ж. Я не сперечаюся, є в неї вже проблеми, до такого віку ніхто здоровим не доживає, але й у мене їх не менше. Я не проти допомоги, і в магазин сходжу, і в аптеку, поїсти прийду, допоможу приготувати, але так само не можна. Виходить, я про неї думати зобов’язана, а вона про мої проблеми навіть не пам’ятає?

— Її проблеми, я вважаю, не твоя турбота взагалі. У неї є донька, є дорослі онуки, є соцпрацівник, ну що ти рвешся, ти сама зараз ледь ходиш, – каже Надії приятелька. – Треба Вірі щось терміново? Нехай телефонує доньці й онукам, зрештою, якщо вже так критично все з нею, то нехай забирають її до себе, це їхній обов’язок, їхня турбота.

Дочка і три онучки Віри живуть далеко: у Німеччині. Вони телефонують, активно цікавляться здоров’ям матері й бабусі, але… забирати її не поспішають під приводом того, що мама не хоче нікуди їхати, а Надя ж тут, Надя ж не кине.

— Хоча, – каже Надія Тимофіївна. – Приходить такий вік, що вже діти забирають старих, не питаючи. Значить, не так уже й потрібна там мати і бабуся. Донька цього року взагалі відговорилася справами і навіть у відпустку не приїхала до матері, про онучок узагалі мовчу. Шкода її, що й казати, але на одній жалості далеко не заїдеш.

Особливо образив Надію останній випадок. Вона сама незграбно впала, потягнула поперек, місяць ходила через біль, хоча лікувалася народними засобами, а потім ще й нога заболіла так, що жінка зрозуміла: без лікаря не обійтися.

— Зібралася, таксі викликала, сидіти і стояти не можу, до сліз. Але ж тітка Віра прекрасно знала, в якому я стані, що в лікарню піду. Я до цього до неї вже за тиждень приходила, а сама кульгала сильно. Та ще й в ожеледицю потрапила, жах, ледь дійшла. Вона ще сказала, що я молодша, а вже вся така руїна, – каже Надія Тимофіївна. – А я не встигла приїхати, як дзвінок і команда.

— Надя, а що ти до мене очей не показуєш уже тиждень? Давай, приходь сьогодні, мені треба скупатися, а Ліда тільки завтра обіцяла бути, – затараторила тітка Віра телефоном з образою в голосі.

— І жодного питання про те, а чи можу я, як моя нога, як я в лікарню сходила. Ось повинна підхопитися і бігти цю секунду. Так прикро стало, я їй кажу, що ледве ходжу по дому, у лікаря була, уколів купу призначили, в аптеку попросила подругу сходити, думаєш почула? Ні, почала бунтувати, що я її кинула, що нікому вона, бідна, не потрібна, – хитає головою Надія Тимофіївна.

Жінка не витримала і зателефонувала доньці Віри, розповіла про те, що в неї самої вже нема здоров’я бігати (і досить далеко), щоб допомагати тітці, мовляв, треба щось вирішувати. Наймати доглядальницю, доплачувати соцпрацівнику, щоб ходила щодня, забирати матір до себе.

Віра передзвонила племінниці через два дні. І жодного запитання про самопочуття, тільки претензії: навіщо та зателефонувала її доньці.

— Як навіщо? – обурилася Надія Тимофіївна. – Ти тут одна, доглядати за собою сама не можеш. Гаразд я, у мене немає дітей, але в тебе дочка, онучки…

— Ось саме, що немає в тебе дітей. Чим тобі ще займатися, чоловіка твого вже давно немає? Важко дійти до старої тітки, щоб їй допомогти? А доньці моїй більше не дзвони, я не хочу нікого турбувати і собою обтяжувати. У неї діти, онуки. Куди вона зірветься і поїде? І грошей зайвих на доглядальницю в неї немає, вона молодшій доньці допомагає, та й середня ще в декреті. Важко на чужині їх виживати. І, до речі, коли до мене підеш, захопи мені з магазину червоної рибки, Ліда приходила, але забула купити, а мені так рибки захотілося.

Надія Тимофіївна в серцях трубку кинула. Ну от як так? Дочку рідну Віра обтяжувати не хоче, а вона зобов’язана, у неї ж немає своїх дітей, їй робити нічого. Захворіла? Не дуркуй, ти молода, чим ти можеш захворіти?

—  А я рибки терміново хочу, вставай і біжи, – говорить подруга, яка прийшла зробити Надії черговий укол. – Егоїстка твоя Віра, звикла, що світ навколо неї обертається. Не ходи і не дзвони. Поки ти їй підпорою є, ні вона про твої проблеми не пам’ятає, ні дочка її не поворухнеться. Про себе думати треба.

Надія Тимофіївна зітхає: так, зараз вона до тітки не ходить, але ось полегшає і піде, а як іще, шкода ж, родичка, яка зовсім одна.

—  У когось совісті зовсім немає, а в когось її занадто в надлишку, – каже подруга, розуміючи, про що Надія зітхає зараз.

КІНЕЦЬ.