Ось уже рік моє сімейне життя нагадувало якийсь цирк. Мій чоловік, Гліб, приблизно дев’ять місяців тому повернувшись із відпустки, проведеної в суспільстві матері, несподівано влаштував мені скандал.

– А мама ж правильно каже, – кричав розлючений чоловік, – ти мною користуєшся! Мене наше з тобою сімейне життя не влаштовує!

– Це ще чому? – поцікавилася я. – Три роки, значить, влаштовувало, а зараз різко перестало?

– Так, саме так! Мені набридло за все брати відповідальність. Чому ти не працюєш? Невже тобі не набридло сидіти вдома? Ми скільки разів уже обговорювали це питання?

Я відразу втратила інтерес до чоловіка. Дійсно, питання мого працевлаштування Гліб порушував вже багато разів, він, чи не силою, намагався вигнати мене на роботу.

Я не розуміла, навіщо – до сімейного бюджету я щомісяця вносила суму, майже в півтора раза більшу за внесок чоловіка.

Саме мій пасивний заробіток і становив основу нашої фінансової стабільності. До двадцяти восьми років я своєю працею заробила на двокімнатну квартиру.

У тридцять років у мене не стало батька, і у спадок я отримала трикімнатну квартиру, та не аби де, а в новому житловому комплексі в центрі Києва.

Спочатку я успадковану нерухомість планувала продати, але потім вирішила, що краще здавати в оренду – так до кінця свого життя можна було б отримувати дохід.

Як тільки у квартиру в’їхали орендарі, я відразу звільнилася з роботи, й до одруження, жила безбідно – дохід від здачі квартири покривав всі мої потреби. Навіть удавалося ще й гроші відкладати!

Я розуміла, звідки у цих скандалів ростуть ноги – Гліба регулярно накручувала його мати!

Свекруха, Євгенія Станіславівна, чомусь вважала, що офіційного працевлаштування не мають виключно пропащі люди. Пристойна людина обов’язково має працювати!

– А ти, Алло, довго будеш штани вдома просиджувати? – в лоб запитувала у мене Євгенія Станіславівна, – коли на роботу влаштуєшся?

– Навіщо? Навіщо мені працювати?

– Щоб гроші отримувати! – дивувалася Євгенія Станіславівна, – щоб з людьми спілкуватися, щоб ціль у житті, зрештою, мати! Ти що, не знаєш, навіщо люди ходять на роботу?

– З грошима у мене проблем немає. Ви чудово про це знаєте! Тато подбав про моє майбутнє! Дефіциту у спілкуванні з людьми, я теж не маю, у мене є подруги, родичі.

– Тому, я щиро не розумію ваших вимог!

– Чому мій син все має тягнути на собі? – продовжувала обурюватися свекруха. – Він усю зарплату віддає тобі, ти на що її витрачаєш?

– Євгеніє Станіславівно, – втрачаючи терпіння, пояснювала я свекрусі, – з чого ви взяли, що я існую коштом вашого сина?

– Його гроші покривають не всі витрати! Я регулярно Глібу підкидаю зі своїх, то на бензин, то на мобільний зв’язок, то на похід із друзями до бару.

Так, він працює, при цьому взагалі ніякої допомоги я від нього не бачу! Він і удома не робить нічого!Щоб кран полагодити, мені доводиться викликати фахівця, полиці вішає «чоловік на годину».

Гліб приходить з роботи й відразу лягає відпочивати. Вам не здається, що йому взагалі гріх скаржитися?

– Так і має бути, – продовжувала вчити мене життя свекруха, – ти – жінка, на тобі все господарство. Так споконвіку заведено!

Невже ти хочеш, щоб Гліб приходив із роботи, мив посуд, та готував їжу? А ти чим у цей час займатимешся? З подругами по магазинах шастатимеш, чи просто на ліжку лежатимеш?

