– Ольга Григорівно, знову пиріжки свої смажите? Фу, горілим маслом смердить! Ксенія зайшла на кухню і не втрималася від зауваження на адресу свекрухи, хоча ще вчора обіцяла чоловікові не прискіпуватися до мами.

– Ксеню, все життя їх жарю… Чоловік мій покійний любив їх дуже, та й Ігор теж. Тепер ось і Вадик із задоволенням їсть, – відповіла вона.

– Так у тому й річ. У Ігоря виразка, а Вадику сім років, ну куди йому смажене? – Ксенія намагалася відповідати спокійно, щоб не скривдити маму Ігоря.

– Якщо кілька пиріжків, то нічого, – наполягала Ольга Григорівна.

Ксенія підійшла до вікна, прочинила фіранку і вийшла з кухні, ще раз несхвально зиркнувши на пательню, де смажилися рум’яні пиріжки.

…Ольга Григорівна була родом з інтелігентної родини. Як кажуть, батьки все життя у начальстві, достаток у всьому. Чоловіка дівчина обрала собі до пари – сина директора деревообробного комбінату, молодого та перспективного Володимира.

Жили вони добре, у шлюбі з’явився син Ігорьок. Але так склалося, що Володимира не стало миттєво – серце.

Йому тільки виповнилося сорок сім років. Ігор на той момент був студентом, тож увесь вільний час Ольга Григорівна присвятила синові. І, звичайно, не забувала про роботу.

Вона, як і батьки, завжди обіймала керівні посади. Сильна та вольова жінка, бездоганно справлялася з покладеними на неї обов’язками. Навколишні часом вважали її надмірно владною, і навіть зарозумілою. Можливо, колись вона такою й була.

Серед подруг в Ольги Григорівни вважалася лише Наталя, яка також керувала суміжним підрозділом на підприємстві, де працювала Ольга. Іноді вони прогулювалися разом магазинами, або просто приходили один до одного в гості, щоб попліткувати.

Більш тісно жінки почали спілкуватись, коли Ольга Григорівна раптово овдовіла. Наталя стала частою гостею в їхній квартирі, а у вихідні подруги традиційно гуляли у місцевому парку – милувалися природою, годували качок, пили ароматний чай із пончиками.

Син Ігор закінчив університет, пішов на роботу, а потім одружився. Свого часу Ольга Григорівна сама наполягла на тому, щоб молода родина жила в їхній трикімнатній квартирі.

– Мамо, може ми все-таки окремо? Поки винайматимемо, а потім я візьму іпотеку? – неодноразово питав Ігор.

– Ігорю, та ви що? Живіть із Ксенією у нас, місця повно, – наполягала Ольга Григорівна.
На тому й вирішили. Під час чергової прогулянки у парку Наталя відмовляла подругу:

– Ой, Ольга, даремно ти все це затіяла. На одній кухні дві господині не вживеться. Тим більше характер у тебе не найпростіший.

– Наташ, та годі тобі. Нехай живуть, а там подивимося.

Відносини з невісткою Ксенією і справді не склалися. А особливо це стало відчуватись, коли Ольга Григорівна по здоров’ю на пенсію вийшла.

На той час у молодої сім’ї вже з’явився Вадик. Ольга Григорівна допомагала з хлопчиком, але неодноразово від невістки вислуховувала зауваження.

Бувало, що вона відповідала їй. Але частіше мовчала, бо не хотіла псувати стосунки із єдиним сином. Та й вік уже не той, щоб чіплятися до молодої невістки.

Якось Ольга Григорівна поверталася з магазину з повними сумками.

– Вибачте, будь ласка, можна запитати вас? – почувся за спиною незнайомий голос.
Ольга Григорівна обернулася і побачила чоловіка. Одягнений незнайомець був простувато, навіть бідно. Жінка чомусь одразу вирішила, що він приїжджий і не помилилась із висновком.

– Вибачте, ви не підкажете, де тут вулиця Шевченка 16? Бо я зовсім загубився, – якось винувато перепитав незнайомець.

Спочатку Ольга Григорівна хотіла сказати щось, на кшталт “не знаю” і піти, але в останній момент передумала.

– Здрастуйте! А це зовсім недалеко від мого будинку. Ходімо покажу.

– Ой, дякую вам. А я вам сумки допоможу донести, бачу, що важкі.

– Ні, що ви… я сама – відмахнулася Ольга Григорівна.

– Та годі вам! Я не можу собі дозволити йти поруч із жінкою без нічого. Давайте сумки!

– Ну, добре. – Ольга Григорівна погодилася, бо відступати вже не було куди.

– А ми з вами навіть не познайомилися. Мене Микола звуть, а вас як величати?
Ольга Григорівна спочатку хотіла представитися, як звикла – на ім’я по батькові, а потім передумала і сказала: – А мене Ольга.

Вони йшли всю дорогу і мило розмовляли. За ці кілька хвилин Ольга Григорівна відчула, що так добре та легко, як із цим чоловіком, їй ще ніколи й ні з ким не було. Навіть із чоловіком Володею.

– Ну, ось ми й прийшли. Це мій дім і мій під’їзд, а вам потрібно пройти трохи далі, он до того зеленого будинку, – сказала Ольга Григорівна, вказавши рукою на потрібний будинок.

– Ну, дякую вам, що показали. – Сказав Микола.

– А вам дякую, що сумки донесли. До побачення.

