Марія Яківна, подруга моєї покійної бабусі, вже багато років жила сама. Чоловіка давно не стало, діти роз’їхалися іншими містами.

У кожного з них було своє життя і вони не згадували про стару хвору матір, яка подарувала їм життя.

А вона вже навіть не плакала, просто намагалася впоратися зі своєю самотністю. Щоправда, з кожним роком це виходило все складніше й одного разу вона просто не змогла вийти в магазин.

Порятунком для Марії Яківни стала допомога сусідки Катерини, яка була на кілька років молодша, й охоче надавала їй посильні послуги.

Вона приносила продукти, готувала, іноді допомагала з прибиранням. Якось обидві жінки сиділи на лавці біля під’їзду і розмовляли на прості життєві теми.

Катерина скаржилася Марії на здоров’я, що погіршувалося.

– Я ось думаю, Яківно, може все-таки, подзвониш своїм дітям? Ну, повинні ж вони хоч якусь увагу до тебе проявити?

– Ох, Катю. Ти думаєш, я не дзвонила? Син слухавку не взяв, невістка відповіла. Ви, каже, самі подумайте, як ми приїдемо до вас? Нам що, кидати роботу?

– І до себе взяти не можемо, у нашій двокімнатній, і без того тісно, ​​тим більше з нами мої батьки живуть.

– Ось так. Її батькам місце є, а мені нема. Донька теж недавно подзвонила, грошей просила. Куди ти, каже, гроші витрачаєш?

Я почала розповідати про те, що хворію, що ціни зростають, то вона розсердилася і теж кинула слухавку. А ти кажеш, діти…

– Знаєш, можна було б квартирантку пустити, але однокімнатна квартира, хто погодиться? Хоча, гарна дівчинка могла б стати помічницею.

Жінки розмовляли й не помічали, що до їхньої розмови давно прислухається молодий хлопець, який сидів на сусідній лаві.

Коли ж вони сумно замовкли, молодик попрямував до них і спитав, а чи не можна замість дівчини пустити на квартиру хлопця. Він представився:

– Мене звуть Назар. Я приїхав сюди вчитися, але жити, як виявилося ніде. Місця у гуртожитку вже зайняті, і я практично опинився на вулиці.

Мої батьки давно покійні, я з бабусею жив. Але, нещодавно і бабусі не стало. Тому, винаймати квартиру я просто не можу. А ось місце в кімнаті мене цілком би влаштувало!

Старенькі переглянулись.

– Ви не подумайте, – продовжив Назар, – я все вмію – і готувати, і прибирати, і полагодити все, що завгодно. Звичайно, покупки зробити, та принести – взагалі без проблем.

Радий, якщо ви приймете мене на постій. Обіцяю, що вам не доведеться пошкодувати про це. Марія Яківна поцікавилася, де хлопець живе зараз.

– Та ніде! У гуртожитку, як я вже сказав, місць немає, вчора ночував на вокзалі, переглядав оголошення про орендовані кімнати, тут ось у сусідньому під’їзді здається, але дуже ціна висока.

– Ось присів тут обміркувати, що ж далі робити, й почув вашу розмову.

Старенькі недовго порадилися і запросили Назара подивитися квартиру, де йому тепер треба було жити.

Тихо і мирно потекло їхнє життя. Хлопець розташувався на дивані на кухні Марії Яківни, й був цілком задоволений життям. Він встигав усе!

Навчався, допомагав по дому обом стареньким, готував, прибирав, бігав у магазин, та аптеку. Він завжди був поруч, готовий прийти на допомогу, і жінки не могли натішитися тим, що Бог послав їм такого помічника.

Вже на другий місяць Марія Яківна відмовилася брати з нього плату і не втомлювалася дякувати за турботу.Так минуло три роки.

Якось Назар познайомився з дівчиною Оксаною. Оксана працювала в аптеці, яка була поряд з будинком Марії Яківни. Він спочатку просто вітався з дівчиною, потім почав із нею розмовляти.

