– Ось тут ми поставимо двоспальне дубове ліжко. А над нами буде підвісна стеля з таким красивим світильником, – сказала дочка, коли показувала квартиру, яку вони нарешті купили.

– А де ж ви мене притулите, – запитала я несміливо.

– Ой, мамо, ти ж завжди нам казала, що молоді повинні жити окремо. Ми ж тебе й послухалися. Та й ми так подумали, що тобі в такому віці кудись переїжджати, не годиться. Та й тато ж в селі спочиває. Ти коли хочеш, до нього прийдеш, свічечку запалиш, квіточку посадиш. Там тобі краще буде.

Я прикрила рукою обличчя, щоб не показувати, що я плачу. Не хотіла я, щоб діти бачили моє невдоволення ситуацією.

Я з чоловіком жила в селі. Степана мого вже дев’ять років зі мною немає. Важко мені без нього, хоча не був Степан господарським, але мене любив і поважав.

Виховали ми дочку і сина. Син поїхав після армії в іншу область, а ось дочка залишилася жити з нами, а згодом і зятя привела.

Хоч хата в нас була невеличка, але всі тулилися в ній, як в рукавичці.

Мій чоловік сильно не вмів в хаті зробити. Зять також не сильно до того пхався, бо то чуже, ще й така халабуда, що краще розвалити і нову поставити. Але ставити також треба мати за що.

Але жили якось ми всі, бо діватись не було куди.

І ось рік тому дочка з зятем повідомили, що купляють в районному центрі трикімнатну квартиру. В них двоє маленьких дітей. Я ж як думала: в одній будуть молоді, в іншій – дитяча, а в третю, кутову, мене поселять.

Але ж ні. Дочка сказала, що вони мріяли жити окремо, а мені в такому віці переїжджати не варто.

Віка мені тішить тим, що я близько біля тата буду. Але вони не розуміють, що хата ще трішечки і впаде. Мені хоч бери і біля чоловіка матрац ложи і там вже ночуй.

Так, я то говорила, що молоді мають жити окремо. Але все це до того, щоб спонукати їх до квартири, чи гарного будинку.

Я ж і подумати не могла, що в квартирі, яку вони нарешті змогли купити, для мене місця немає.

Чому діти такі іноді байдужі до батьків? Ніби й виховала добре, а ось таку маю відплату.

Джерело