Нові сусіди – це щось надзвичайно нахабне. Ми двадцять років тому купили цю дачу, огорожі не було ніколи. І сварок із сусідами теж ніколи не було. Але тут на одній із дач змінилися власники. З попередніми господарями ми особливо не дружили, тільки знали їх в обличчя, за іменами, і віталися під час зустрічі.

Конфліктів ніколи не було. Хоч паркану між нашими ділянками немає, але кордон простежується чітко. Що з нашого, що з сусідського боку висаджено кущі агрусу, які чудово демонструють, де чия ділянка закінчується.

У нас у в селі якось не прийнято паркани городити. Тільки на парі ділянок є рабиця, але там живуть постійно та розводять курей. Щоб вони не розбіглися, там і стоїть паркан із рабиці.

Зміна господарів сусідньої ділянки стала для нас несподіванкою. Весною просто не приїхали старі сусіди, а у липні з’явилися якісь незнайомі люди. Вони до нас не підходили, ми теж не лізли. Ну, змінилися сусіди та змінилися. Погано, звичайно: тих сусідів ми хоча б знали, а тут якісь незнайомі. Але проблем ми не очікували.

Сусіди, що приїхали, виглядали років на п’ятдесят, що нас порадувало. Гірше було б, якби приїхала молодь, яка влаштовувала постійні гульбища з музикою та криками.

Але тепер уже думаємо, що краще б, мабуть, була молодь, аніж ці нахабні люди. Вони раптом вирішили, що можуть безкоштовно годуватись на нашому городі.

Спочатку, мабуть, соромилися, тож приходили, коли нас не було. Та й не сильно нахабніли. Але я пам’ятаю помідори, які збиралася зібрати: я їх помічаю, щоб наступного разу зірвати. Звичайно, в першу голову подумали на нових сусідів, але просто так іти і звинувачувати було якось надто. Але потім сусіди і приховуватися перестали.

Приїжджаємо ми з чоловіком якось на дачу, а сусідка спокійно ходить нашою ділянкою. У руках морква, яку вона у нас насмикала, а вона ходить і дивиться, чого їй ще у господарстві не вистачає. Я до неї, кажу, що чиєсь нахабство зовсім уже через краї вилазить. Серед білого дня красти овочі на сусідському городі та ще й на господарів так нахабно дивитися.

– А я не крала, не треба голосних слів! Паркану немає, отже, і врожай нічийний! – заявила мені сусідка і пішла повз мене на свою ділянку.

– Ви що, межі своєї ділянки не знаєте? – обурилася я.

Сусідка посміхнулася і пішла далі, проламуючись через кущі агрусу, як слон. Вже зі своєї ділянки заявила, що межі своєї ділянки знає, але це не заважає їй ходити “нічийними”.

– Може, у вас тут покинута ділянка, звідки я знаю? – вигнула сусідка брови.

Наша ділянка точно не справляє враження покинутої. Та й нас сусіди не раз бачили, хоч зараз і кажуть, що такого не було.

Ми з чоловіком шоковані таким нахабством. Зрозуміло, що на своїй ділянці у них цього року нічого не садилося, але ж це не привід нахабно ходити сусідськими ділянками і щось красти!

Хоч би перепросили, коли їх за руку спіймали! Ні, почали права качати, доводити, що мають право на “нічийний” урожай. Як це він може бути нічим?

У нас і клумби на городі, і грядки, і теплиці. Все доглянуте, будиночок житловий стоїть. Навіть із п’яних очей не переплутаєш нашу ділянку з якимсь занедбаним шматком землі.

По-доброму із сусідами не домовитися. Вони як тягали у нас овочі, так і тягають. Щойно на очі більше не трапляються. Але нам від цього якось не легше.

Довелося нам із чоловіком розтрусити копілку, вишукувати засоби для встановлення паркану, причому не з сітки, щоб наші очі цих сусідів не бачили.

Чоловік ще погрожує дріт пустити, а то раптом ці дивні люди вирішать видертися на паркан, щоб перелізти до нас на ділянку.  Я б раніше посміялася з таких ідей, але з новими сусідами взагалі не знаєш, чого чекати.

КІНЕЦЬ.