— Іване, головне, ти за Кузею доглянь, м’ясо для нього в морозильнику в мішечках заморозила, молочка купила. На вулицю не випускай – бліх наловить, пісочок у туалеті міняй щодня, – наказувала Іванові дружина.

— У тебе крім кота іншої турботи немає. З учорашнього вечора про нього мені чешеш, – сердито огризнувся той.

— Світланко, і чи хочеться тобі язиком молоти, чи ти його не знаєш, все одно все зробить по-своєму, – втрутилася в розмову Наталя Семенівна, суворо глянувши на зятя.

— Ходімо, посадку вже оголосили, – вона схопила онука Микитку за руку і рушила до зупинки.

Автобус, промайнувши на повороті червоними вогниками, відвіз усе сімейство. Іван полегшено зітхнув. Не те, що він не любив своїх рідних, але іноді так хотілося побути на самоті, не слухати постійного бурчання тещі, не ловити пильного погляду дружини після повернення з гаража.

Весело крокуючи додому, Ванько мріяв: зараз він завалиться на диван, увімкне улюблену передачу «Мисливство і риболовля» і нічого не робитиме. Скинувши в передпокої туфлі, він знайшов ногою капці. У них підозріло захлюпало й огидно запахло котячою сечею. Кузя!

Встиг-таки тещин улюбленець йому помститися за вчорашнього прочухана. Нелюбов між ними була взаємною. Кузьма капостив Іванові тишком-нишком, ховаючись від покарання в кімнаті Наталії Семенівни, що стає стіною на захист свого улюбленця.

— Ну, мерзотник! Цього разу ти прорахувався! – вигукнув Іван і почав розшукувати кота, який нашкодив, по квартирі. Кузьми не було ніде.

— У кватирку втік. Жерти захоче, з’явиться, – вирішив господар, викидаючи зіпсовані капці та шкарпетки до помийного відра.

Виконуючи свою мрію, він роздягнувся, натягнув шорти, увімкнув телевізор і ліг на диван. Під монотонне бурмотіння диктора Іван не помітив, як задрімав. Прокинувся від голоду. Час був уже за полудень. Згадавши, що турботлива дружина приготувала йому про запас каструльку котлет, босоніж прослідував на кухню.

Холодильник був відкритий, каструля із залишками котлет валялася на підлозі. Побачена картина привела господаря в шаленство.

— От негідник! Ти житимеш у мене на вулиці, доки твоя благодійниця не приїде, – зло прошипів він і, кинувшись до кватирки, щільно її зачинив. Від припасених дружиною продуктів залишилася ледь половина.

— Невже все зжер? – здивувався Іван. – Ні, найімовірніше, поховав, запаси для себе зробив.

У морозилці залишалися ще пельмені та м’ясо. «З голоду не помру, а цього злодія і на поріг не пущу», – подумав він.

У животі бурчало, їсти хотілося все сильніше. Ванько поставив на плиту каструлю з водою. Зібрав із підлоги залишки котлет і закинув їх у те саме відро, що й капці.

Поклавши в окріп приготовані Світланою домашні пельмені, він нарізав хліб, дістав майонез, тарілку, ложку. По кухні поплив апетитний запах.

Начерпавши повну тарілку кругленьких акуратненьких пельменів, додавши ополоник бульйону, сковтнувши слину, побачивши таку пишність, Іван ступив до столу і, спіткнувшись об щось м’яке, що метнулося прямо йому під ноги.

Тарілка вилетіла з рук, обливши його гарячим, щойно з вогню, бульйоном. До того ж, втративши рівновагу на слизькому, від розплесканої рідини лінолеумі, він упав і боляче вдарився об підлогу.

Проїхавши голим животом по гарячих шматочках тіста, Іван завив від болю, насилу піднявся і кинувся у ванну.