А якось зважився, та запросив на побачення. Оксана дуже здивувалася, дізнавшись, що він не онук бабусі Марії, а квартирант.

Дівчину вразила доброта хлопця, та його дбайливість, і вона стала зустрічатися з ним спочатку тільки у вихідні, а потім за кожної зручної нагоди.

Оксана сподобалася і Марії Яківні, і вона часто говорила Назару, щоб він одружився з цією дівчиною.

– Дивися, хлопче, пропустиш своє щастя. На Оксану, я думаю, багато хто заглядається.
– Та я б одружився, бабусю. Та жити нам нема де.

– Ну, любий, знаєш, найміцніші шлюби це ті, де чоловік із дружиною однією ложкою з однієї миски суп їдять. А коли одразу все є, як один одного перевіриш?

Ні, онучок, поки пуд солі навпіл не розділите, нічого не зрозумієте. А жити і в мене можна. Якось вже розмістимося. Звичайно, якщо Оксана не проти.

Оксана була рада і погодилася вийти заміж за Назара. А за рік після скромного весілля, у пари з’явився синок.

Марія Яківна із задоволенням доглядала малюка, поки Оксана поралася по господарству. Молода жінка була вдячна їй за таку допомогу і платила за неї увагою та турботою.

Сім’я жила дуже дружно, і бабуся Марія не втомлювалася підносити подяки небесам, які послали їй таку старість.

Якось стареньку приїхала відвідати дочка. Їй дуже не сподобалося те, що в квартирі матері розпоряджаються якісь чужі люди і вона, намагаючись здаватися ласкавою та доброю, намагалася переконати Марію Яківну виїхати до неї на постійне проживання.

Бабуся вагалася, але дочка була така ввічлива, що серце матері таки здригнулася. Вона почала готуватися до від’їзду.

Бабуся поговорила з Назаром, дозволила їм рік прожити у її квартирі, а там буде видно. Молодий чоловік був засмучений розставанням і не приховував цього.

Не знаходила собі місця й Оксана. Але що вони могли вдіяти? Минуло кілька днів, збори були закінчені, квитки куплено, і Марія Яківна вирушила до сусідки, щоб попрощатися з нею.

Дочка Марії, побачивши, що за матір’ю зачинилися двері, повернулася до Назара та його дружини:

– Значить так, щоб уже завтра й духу вашого тут не було!
– Зачекайте, але Марія Яківна дозволила нам тут жити цілий рік.

– Марія Яківна вже нічого не розуміє. А ви безсовісно користуєтесь цим. Який рік, ви про що? Я домовилася, і вже вранці сюди прийдуть покупці. Так що, вимітайтеся, і що раніше, то краще.

– Так, але куди ж ми підемо з маленькою дитиною на руках?
– А мене це не турбує!

– Вас, як я подивлюся, не хвилює і думка вашої матері, – втрутилася Оксана. – Я не здивуюсь, якщо Марія Яківна опиниться в будинку для людей похилого віку.

– Вам яка справа до того, де вона опиниться?
– Я все розповім бабусі Марії. Вона заслуговує на інше до неї ставлення!

– Бач, як заговорила! Ти тільки подумай, кому вона повірить – рідній дочці, чи тобі, безсовісній нахлібниці.

– Послухайте, ви не смієте ображати мою дружину. І ображати бабусю я вам також не дозволю, – не витримав Назар.

– Втім так, міркувати тут більше нема про що. Ви тут ніхто, і прав у вас немає. Квартиру я продам дуже швидко, не розраховуйте, що зумієте й надалі користуватися добротою моєї матері!

– Шукайте собі іншу божевільну стару і там розташовуйтеся. Тим більше, що досвід уже маєте. Це треба ж, скільки живете, жодного разу не платили за житло, користуєтеся тим, що вона з розуму вже вижила так?

– Ні! – долинуло з порога. Не вижила ще! – Марія Яківна грізно наступала на свою дочку. Вона приготувала сусідці подарунок на згадку і одразу повернулася, коли зрозуміла, що забула його.

