Сина не стало за рік після розлучення. Квартиру він колишній дружині та дочці віддав, тож спадщини мені не залишив. З колишньою невісткою ми ніколи не товаришували.

З онукою я спілкувалася, спочатку у соцмережах, потім у месенджери перейшли. Переписувалися, зідзвонювалися, я їй гроші переказувала, як подарунки.

Спочатку онука їх матері залишала, потім у неї своя карта з’явилася. Все спілкування з онукою було без втручання її матері.

Бачити внучку я дуже хотіла, але мені не давали, бо черга не доходила. Спочатку садок та гуртки після садка. Потім школа, група подовженого дня, та гуртки після школи.

У вихідні онука та її мати в обов’язковому порядку їздили до батьків колишньої невістки. Кілька років тому батька колишньої невістки не стало, вона здала квартиру орендарям, і поїхала до матері жити.

Внучка підросла, а діалог у нас не припинявся. Хто як міг, так і відповідав, тож діалог був безперервний, щодня як мінімум парочкою слів перекидалися.

Іноді онука посилання на сайти кидала, я їй речі замовляла, потім коди відправляла, щоб вона ходила до пункту видачі біля будинку бабусі.

Нехай особисто ми довгий час не бачилися, але я брала активну участь у житті внучки.

Дочку маю. Від доньки онук та внучка. З ними бачусь, доки маленькі були, дочка привозила, зараз самі приходять, коли хочуть – а вони хочуть.

На пенсію я рано вийшла за пільгою. Вирішила ближче до дочки переїхати. Зять допоміг із продажем трикімнатної, та покупкою однокімнатної квартири.

На здачу хотіла дачу взяти, щоб було чим себе зайняти, але дочка та зять відмовили. Купила хорошу швейну машинку, оверлок, решту грошей у банк поклала.

Жила, на нудьгу не скаржилась. Кішка є, собака є, серіали люблю, різні ток-шоу. Внучка, старша, якось подарувала діамантову мозаїку, мені сподобалося, купувала іноді. Читати полюбляю.

Минулого травня вперше за багато років із колишньою невісткою поспілкувалася. Вона мій номер в онуки взяла, зателефонувала. Чого хотіла?

Внучку до мене підселити! Внучка, як і казала, вирішила до медколеджу вступати. Її мати згадала про бабусю з трикімнатною квартирою!

– Немає квартири, переїхала я. Однокімнатна у мене. Нехай онука у вашій живе, я доглядатиму, — сказала колишній невістці.

Ох, одразу полізло: чому я про переїзд не сказала, мусила, бо онука – моя спадкоємиця по праву. Здрастуйте, приїхали! Я ще не збираюся на той світ.

Дивно, як колишня невістка не заявила, що ту трикімнатну я мала дбайливо зберігати, бо раптом колись онука в мене поживе. Нічим розмова закінчилася.

– Бабусю, допоможеш квартирантів виселити? Мама не хоче мені кімнату винаймати, гуртожиток не дадуть, реєстрація місцева є.

– Хочу вдома жити! Половина ж моя, а мама не хоче квартирантів виганяти, – зателефонувала онучка.

Полаятися з колишньою невісткою можна було б, але навіщо? З дочкою, зятем та онуком поговорила. Дочка та зять онуку допомагали квартиру оплачувати.

Рокірування провели: мені, кішці, собаці та старшій онучці – двокімнатну винайняли, онук до мене у квартиру переїхав, мою оренду дочка і зять допомагають оплачувати.

– Ура! – зраділа старша онука, дізнавшись, що є варіант жити разом.

Колишня невістка мізки ввімкнула, гадюку вимкнула. Пообіцяла, що коли я пішла їй назустріч, то й вона осторонь не залишиться – гроші з оренди їхньої квартири мені на онуку віддаватиме.

Про пенсію внуччину сказала: якийсь рахунок накопичувальний, гроші одразу на нього відправляють, потім буде дитині окреме житло.

Внучка вступила на бюджет. Дивом, але вступила, і до мене переїхала. Разом жити стали. Доросла така, розумна, гарна, розважлива.

Зовні дуже на тата схожа. І як же це виявляється чудово, коли зовсім поруч є близька людина. Я вже й забула, як це.

Не вважала себе нещасною людиною, але все пізнається в порівнянні – коли онука поряд з’явилася, я зрозуміла, що таке щастя.

Добре ми з нею живемо. Внучка вчиться, господарюємо разом. Дочка із зятем іноді в гості заглядають.

Внучка з двоюрідними братом та сестрою потоваришувала. Колишня невістка слово тримає, гроші щомісяця переказує. Я перед нею звітую: проїзд, обіди, одяг, зв’язок…

Давно мені так добре не було. Іноді стає тужливо – знаю, що онука зі мною не навіки. Вивчиться, хто знає, чи далі вчитися піде, чи працювати почне.

Може, затримається у мене, може, одружиться – як Бог дасть. Може, втомиться жити із бабкою, до себе додому повернеться. Не знаю що буде. Ну а поки що, я щаслива!

КІНЕЦЬ.