Холодна вода принесла полегшення, але шкіра на животі й ногах здулася пухирями. Махнувши рукою на кухонний розгром, насилу натягнувши штани на обпалені ноги і накинувши сорочку, він зашкутильгав у лікарню, ледь стримуючи стогони.

Знайомий хірург вислухав його розповідь, як той дістав травму, зробив перев’язку і, посміюючись, порадив залишити кота в спокої.

На території лікарні на лавочці сидів друг Вітька, який працює водієм «Швидкої допомоги». Охая, Іван присів поруч і попросив подиміти.

— Щось вигляд у тебе не дуже здоровий, – єхидно посміхаючись у вуса, сказав товариш.
— Будеш тут здоровим – з перев’язки йду, ошпарився.
— Як це тебе вгараздило?
— Та кіт усе! – і Іван розповів товаришеві про сьогоднішні пригоди, закінчивши розповідь фразою, – прийду додому, власними руками гада задушу.

— Тебе самого потім Семенівна задушить, – зауважив у відповідь Віктор. – Ти його краще налякай.

— Налякаєш його.

Не повіриш, через цього кота додому йти боюся.

— Не накручуй собі. Посидь трохи, я тобі зараз дещо принесу.

– Вітя пірнув у машину і вибрався звідти з протигазом. – Ось, бери, він у нас про всяк випадок у ящику для хімзахисту зберігається, – тримаючи протигаз за довгий шланг, пояснив він.

— Ти, вічно, що-небудь придумаєш, – відмахнувся Іван.

— Ні! Ти вислухай спочатку, потім заперечуй, – розсердився Вітька.

– У мене кіт по кутах гадив, а Танька з дівчатами пальцем зачепити його не давали.

Так я шубу навиворіт вивернув, протигаз надів, вгадав, коли Васько в кутку прилаштується, і вискочив на нього. Усе! Відтоді як рукою зняло. Кіт тільки на вулиці потребу справляє. Вірний засіб, випробуваний, Кузьма від одного погляду на нього шарахатися від тебе буде.

— А нічого, що ти його взяв?
— Та кому він потрібен. Тільки якщо санітарка Олена в машині шипуна дасть, так тоді ніякий хімзахист не допоможе.

— Спасибі, Вікторе, – беручи протигаз, з почуттям вимовив Іван і шкандибав додому.

Відчинивши двері, він обережно пробрався на кухню. Калюжі від пролитого бульйону підсохли, усюди валялися розчавлені пельмені. Їсти хотілося страшенно.

Обережно озираючись на всі боки, Ванько пробрався до плити і, черпаючи ополоником прямо з каструлі, почав жадібно їсти. Наситившись, він майже заспокоївся, прибрався на кухні й знову влаштувався на дивані.

Тільки-но легкою хвилею почала накочувати дрімота, як на балконі пролунало несамовите нявкання.

Схопившись із дивана, Іван виглянув у вікно. На балконі сидів проклятий кіт і дивився на нього злими зеленими очима.

«Якщо не запущу, кричатиме всю ніч, потім прийдуть сусіди, почнуть стукати у двері, вимагати, щоб я припинив мучити бідну тварину. Коротше нічка буде ще та» – подумав Іван, з ненавистю дивлячись на пухнастого яскраво-рудого кота. І тут він згадав про пораду Віктора.

— Зараз я тебе зустріну, – пригрозив господар Кузьмі, і вирушив у передпокій.

Іван приготувався ґрунтовно: вивернув овчинний кожушок, хутряні рукавиці, дістав з антресолей берестяний ріг, за допомогою якого восени на полюванні зображував рев сохатого.

Коли костюм був готовий, повернувся в кімнату, відчинив кватирку, щоб забезпечити доступ шкідника у квартиру. Знаючи з досвіду, що хитрий кіт у вікно не полізе, поки господар не піде, Іван повернувся до передпокою. Одягнувся в кожушок, натягнув на голову протигаз і надів рукавиці.

