Як сказати чоловіку, що він мало заробляє, що грошей не вистачає навіть на чашку кави в улюбленому кафе? Я все купую впритул, економлю на всьому: щоб приготувати, де б купити продукти зі знижкою, як би зібрати доньку до школи, не виходячи за межі бюджету.

Про новий одяг й мови немає. Ходжу у тих самих джинсах вже третій рік і все відкладаю покупку нових, на незрозуміле майбутнє. Хочеться трохи обновити гардероб, відчути себе знову гарною та доглянутою жінкою. А чоловік давно ходить у своїй старій куртці й, здається, йому це зовсім не заважає.

Петро, мій чоловік, з червня шукає нову роботу. Точніше, каже, що шукає. У нього є підробітки, але це не стабільний дохід. Кілька тисяч то тут, то там. Звісно, ми мали невеличкі заощадження, але вони вже добігають кінця. Але коли я починаю обережно натякати, що час знайти роботу серйозніше, розмова знову заходить у глухий кут.

— Ну, ти ж знаєш, важко знайти нормальну роботу, – відповідає він і знову повертається до свого комп’ютера, ніби переглядаючи вакансії.

Але я бачу, як чоловік зависає на якихось безглуздих форумах про політику чи переглядає меми у соцмережах.

— Петре, ми ж вже місяць на макаронах сидимо. Ти навіть не уявляєш, як хочеться приготувати щось смачненьке, можливо, навіть з м’ясом.

— Так це ж ти казала, що будеш годувати мене овочами, щоб я схуд, – жартує він, хоча я бачу, що ці жарти йому й самому вже не смішні.

Він розуміє, що грошей не вистачає, що діти хочуть на море, а я мрію про нові туфлі. Але не хоче цього визнавати. Мені здається, його наче хтось паралізував, він не знає, як діяти, а ще більше — боїться помилитися. І в цьому, можливо, вся проблема.

Раніше все було інакше. Я добре пам’ятаю, як Петро міг несподівано подарувати мені нову сукню або квіти, просто так, без приводу. Він навіть влаштовував нам романтичні вечори на даху нашого будинку, зі свічками і келихом чогось смачного.

Пам’ятаю, як ми зустрілися, ще студентами й він був таким енергійним, захопленим, мріяв створити власну будівельну компанію. Ми працювали разом на рівних, будували плани, підтримували одне одного. А потім усе почало змінюватися. Коли у нас з’явився син, Петро сказав, що я можу не працювати, більше уваги приділяти дитині та собі. Але сидіти вдома було нестерпно і я звикла до активного життя, тому швидко повернулася на роботу.

— Слухай, може, ти знайдеш щось конкретне? Може, влаштуєшся на роботу? – спробувала я ще раз, коли він втупився в екран телефону.

— Оксано, я не збираюсь працювати за копійки. Чекай… – це “чекай” звучало вже мільйон разів. І я чекала. І продовжувала працювати сама, а він все більше перетворювався на якогось домосіда.

Іноді мені здається, що ми обоє стали заручниками своїх стереотипів. Петро вірить, що чоловік має «здобути мамонта», а я начебто відповідаю за затишок та спокій вдома. Але це не працює! Тому що він не здобуває ніякого «мамонта», а я намагаюся одночасно бути й чоловіком, і жінкою у нашій сім’ї. Чим більше я заробляю, тим більше усвідомлюю, що не хочу бути у цій ролі.

І ось одного дня я вирішила діяти радикально. Набралася сміливості та подала на розлучення. Петро навіть не повірив спочатку. А потім, коли зрозумів, що це не жарт, почав обіцяти, що все зміниться. Але вже було пізно.

Після 16 років шлюбу я нарешті відчула свободу. Так, я боялася, як це буде — сама, з сином, без підтримки. Але раптом зрозуміла, що вже давно залишилась сама, навіть коли він був поруч. Тепер у мене нове життя. Я більше не переймаюсь, що завтра знову буду вислуховувати його «чекай».

Він живе з іншою жінкою. Вона теж вірить, що це кохання, що все буде добре. А я стою осторонь, спостерігаю за їхнім життям та розумію, що і це не надовго. Адже жодна жінка не зможе витримати таке довго.

Тепер я знаю одне: ніхто не зобов’язаний здобувати для тебе «мамонта», якщо не хоче. Але й жінка має право не перетворюватися на робочого коня, який усе тягне на собі, адже це не про кохання та не про щасливе життя.

Джерело