Так старенька почула все, що говорили в кімнаті.

– Зараз же збирай свої речі і забирайся геть звідси!

Вона повернулася до Назара:
– А ти онучок, допоможи мені розібрати мої дрібнички!

Дочка Марії Яківни вибухнула грубою лайкою. Схопила свою сумку і вискочила з квартири, сильно грюкнувши дверима.

Марія Яківна від образи заплакала, але Оксана не дозволила їй засмучуватися, приготувала гарячий чай і обняла стареньку, щиро радіючи, що вона не покинула їх з Назаром.

Минуло кілька років. Марія Яківна стала часто хворіти, слабшала з року в рік, потім і зовсім злягла.
Назар і його дружина продовжували доглядати її, годували, купали, стежили, щоб вона ні в чому не відчувала дискомфорту.

Марія Яківна з вдячністю дивилася на свого прийомного онука, та його дружину, але говорити вже не могла, а потім тихо пішла уві сні.

Назар організував поховання, стареньку гідно проводили в останню путь і Оксана, так само, як і її чоловік, нестримно журилися про рідну Марію Яківну.

Її діти, які отримали звістку, що матері не стало, на похорон не приїхали, а з’явилися лише через два тижні після сумної події.

Дочка Марії, яку Назар та Оксана вже знали, одразу по-господарськи почала розпоряджатися у квартирі. Вона не звертала уваги на квартирантів матері, що стояли перед нею, немов їх тут і не було.

Її брат, повний чоловік, що починає лисіти, буркнув вітання і одразу почав перевіряти ящики серванту, сподіваючись знайти щось цінне.

Назар і Оксана перезирнулися. Вони вже зрозуміли, що тут їм не дозволять залишитись навіть до вечора.

– Ми підемо, – сказав Назар, повертаючись до Маріїної дочки. – Дайте нам лише кілька годин на збори.

– Година! – подивилася на нього жінка. – У вас є година!
Оксана зітхнула.

У цей час відчинилися двері і в квартиру заглянула сусідка Марії – тітка Катя.

– Здрастуйте. А що тут відбувається?

– Тітка Катя, – заговорив Назар. Чи можна ми на пару днів свої речі у вас залишимо? Ми, як тільки житло знайдемо, одразу все заберемо.

– Не зрозуміла, а куди це ви зібралися?
– Ну, ви самі все розумієте, нам більше не можна тут залишатися. Ось спадкоємці приїхали!

– Ні! Вони ніякі не спадкоємці!

– Що?! Як це? – дочка Марії, що копалася в речах, обернулася і подивилася на тітку Катю.

Коли та увійшла, вона вдала, що не помітила її, але тепер, почувши несподівані слова, різко випросталась:

– Ми її діти, як же ми не спадкоємці? Інших родичів немає.

– Та які ви їй родичі? Теж мені, діти, згадали! Як доглядати за нею, так ви – зайняті, а, як квартиру ділити, то ось, будь ласка, приїхали!

– Тільки, любі мої, нічого у вас не вийде! Марія квартиру відписала Назару давно. Я була свідком! Декілька років тому до нотаріуса допомагала їй з’їздити.

– І все, що у квартирі – теж йому належить.

Тітка Катя підійшла,  висмикнула з рук сина Марії якусь коробку і простягла її Назару:

– Тримай, онуку, тут все твоє! І гони цих безсовісних звідси, зараз же! Бач, розпоряджатися вони тут надумали!

– Ну, чого застигли? Давайте, швидко забирайтеся! Ходімо, Назаре, я тобі документи віддам, у мене вони весь цей час зберігалися.

Ось, як в житті буває! Назар і Оксана за свою доброту, та чуйні серця, отримали у спадок житло, а діти Марії, які колись давно втратили совість, залишилися ні з чим! Але, співчувати я їм не буду, бо нема за що! Ви зі мною згодні?

КІНЕЦЬ.