Оглянувши себе в дзеркалі, залишився задоволений – таким виглядом можна було налякати не тільки кота, але і його господиню. Захопивши ріг, Іван тихо прокрався на кухню. Кузя, який нічого не підозрював, сидів біля своєї чашки і куштував воду.

— Обжерся, гад, моїми котлетами, тепер водичку попиває, – зі злістю подумав він, і, звільнивши рот від гуми протигаза, піднісши до губ ріг, дмухнув у нього з усіх сил. Якщо хто чув рев сохатого під час осіннього гону, той зрозуміє стан кота.

Кузя злетів з місця у висоту метра на півтора. І тут перед його очима виникло страшне чудовисько: волохате, з лисою зеленою головою і довгим хоботом.

Ні розум, ні організм кота не змогли перенести такого стресу. Збожеволіла тварина буквально літала по квартирі, зриваючи штори, люстру, обдираючи шпалери.

Але це було найменшою шкодою, яку завдавав кіт. Всі з’їдені за день продукти разом із водою летіли з нього як струмінь розпечених газів із реактивного літака, поливаючи все навколо, зокрема й господаря нестерпно смердючою рідиною.

Побоюючись за своє життя, Іван вискочив на майданчик і притиснув спиною вхідні двері. Як на зло, у цей час сходами на другий поверх піднімалася сусідка Євгенія Павлівна, нерозлучна подруга тещі.

Помітивши біля сусідських дверей дивну істоту з жахливим смородом, віруюча бабулька прийняла її за породження пекла, і, завиваючи не гірше поліцейської сирени, кинулася на вулицю. Іван розгублено стояв на майданчику.

Діватися йому було нікуди. У квартирі божеволів кіт, на вулиці народ міг зреагувати на нього, так само як і Павлівна, але та тільки кричала, а хто молодший – міг і камінням закидати.

Поки Іван розмірковував над безвихідною ситуацією, біля під’їзду загальмувала машина і ввійшли двоє поліцейських, за ними виднілися голови цікавих сусідів. Затиснувши однією рукою ніс, іншою взявши під козирок, дільничний Славко, гундосячи, промовив перше, що спало на думку:

— Громадянине, пред’явіть документи.

— Які документи можуть бути в чорта, – вилізла вперед Євгенія Павлівна.

— Сама ти відьма, – розлютившись, сказав Іван, здираючи з голови протигаз.

— Іване! Що з тобою? Чого це ти серед літа так вирядився і чим від тебе смердить? – здивовано запитав Славка.

— Кузю дресирував, не виніс паразит виховання, прорвало його по-повній.

— Ах ти, бісовий зять! Та я все Семенівні доповім, як ти над твариною знущався, – ображена за «відьму», обурилася сусідка.

—  Донось, пліткарко, – промовив Іван, втомлено махнувши затиснутим у руці протигазом і, розповсюдивши хвилю задушливого запаху, сховався від цікавих сусідських очей за дверима квартири.

Час, що залишився до приїзду сім’ї, Іван займався відновленням квартири. Кузя після переполоху безслідно зник.

Ремонт встиг закінчити в останній день. Автобус прийшов увечері.

Після належних при зустрічі обіймів і поцілунків Іван підхопив сумки і на чолі сімейства покрокував до будинку.

Відчинивши ключем двері, він першим увійшов до квартири. У передпокої на килимку сидів Кузьма – худий, брудний, зі зваляною шерстю.

Він подивився на Івана величезними зеленими очима і, ласкаво замурликав, підійшов і потерся об його ногу. Іван взяв кота на руки, погладив, примиряючись із завданою ним шкодою, визнаючи одночасно і свою провину. Кузя голосно замурчав.

Наталя Семенівна приголомшено дивилася на обох. Помітивши її погляд, Іван посміхнувся і промовив:
— Тепер навіть кіт знає, хто господар у домі.

КІНЕЦЬ.