Ірина за Петра вийшла вже в зрілому, так би мовити, віці.

Їй було тридцять п’ять, мати набридла своїми розмовами про те, коли ж Ірина подарує їй онуків, ні, вона не через це вийшла заміж, але побічно посприяв тиск з материнського боку.

— Ірко, ось не стане мене, кому ти така потрібна будеш? – голосила мати, – ну що ти за людина така? Уже дівки скоро онуків чекати будуть, а ти все…

— Мамо, ну треба мені це? За чужим мужиком доглядати, та труси йому прати, шмаркливі носи підтирати, не… не моє це, я краще поїду кудись, відпочину, – говорила Ірина і… тяжко зітхала, ну не могла вона кинути матір.

А в її випадку – вийти заміж, рівносильно кинути.

Так і жили.

У матері була нав’язлива ідея – ннячити онуків.

— У тітки Тані, пам’ятаєш її? – почала мати, онука, Васьчина дочка…

Ірина закотила очі під лоб, мама почала здалеку свою улюблену пісню.

— Що там з онукою Гришченою, – розсіяно запитала Ірина.

— Васьченою, – поправила мати задоволена тим, що Іринка її слухає, – та що, дівці ледве вісімнадцять виповнилося, а вона вже дивлюся, з коляскою і хлопчина під ручку.

Я в Тані питаю, а вона, мовляв, правнук тепер у мене є, внучка мене ощасливила. О, як, правнука… А в мене ще й онуків не було.

— Мамо, тітка Таня, це яка з твоєї роботи?

— Ну.

— Так вона тебе років на п’ятнадцять старшою буде, – хмикає Ірина.

— На десять і що? Уже правнук, а я? Хоч би для себе дитинку нам, га? Ірко… Дівка ти красива, ну і що ж, що стара.

Мати була, як завжди, безкомпромісна.

— От спасибі, матусю рідна, стара я? Слухай, треба було тобі дітей побільше принести в пелені, а не мене одну, штук п’ять, дивись, зараз у тебе були б і онуки, і правнуки.

— Підла ти, Ірка, знаєш же, як важко без мужика дитину ростити, росла ж без батька, мабуть, маєш розуміти.

— Серйозно, мамо? Тобто важко тобі було, так? Батько аліменти надсилав, хороші, між іншим. Бабуся з дідом на підхваті завжди були, а тобі бідній тяжко було? Тобто тобі важко, а мені легко буде?

— Так я на підхваті буду, ти що?

— Ти свою дитину виховувати не хотіла, а мою раптом почнеш допомагати…

— Я усвідомила, тоді молода була, треба було тебе піднімати, я багато працювала…

Загалом тобі треба зараз дитину, онука хочу.

— Ага, іграшку собі захотіла, ні вже…

Розмови такі почастішали, Ірина вже не почувалася вдома спокійно, дедалі частіше йшла в парк, там гуляла берегом ставка, годувала качечок.

Там і познайомилася з Петром.

Не могли розійтися на вузькій стежці, тільки-но Ірина робила крок ліворуч, чоловік одразу опинявся поруч, так і крокували, туди – сюди, поки чоловік не розсміявся і не схопив її за руки.

— Стій, стій, стій, мила дівчино, я так запізнюся на зустріч, а ви кудись іще, можливо, на побачення.

— На яке побачення,- шарахнулася Ірина, вона не вміла, якщо чесно, спілкуватися з протилежною статтю. Кілька інтрижок, так і залишилися інтрижками…

— Нуууу, я не знаю, на які там побачення бігають дівчата у вашому віці.

Ірина пирхнула й обійшла чоловіка по траві та пішла далі, обурена і якась… якась…

Ніхто не казав Ірині, що вона красива.

Ну ось так вийшло, що ніхто.

Мати в неї була красуня, це факт.

Маленька, з тридцять п’ятим розміром ноги, з білою, немов порцеляновою шкірою, світле волосся розсипалося на плечах, блакитні очі дивилися на світ захоплено, рожеві губки, вічно складені в бантик.

Ірина була інша… Абсолютно.

— Оо, яка кремезна вже, – називала дівчинку маленька й акуратна бабуся. Уся така ладненька, немов із картинки, – куди ти Ірка ростеш, у тебе скоро зросту буде два метри, ось – дівиця вимахає.