– Усього хорошого…

Ольга Григорівна їхала ліфтом і відчувала в душі якусь незвичайну тугу. Про себе вона думала, чим її так зачепив цей незнайомець, але відповіді не змогла знайти.

Прийшовши до квартири, жінка почала готувати обід. Намагалася все зробити так, як просила невістка – ніякого вершкового масла, менше солі, нічого смаженого.

Задзвонив телефон, на екрані висвітлився номер Наталі.

– Так, Наталко?

– Привіт, подруго. Чи не хочеш прогулятися сьогодні? Хоч і не вихідний, а погода яка хороша!

– Ну давай. Виходь до під’їзду годинці о шостій вечора, і в парк наш сходимо.

– Добре.
Увечері Ольга Григорівна збиралася на прогулянку.

– Бабусю, а ти куди? – поцікавився Вадик, що вибіг до передпокою зі своєї кімнати.

– Піду прогуляюся, – лагідно відповіла жінка.

– А можна я з тобою? – Запитав хлопчик.

– Ну це у батьків треба питати…
Не встигла Ольга Григорівна домовити це, як зі спальні одразу вийшла Ксенія:

– Вадиме, ніяких прогулянок. У тебе ще англійська!

– Ну ось бачиш. Давай, ти зараз займайся, а у вихідні ми з тобою сходимо. – Намагалася вмовити онука Ольга Григорівна.

– Ну, давай, бабусю, – відповів хлопчик і повільно поплентався до своєї кімнати, де на нього вже чекав черговий урок англійської мови.

Ольга Григорівна вийшла надвір. Наталя вже чекала біля під’їзду.

– Чого сумна така? – Запитала жінка.

– Та Вадик просився зі мною, а Ксенія не відпустила.

– Ой, Оль, невістка у тебе та ще!

– Та гаразд. Аби Ігореві було добре. Для мене це найголовніше.

Жінки більше не стали розвивати цю тему, та заговорили про погоду. Прогулюючись парком, Ольга Григорівна ще здалеку помітила знайомий силует. Вона трохи придивилась і зрозуміла, що нітрохи не помиляється – попереду йшли двоє чоловіків, і один із них, її ранковий знайомий – Микола.

– Добрий вечір! – Він перший привітав жінок.

– Добрий! – відповіла Ольга Григорівна. У цей момент вона була щиро щаслива, що знову зустріла цю людину.

– Прогулюєтеся? І ми теж з армійським приятелем вирішили пройтися. Це я до нього в гості їхав, – пояснив Микола, вказуючи на друга.

Далі вони гуляли вже вчотирьох. Ольга Григорівна всіляко гнала від себе дивні думки, але вони наполегливо поверталися до її підсвідомості – Микола їй подобався. Подобався, як чоловік. І її зовсім не цікавило, звідки він. І навіть той факт, що їй уже глибоко за п’ятдесят років, анітрохи не бентежив жінку.

Прощалися душевно. Ольга та Микола обмінялися телефонами.

– Оль, ти навіщо йому свій номер дала? Зрозуміло ж, що село якесь, обурено запитала подруга.

– Та гаразд тобі… нехай… – багатозначно відповіла Ольга.

Минуло кілька місяців. Вже минули зимові хуртовини, і весна щосили вступила у свої законні права.

– Ольга, як щодо того, щоб у суботу у парку прогулятися? Я бачила там вуличний ресторанчик відчинили, посидимо, кави вип’ємо, – запропонувала Наталя.

– Вибач, подруго, не можу, – якось загадково відповіла Ольга Григорівна.

– А що? З онуком будеш возитися?

– Ні. Мене у місті у суботу ввечері взагалі не буде! Я до Миколи в село переїжджаю. – Нарешті зізналася Ольга у своїй таємниці, яку ретельно оберігала від оточення.

– Що? Оль, та ти при своєму розумі? Тобі навіщо це потрібне? Ти ж не зможеш у селі, як інші, – обурювалася Наталя.

– А мені здається, що зможу.
…Ольга Григорівна справді переїхала до Миколи, хоча син та подруга були проти такого рішення. Та жінка не слухала. Вона точно знала, що тільки з Миколою почувається по-справжньому щасливою.

Якось Наталя приїхала до Ольги у гості. Микола пішов надвір у справах.

– Олю! Повертайся до міста! Ти з-за невістки сюди з’їхала і терпиш цього неотесаного мужика? — одразу накинулася Наталя на подругу.

– Наташа, нікого я не терплю. Я лише тут зрозуміла, що таке справжнє життя. Можеш не вірити, але я ніколи не була така щаслива. А наші з Миколою прогулянки місцевими куточками, зовсім не те, що міський парк.

…Ольга та Микола разом прожили десять років. Небагато, але Ольга насолоджувалася життям поруч із коханою людиною. Але раптом його не стало. Діти вмовляли її повернутися до міста, але вона так і залишилася у Миколиному будинку. Тільки ось прожила без нього лише рік…

Поховати себе заповідала на сільському цвинтарі поруч із Миколою.

Коли Наталя приїхала попрощатися з подругою, одразу зазначила, що обличчя покійної виражало посмішку та умиротворення.

– Напевно зустрілася там зі своїм Миколою – подумала про себе літня жінка. Ось так живеш, і не знаєш, де тебе щастя наздожене!

Ольгу наздогнало, коли їй було далеко за п’ятдесят, і вона жодного разу не пошкодувала, що вчинила, як їй серце підказувало! Мабуть, це щастя є у всіх, але не кожен його може розгледіти, й приголубити! Я слушно міркую?

КІНЕЦЬ.