– Так діло, люба моя, не піде! Давай берись за розум, знайди собі роботу і живи, як усі нормальні жінки!

Я на поводі у свекрухи йти не збиралася, бо мій спосіб життя мене повністю влаштовував!

Гліб все частіше і частіше став чіплятися до мене з різних приводів – причіплявся чоловік до кожної порошинки:

– Ти, Алло, не працюєш, грошей не заробляєш, весь день сидиш удома, а прибрати нормально не можеш? Подивися, який шар пилу на підвіконні!

– Я сьогодні квартиру провітрювала, а ми поряд із проїжджою частиною живемо, тому трохи пилу й осіло. Зараз протру. Чого ти наводиш паніку?

– Мені набридло повертатися додому з роботи в хлів, – репетував Гліб, – невже складно прибирати до мого приходу?

– Я сьогодні на роботу в м’ятій сорочці пішов, ти чому звечора її не погладила? Піджак навіть в офісі зняти не міг, боявся, що пальцем на мене колеги тицятимуть і хихикатимуть за спиною!

– А в тебе що, рота нема? Ти не міг попросити? Коли тобі потрібно, я завжди одяг прасую! Сьогодні був вівторок, я тобі у неділю костюм випрасувала. Що із сорочкою трапилося за один день?

– Ось ти навіть цього не знаєш! Я тобі вчора казав, що пляму посадив, коли обідав. Попередив, що в прання брудну сорочку кинув. Так і валяється, мабуть, і досі в кошику?

Ти, Алло, маючи вдома машинку-автомат, навіть речі мої вчасно випрати не можеш! Це нікуди не годиться!

Я розуміла, що Гліб до мене чіпляється навмисне, і робила все, щоб не піддаватися на його провокації, та не влаштовувати скандалу.

До чоловіка у мене ще були почуття, і мені б не хотілося через дрібні побутові розбіжності руйнувати шлюб.

Місяць тому ми сильно посварилися. Дійшло до того, що Гліб зібрав свої речі та з’їхав від мене.

Все почалося з того, що я почала робити генеральне прибирання. У планах було розібрати шафи, позбутися непотрібного одягу, викинути купу коробок, що височіла в коморі.

В одній із них я виявила гроші. Перерахувала їх, та здивувалася – майже п’ятдесят тисяч! Свої заощадження я зберігала на карті, з чого слідував висновок, що заначка належить Глібу.

Я у чоловіка спитала спокійно, спочатку, навіть не збиралася з ним лаятись і, взагалі, не претендувала на ці гроші:

– Це твоє? Я сьогодні у коморі знайшла.
– А що ти риєшся там, де тебе не просять? – раптом розлютився Гліб, – що ти винюхуєш?

Я образилася:

– Я давно хотіла навести лад у коморі, розібрати речі, простір звільнити. Там же все покотом: і твоя зимова гума, і якісь речі старі, і коробки порожні.

– Добре, що не викинула, а зазирнула! Це ти від мене гроші ховаєш, чи що?

– Віддай сюди, – заволав Гліб і силоміць висмикнув з моїх рук коробку, – це мої гроші! Ти до них жодного стосунку не маєш, цілий рік я їх відкладав!

– Так, будь ласка! Я у тебе їх і не просила. Просто якось трохи прикро. Міг би сказати про те, що гроші на щось відкладаєш. Я своїх доходів від тебе не приховую!

– У тебе немає доходів, – викарбував Гліб, – ти не працюєш, на моїй шиї сидиш! Теж мені, ще й розмірковує!

– Це я на твоїй шиї сиджу? Та як прожити у Києві на тридцять тисяч удвох можна?

– Хоча почекай, зарплата у тебе, мабуть, зовсім не тридцять тисяч, раз ти ще й накопичувати примудрявся. Брехав, виходить?

Слово за слово, і ми посварилися. Гліб почав збирати свої речі. Чоловік розраховував на те, що я його зупиню, але я тільки мовчки за ним спостерігала.

