Юля помітила увагу чоловіка до своєї подруги та вирішила її перевірити

— Може, і нічого серйозного, — думала Юлія, – але все це якось дивно. Дивитись на неї часто став. Посміхається їй. Говорять про всяку нісенітницю і при цьому сміються. Усамітнюються при кожному зручному випадку. Все це підозріло!

Вирішила Юлія перевірити свою подругу. Дочекалася відповідного моменту та поділилася з нею важливою інформацією.

— А я, Світлано… — таємниче задумливо промовила Юлія.

— Тільки ти нікому не скажеш?
— Ні! — упевнено пообіцяла Світлана.

— Нікому.

— Поклянися.
— Клянуся. А що? Що таке?

— У мене дитина буде, — сказала Юлія.

“Цього мені тільки не вистачало, — подумала Світлана, — тільки я за Юрка заміж зібралася, а в неї раптом дитина”.

Звістка про дитину зіпсувала Світлані настрій.

— А чоловік знає? — сердито спитала вона.
— Ні, — відповіла Юлія.

— Чому досі не розповіла, не поділилася радістью?
— Радістю?! — відповіла Юлія. — Я не знаю, як йому про це сказати. А ти кажеш «радістю поділитися»! Тут можна не радіти, а сумувати!

«Не його? — радісно подумала вона. — Це докорінно змінює справу. Якщо дитина не Юрка, то мені й переживати нема чого. Радіти треба!»

— А як він здогадається? — запитала Світлана.
— Термін два місяці. А Юрка тоді зі мною не було. Він був у відрядженні.

«Ну, скажімо, він був не у відрядженні, — подумала Світлана, — а зі мною. Але що робити? Юрко стане батьком чужої дитини. І коли розлучиться з Юлею і одружиться зі мною, а це справа вирішена, він платитиме Юлії аліменти. Це несправедливо!
Але як виправити ситуацію? Сказати Юрку? Так він одразу побіжить розбиратися. І Юлія про все здогадається, що це її секрет видала. А я раніше з нею сваритися не хочу. Раптом вона помститься мені помститися. Ні.

Чим пізніше вона дізнається, що це я подруга-розлучниця, тим краще. А ще краще, якщо взагалі не дізнається. Розлучаться з Юрком, і все. Тому Юрку я нічого не скажу. Але й тримати його у незнанні теж не можна. З мого боку — це, отже, допустити нечувану підступність і зробити самій собі гіршою».

І Світлана вирішила повідомити Юрку про дитину не сама, а через когось.

«Поговорю я з його мамою, — подумала Світлана, — з Юльчиною свекрухою. Вона, можна сказати, майже свекруха мені. Розплющу їй очі, а вона вже нехай сама думає, як сина з біди врятувати».

Так Світлана й зробила. Дізналася, де живе її, як вона сама вважала, майбутня свекруха, прийшла до неї у гості та розповіла все, що знала.

— Такі справи, Ізольдо Генріхівно, і тепер Ви знаєте все, — підсумувала Світлана. — Ви мати. Вам і карти до рук. Рятуйте сина. Рятуйте! Поки що не пізно.
— Їх треба розвести, — впевнено заявила Ізольда.

— І що швидше, то краще.
— І з цим не сперечаюся.

— Але як?! — спитала Ізольда і похитала головою. — Адже Юлія чекає дитину. Їх не розведуть.

— Потрібно змусити її мовчати, — впевнено відповіла Світлана.

Ізольда з цікавістю подивилася на свою, як вона думала, майбутню невістку.

— Ти щось конкретне маєш на увазі? — спитала Ізольда.

— Я конкретно пропоную дати їй гроші, — відповіла Світлана.

— Багато грошей! — палко підтримала ідею Ізольда.

— Що більше, то краще, — погодилася Світлана.

— Тільки, Ізольдо Генріхівно, маю до вас одне прохання. Не видавайте мене Юлії. Я її боюсь.

— Ні, звичайно, доню. Сподіваюся, ти не проти того, що я тебе так називаю?

— Та що ви, Ізольдо Генріхівно. Я? Проти? Та я вже два роки кохаю вашого сина і мрію стати вашою невісткою. А ви кажете «проти». Можна, я теж називатиму вас мамою.
—  Можна.

— Мамо.
— Доню.

— Ви не здавайте мене подрузі.
— Своїх не здаю.

— Поговоріть із нею акуратно. Так, щоб вона нічого не запідозрила. А я за це стану вам такою невісткою, про яку ви й мріяти не могли.

— Все зроблю у найкращому вигляді. Ніхто нічого не запідозрить.

А трохи пізніше Ізольда розмовляла зі своєю невісткою.

— Я багато чого хочу, Ізольдо Генріхівно, — відповіла Юлія. — А ви щось конкретне хочете запропонувати?

— Хочу запропонувати тобі грошей. Багато грошей. Дуже багато. Якщо ти розлучишся з моїм сином.

«Солідно, — подумала Юля. — Звідси роблю висновок, що Світлана вже поговорила з нею про мою вигадану дитину. Ох, Світланка, Світланка. Як ти могла? Ну, гаразд. До тебе ще черга дійде. Насамперед потрібно вирішити проблему зі свекрухою та з чоловіком».

— Правду кажучи, Ізольдо Генріхівно, я взагалі анітрохи не хочу.
— Тобто? Хочеш сказати, що кохаєш мого сина і не хочеш розлучатися?

