Мій син Петро завжди був красивим і харизматичним. Ще з підліткового віку навколо нього крутилося багато дівчат, які ним захоплювалися. Як мама, я спочатку просто раділа такій ситуації.

Я бачила, що телефон Петра не замовкає. Також за ним оглядалися дівчата на вулиці. На його сторінках у соцмережах також було помітно, що ним цікавляться гарненькі дівчатка.

Я була щаслива, що він мав такий успіх. Але я не встигала запам’ятовувати імена всіх дівчат, з якими він зустрічався. І іноді мені не подобалося, наскільки він легко міг відмовити одній заради уваги іншої. Але мій чоловік мені тоді сказав: “Це нормально! Всі чоловіки його віку так поводяться. Розслабся!”

Але минув не один рік, син уже давно не підліток, але в житті так нічого і не міняється. Тепер, коли він дорослий, я починаю дуже хвилюватися. Петру вже за тридцять, а він досі міняє дівчат, як шкарпетки.

Його стосунки не розвиваються. Вони просто зупиняються і все. Я навіть більше не хочу, щоб він знайомив мене зі своїми подругами. З останньою він протримався пів року, що є його рекордом. Емілія мені дуже сподобалася. Я справді наївно думала, що він нарешті візьметься за голову. Але цього не сталося.

Закоханість знову пішла на спад, Емілія заговорила про заміжжя і дитину, а мій син цього етапу життя просто налякався. Мені було так шкода…

– Петре, ти можеш врешті-решт заспокоїтися? Пора вже думати про сім’ю, діти!, – часто кажу йому я, коли він приїжджає в гості.

Але він тільки посміхається і відповідає: “Мамо, у мене ще є на це час. Мені подобається моя робота, мені подобається подорожувати і насолоджуватися життям”.

Кожна така розмова мене тільки розчаровує. І я намагаюся зрозуміти, чому жодна з дівчат не затягла його під вінець. Кажуть, Петро вітряний, і  коли дівчина починає говорити про майбутнє разом, він воліє з нею попрощатися.

Я люблю свого сина і бажаю йому лише найкращого, але також я хочу, щоб він нарешті почав сприймати стосунки трохи серйозніше.

І на додачу до всього мене турбує моя самотність. Після того, як не стало два роки тому мого чоловіка, я відчуваю себе дуже самотньою. Мені б дуже хотілося, щоб хтось приніс радість у моє життя. І я знаю, що онуки дали б мені саме те, що мені зараз потрібно.

У всіх моїх друзів вже є онуки, тільки я ще чекаю. Коли ми зустрічаємося на каві, я тільки й чую розповіді про те, як вони чудово з онуками проводять час.

– Петре, я починаю хвилюватися, чи доживу я до онуків, – почала я говорити до сина одного разу, коли ми сиділи за вечерею. Він подивився на мене трохи весело і відповів:  “Мамо, я розумію, що ти б хотіла онуків вже і зараз, але я поки не готовий. Можливо, тобі допоможе собака. Що ти кажеш?”.

У цей момент я відчула, як з-під моїх ніг пішла земля.

– Чудова ідея, – з сарказмом відповіла я. – А замість коляски мені бігати по парку з песиком?

Чому Петро не розуміє? Чому він не хоче сім’ї, як всі інші хлопці його віку? У нього хороша робота і своя квартира, він гарний, розумний. Чого він ще чекає?

Кожен день я сподіваюся, що щось зміниться. Що колись Петро прийде і скаже: “Мамо, я знайшов свою єдину, і ми хочемо створити сім’ю”. Але я все більше боюся, що цей день ніколи не настане. Або я буду в такому віці, що мені не вистачить сил на онуків.

Подруги кажуть, що не треба так хвилюватися з цього приводу, що Петру потрібен час. Я знаю, що не можу змусити його і втручатися в його життя. Але в той же час я не хочу провести решту життя в очікуванні чогось, що може ніколи не настати.

Як мені бути? Як підштовхнути сина до здійснення моєї мрії?

Джерело