— Ірка, що ж ти в нас така височезна, – дивується дідусь, коли Іринка стоїть у формі, що стала малою за літо.

Рукава мало не по лікоть, дупа ледве прикрита, хіба вона винна, що росте швидко.

Але дідусь із бабусею сміються над Іринкою.

Мати приїхала, маленька, гарненька, немов принцеса з казки.

Охає, ахає, ротик буквою «О» складає.

Мати все життя з батьками прожила, все життя була принцесою, вони дбали про свою єдину доньку, не давали їй засмучуватися, про щось переживати, Іринкин батько тому й не зміг жити з матір’ю.

Мати не знала жодних життєвих турбот, старша сестра через це, мабуть, і не хотіла спілкуватися з Іринкиною матір’ю. Потім мати плавно перейшла в руки Ірини.

Так Ірина і жила, вивчилася, працювала, дбала про матір, а тут… красива, та ще й дівчина.

Ірина йшла в задумі, коли він нагнав її.

— Дівчино, вибачте, мені здається, я вас образив. Мене Камінь звуть.

— Що? -Ірина сторопіла, – немає такого імені.

— Як це немає? Ви вважаєте, що і мене немає? Але я ж є… І я перед вами, отже, мене звуть… камінь, можна скеля.

Чоловік безгучно губами промовив – Петро.

— Ааа, – дійшло до Ірини, – вас Петро звати.

Чоловік засміявся.

— Так, мила панночко, саме так і нарекли мене батьки. А вас насмілюся запитати.

— У вас же зустріч.

— Зустріч зачекає, яка зустріч, коли я ледь долю не проґавив… Отже… ваше ім’я…

— Ірина, – просто сказала вона.

— Ірино, прекрасне ім’я, воно означає мир, спокій.

В Ірини з’явилася таємниця, і таємницю звуть — Петро.

Одного разу Петро запитав у Ірини, коли ж вона збирається познайомити його з мамою?

— Я тобі набридла? – запитала у відповідь Ірина.

— З чого такі висновки? – Здивувався Петро.

— Як тільки моя мати дізнається про те, що в мене з’явилися серйозні стосунки, так нам доведеться розлучитися.

— Не зрозумів…

— А що тут розуміти? Мати – егоїстка, навколо якої крутиться світ.

— Ааа, так це ми виправимо.

І виправив, вже як він це зробив, але зробив.

Мати звісно підтискала губи, але Ірина їй відповіла, що вона сама просила онуків.

Мати спочатку дулася, навіть намагалася плакати.

А потім хвацько витанцьовувала на весіллі в єдиної доньки…

Іринка спостерігала за тим, як сім’я її чоловіка спілкуються між собою, вони під час зустрічі обіймаються, цілуються, ніби сто років не бачилися.

Та вони раді, по-справжньому раді – дійшло до неї.

Її мати ніколи не цілувала, баба з дідом теж, узагалі в них не було таких стосунків, як у сім’ї Петра, де всі люблять і поважають одне одного.

Спочатку Ірині було дико, вона навіть відверталася, а згодом звикла і вже сама йшла насамперед до свекрухи, для обіймів і поцілунків.

І дітей своїх Ірина цілувала, доньці говорила про те, яка та красуня, а синові який він сильний і сміливий.

Іринина мама…

Іринина мама вийшла заміж за дядька Івана.

Він був захоплений, потрапив під чари Ірининої мами, був щасливий…

Мама теж щаслива, у неї є чоловік, який обожнює, є онуки…

Мрія збулася.

Ходить тепер Іринкина мама, коли приїжджає перевірити квартиру, з чоловіком під ручку або з онуками.

Заздрять сусідки, кажуть, мовляв, прострибала все життя, треба ж, на старість чоловіка такого знайшла, а Ірка – кремезна дівка, ти дивись, просиділа ледве не до старості, теж за хорошу людину заміж вийшла, дітей купа, щасливі…

Та нехай кажуть, а Іринка й справді щаслива, вона нещодавно це зрозуміла, а ще гарна і не кремезна вона зовсім, а модель, так Петро каже, а він знає в цьому толк…

І мама в неї щаслива, навіть вередувати перестала, ось що значить… бути щасливою…

КІНЕЦЬ.