– Згадай, Марино, як ми тебе в свою сім’ю в свій час прийняли, чи тобі хоч хто одне слово погане сказав? – голосить моя колишня свекруха. Вона прийшла до мене просити, щоб я свого колишнього чоловіка назад прийняла.

Павло йшов від мене гучно, все село мало на що дивитися, і потім ще про що говорити, адже він пішов до Світлани, яка живе у нашому селі.

– Та вона справжня жінка, не те, що ти, – сказав мені Павло. – Їсти як приготує, як подасть – то наче в ресторані. А виглядає як з обкладинки журналу, – захоплено порівнював Павло мене і Світлану, і це порівняння було явно не на мою користь.

Прожили ми з чоловіком не мало, не багато, а 17 років. Я в свій час в це село в невістки прибилася, але з свекрухою я не жила – мої батьки і батьки Павла скинулися, і купили нам невеликий будинок, а ми вже разом його до ладу приводили.

Приїхав за своїми речами Павло в білий день, коли навкруги на городах було повно людей, зробив цілу виставу з того, як він мене кидає.

– Синку, якщо ти колись знайдеш своє справжнє кохання, і захочеш піти з сім’ї, я тебе зрозумію, бо головне в житті – це любов, – сказав на прощання Павло нашому 16-річному сину, який стояв на подвір’ї, дивився як його тато виносить з хати валізи, і не розумів, що відбувається.

Світлана і справді дуже добре виглядала, вона була давно розлученою, і звикла жити і дбати лише про себе. Я і справді не розуміла – навіщо такій красивій і самодостатній жінці старший за неї на 10 років Павло, який ні гроші не вміє заробити, ні комплімент жінці зробити.

Поплакала я трохи, бо не так просто викреслити 17 років, які ми прожили разом, з свого життя. А потім я видихнула, і навіть зраділа, бо зрозуміла, що мені навіть стало легше жити, простіше якось.

Та довго я насолодитися цим станом не змогла, бо не минуло і року, як з’явився мій Павло з тими ж валізами у мене на порозі, і давай проситися, щоб я його назад прийняла. Мовляв, він все усвідомив, Світлана – це захоплення, яке минуло, а я – єдина і справжня любов, і лише одну мене він кохає, тому він повернувся.

Ага, так я і повірила, що він повернувся. Вигнала його Світлана, і я її розумію як жінка жінку. Я теж приймати Павла назад не хотіла, тому вдала з себе сильно ображену, сказала, що мені треба подумати, а поки я буду думати, нехай Павло у своєї мами поживе.

Минув місяць, колишній чоловік мені щодня телефонує, питає, яке рішення я прийняла, а я уникаю цієї розмови як можу, бо жити з ним я не хочу.

Будинок ми відразу оформили на мене, так що чоловікові тут нічого не належить. Так, його батьки дали половину грошей колись, але ж тут живе їхній онук, так що все чесно. Та й Павла ніхто з дому не гнав, він сам захотів піти, то що тепер?

Коли мій колишній чоловік зрозумів, що назад приймати я його не збираюся, він прислав до мене свою маму. Колишня свекруха стала давити на жалість, мовляв, вони мене в свою родину як рідну прийняли, а я невдячна така. Павло мене любить, розкаюється, і я повинна його прийняти назад.

Тоді я перед свекрухою стала питати свого сина, чи хоче він, щоб батько повернувся.

– Мамо, ти його любиш? – раптом запитав мене мій майже дорослий син.

– Колись любила, а після всього, що сталося, то ні, – чесно відповідаю.

– Тоді не варто вам знову сходитися, бо батько як ішов, то казав, що головне в житті – це любов, – сказав син, і пішов у свою кімнату.

– Та що він розуміє, що ти його слухаєш? – завелася свекруха, незадоволена відповіддю онука.

Але я сина послухаю, і своє серце теж, а вони мені підказують, що не варто мені приймати чоловіка назад.

– Завтра я з Павлом приїду, і ти його приймеш, бо це його дім – з такими словами пішла від мене моя колишня свекруха.

А як би ви вчинили? Пробачили б чоловіка, чи забули б і навіть не згадували?

Джерело