– Я до тебе більше не повернуся, – прорепетував Гліб, вискакуючи з квартири, – поживеш сама, подумаєш над своєю поведінкою! Надумаєш вибачитись – подзвони, поговоримо! Може, я тебе і пробачу!

Я, як і належить у таких випадках, пів годинки поревіла, а потім подумала: і якого біса я засмучуюся?

Гліб пішов, а натомість до мене повернулася свобода! Можна спати до обіду, можна з подругами зустрічатися тоді, коли мені заманеться.

І не доведеться тепер ні в кого за тиждень до зустрічі дозвіл випрошувати.

Чарівність життя без чоловіка я оцінила відразу. Гліб витримав лише п’ять днів – він якось увечері зателефонував мені, та запропонував:

– Давай зустрінемося? Напевно, нам треба поговорити!

– Навіщо? – Меланхолійно відповіла я. – Все обговорити можна і телефоном. Мені зараз ніколи, через пів години до мене прийдуть подруги, у нас тут сабантуйчик невеликий намічається. А що ти хотів?

– Та я подумав і вирішив, що ти досить покарана. Я зараз приїду!
– Так, стоп! Чекай, – зупинила я чоловіка, – я тебе назад не кликала, куди ти зібрався?

– Ну як… Додому, – зам’явся Гліб, – до тебе, до своєї дружини.

– Не треба, я поки що не готова! Давай ми з тобою пару-трійку місяців гостьовим шлюбом поживемо? А там побачимо!

– Як, до речі, спільне життя з мамою?

– Вона мені набридла, – зізнався Гліб, – ніякого спокою! Поводиться ще гірше, ніж ти! Шкарпетки не там поклав, кухоль за собою не ополоснув, роззувся не там.

– Годі тобі вихитуватись, давай я приїду?
Але я наполягла на своєму, і Гліб був змушений погодитись.

Щоб не жити з матір’ю, чоловік винайняв собі студію за дванадцять тисяч. Тепер Глібу доводилося самому дбати про себе, мені він практично щодня дзвонив зі скаргами:

– Я нічого не встигаю, я тут голодую! Ні їжі приготувати собі, ні одяг випрати, ні попрасувати не можу!

Дві сорочки вже праскою пропалив. Щоб квартиру оплачувати, довелося в заначку влізти, вже двадцять тисяч звідти витратив. А це й двох місяців ще немає, як ми з тобою живемо окремо! А далі що буде?

– Ну ось бачиш, як все складно! А я без тебе чудово живу, і при цьому не працюю, а ти на свою зарплату сам себе прогодувати не можеш. Парадокс, Глібе, тобі не здається?

Мені почала телефонувати й свекруха, та вмовляти мене пробачити її синові:

– Ну гаразд, посварилися, з ким не буває? Давайте, миріться! Чого один одного мучите? Гліб за тобою вже скучив. Ну хіба не можна знайти компроміс? Зробити так, щоб усіх все влаштовувало?

– А я тепер, Євгеніє Станіславівно, сумніваюся! Ось думаю, чи потрібен мені ваш син, чи ні? Як виявилося, мені й одній прекрасно живеться! На колишніх умовах я його точно не прийму!

Можливо й зійдемося, якщо Гліб на себе частину домашніх турбот візьме – сміття почне виносити, або посуд мити після вечері. Тільки так!

Гліб був готовий на все, аби я його прийняла назад. Ми знову зійшлися, і тепер чоловік беззаперечно робить все, що попрошу його я.

Більше розмов про пошук роботи Гліб зі мною не веде, розуміє, що левова частка нашого сімейного бюджету складається з моїх грошей!

Тільки свекруха залишилася незадоволеною! Вона вважає, що її син – підкаблучник! Та мені на неї начхати, якби менше свого носа до нас пхала, краще б було! Ви зі мною згодні?

КІНЕЦЬ.