Коли мені кажуть: “Ви вже щаслива бабуся”, я лише загадково посміхаюсь. Чи щаслива? Так. Але не бабуся ще. Моя онучка не дитина моєї доньки, але я люблю її так, наче це моя рідна кровиночка.

“Познайомтеся, це моя донька, Олена”, – кажу я новим знайомим, а потім додаю: “А це її донька, Марійка.” І тут щоразу я чую: “О, так ви вже щаслива бабуся!”

Перші місяці після всиновлення Марійки були сповнені напруженості. Я не одразу погодилася з рішенням Олени та Ростика. Щиро кажучи, я не вірила, що чужа дитина зможе стати справжньою частиною нашої родини.

— Мамо, ми вже прийняли рішення, – спокійно сказала Олена за вечерею, коли вона вперше поділилася своїми намірами. – Я не можу мати дітей і ми з Ростиком довго думали про всиновлення.

Я опустила виделку й подивилася на неї, не вірячи своїм вухам. Це було так несподівано.

— Але як це, доню? – запитала я. – чужа кров. Ти ж не знаєш, хто батьки цієї дитини. Може, у неї спадкові проблеми зі здоров’ям або характер важкий буде. А як вона виросте й дізнається, що не рідна?

Олена відвела очі, але Ростик спокійно відповів:

— Ми все це обговорювали. Марійка – наша дочка і не важливо, звідки вона прийшла. Ми її любимо.

— Любите? Ви навіть не знаєте її! – не витримала я. – Ви її тільки бачили й то кілька разів. Як можна так швидко приймати такі важливі рішення?

— Мамо, – Оленка подивилася на мене з проханням в очах. – Я тебе розумію, ти хвилюєшся. Але прошу, не треба так. Це наше рішення.

А я тільки заплакала. Я не могла прийняти цього і мені здавалося, що це помилка, за яку вони будуть дорого платити.

Через кілька тижнів після цієї розмови Олена та Ростик привезли Марійку додому. Маленька дівчинка з великими карими очима стояла на порозі, притискаючи до себе плюшевого ведмедика. Я дивилася на неї й відчувала змішані почуття – любов, страх, сумніви.

Одного вечора, коли ми всі зібралися за вечерею, Марійка раптом потягнулася до мене і сказала:
— Бабуся!
Я здригнулася. Це слово пройняло мене до кісток. Вона назвала мене бабусею, хоча я не її рідна кров. Я подивилася на Олену, а та просто мовчки посміхнулася. Ростик ніжно притримував руку дочки і я зрозуміла, що ця дитина дійсно стала їхньою.

Минали місяці і я поступово змирилася з цим фактом. Моя любов до Марійки росла з кожним днем. Я почала розуміти, що це не кров робить нас рідними, а любов, підтримка та взаєморозуміння. Ми стали справжньою родиною, хоча спочатку я в це не вірила.

Мої подруги не раз запитували про онучку, пліткуючи, що моя донька не може мати власних дітей. За десять років шлюбу, вони з чоловіком лікувалися за кордоном та не раз обстежувались в Україні. Лікарі тільки знизують плечима та кажуть, що не можуть знайти причину.

Чи, можливо, мені діти не хочуть про це розповідати. Я ніколи не зважала на чужу думку. І от, коли з’явилася Марійка, я чула різні плітки та висловлювання в адресу своїх дітей, проте зрозуміла, що люди різне говорять і всім догодити неможливо. Те, що мої діти наважились на всиновлення, це вже великий крок.

Одного дня, коли ми з Оленою та Марійкою сиділи у вітальні, я раптом згадала наші перші розмови про всиновлення.

— Доню, – почала я невпевнено. – Я хочу перепросити у тебе.

Олена здивовано підняла брови:

— За що, мамо?

— За те, що була такою впертою й наляканою. Ти зробила правильний вибір. Марійка — це справжній дар для нашої родини і я не уявляю свого життя без неї.

Дочка посміхнулася і я побачила, як в її очах блиснули сльози.

— Мамо, я знала, що ти зрозумієш, – відповіла вона. – І дякую тобі за це.

Я подивилася на Марійку, яка сиділа на килимі й гралася зі своїм улюбленим ведмедиком. Тоді я зрозуміла, що щастя не вимірюється кров’ю чи біологічними зв’язками. Щастя — це те, що ми творимо власними руками та серцями.

Зараз, коли я чую, як люди запитують: “Ви щаслива бабуся?”, я лише посміхаюсь. Так, я щаслива. І це щастя у мене на колінах, грається з ляльками та сміється своїм дзвінким дитячим сміхом.

Три жіночих покоління – я, моя донька та моя онука. І не важливо, хто кому кровно рідний.

Джерело