— Щодо кохання, Ізольдо Генріхівно, це складно, — відповіла Юлія. — А ось щодо розлучення… А навіщо мені з ним розлучатися? Мені й так добре. А незабаром ще краще буде.

Ізольда замислилась. Її так і підмивало взяти і все викласти щодо дитини. Сказати, що їй відомо.

«Але не можу, — думала Ізольда, — підведу Світлану. Юлія одразу зрозуміє, що інформація до мене від неї надійшла. Прийде по-хитрому домагатися своєї мети. Не надаючи справжніх мотивів».

— А якщо я заплачу більше?
— Дивлячись, скільки більше, Ізольдо Генріхівно.

— Вдвічі!
— Добре!

— І квартира на додачу.
— Яка ще квартира? На вулиці Академіка Заболотного? В якій ви з Юрком живете.

— Так! Адже Юрко її у шлюбі купив. На наші спільні гроші. А оформив на вас. Чесно кажучи, я тоді була в нього дуже закохана, ось він мене й умовив. Сказав, що так зручніше для всіх. Я повірила. А коли зрозуміла, що тут немає ніякої зручності, було вже пізно.

«З одного боку, — думала вона, — дорого мені обходиться синове розлучення. Але з іншого боку, якщо він стане батьком чужої дитини, то це мені вийде ще дорожче. Гаразд. Не скупитимусь. Погоджуся на її умови».

Розлучення пройшло дуже швидко. Юрко, звичайно, хотів зрозуміти, до чого такий поспіх. Але Ізольда йому сказала, що так треба, і він не сперечався.

В цілому йому подобалося, що незабаром він стане вільною людиною. Він мріяв, як одразу після розлучення вижене Юлію зі своєї квартири. І як буде щасливо у ній жити разом зі Світланою.

А після розлучення з’ясувалося, що квартири він не має. І з’їхати доведеться йому. Тому що ця квартира належить тепер Юлиній мамі.

— Як так, мамо?! — обурено вигукнув Юрко.

— Навіщо ти віддала їй квартиру?

— Повір, синку, — заспокоювала сина Ізольда, — це зроблено виключно для твого блага. Якби ти знав, яку інтригу задумала проти тебе твоя колишня. Ти б зараз так не обурювався.

— Яку інтригу, мамо? — дивувався Юрко. — Де Юлія та де інтрига? Про що ти?

Ізольда розповіла синові про підступність дружини його колишньої.

— Господи,— вигукнув Юрко,— та невже є жінки, які здатні на таке?

— Такі жінки є, синку. І одна з них була поряд з тобою весь цей час. І сміливо можна сказати, що врятувало тебе лише диво.

— Дякую тобі, мамо, що врятувала мене від неї. Вибач, що почав кричати на тебе із цією квартирою.

— Тобі треба не мені дякувати, синку. А Світлані. Адже це все завдяки її зусиллям. Адже вона не побоялася помсти подруги своєї підступної і розплющила мені очі.

— Ви будете чудовою парою. Щоправда, вам поки що ніде жити. Але нічого. Спочатку будете орендувати квартиру, а потім придумаємо щось.

Невдовзі Юрко та Світлана стали чоловіком та дружиною. А ще через рік Юрко, Світлана та Ізольда дізналися, що дитину Юлія не чекала.

Юлія сама повідомила про це, коли випадково зустріла всіх трьох. Вона тоді виходила з під’їзду свого будинку надвір, а Ізольда з сином і невісткою проходили повз.

— Юрко! — радісно вигукнула Юлія, побачивши колишніх родичів. — Ізольдо Генріхівно! Світлано! Чи це ви?!

— Та ось, — за всіх відповіла Ізольда, — Гуляємо.

Юлія не змогла втриматись від компліменту.
— Яка краса! — сказала вона, — Ви просто зразкова та щаслива родина. Навіть трохи завидно.

— А ти як? — зловтішно поцікавилася Світлана. — Вже мамою стала?

— Мамою? — здивувалася Юлія. — З якого дива?

— Але, але, але! — суворо сказала Ізольда. — Ти мені зараз скажи.

— Що таке, Ізольдо Генріхівно? — здивовано відповіла Юлія. — Я вас не розумію.

— Де дитина? — запитала Ізольда.
— Чия дитина? — Юлія продовжувала зображати здивування.

Ізольда, дивлячись на Світлану, розповіла Юлії про яку дитину йдеться. Нагадала про квартиру та про гроші, які втратила в обмін на швидке розлучення без запитань. І весь цей час, поки Ізольда говорила, Юрко мовчки переводив розгублений погляд із дружини на маму.

— Що скажеш на своє виправдання? — спитала Ізольда, закінчивши свою розповідь.

— Скажу, що нічого такого я Світлані не казала, — впевнено та спокійно відповіла Юлія, хитро дивлячись на колишню подругу.

— Як не казала? — запитала Світлана. — Та ти брешеш, підла!

— Сама ти брешеш, Світланочко. Вирішила одружити Юрка. І хитрістю забрала його в мене. Вигадала дитину якусь, не зрозумій від кого? Ізольду Генріховну ввела в оману.

Дивна ти якась. Я тебе, чесно кажучи, не розумію. Гаразд, з вами весело, але мені йти треба.

І після цих слів Юлія сіла в машину, що під’їхала, і поїхала в невідомому напрямку.

— Може мені пояснити хтось,— спитав Юрко,— що тут щойно сталося?
— Я можу, — відповіла Ізольда. — Замість того, щоб спокійно розвести тебе з Юлією, синку, і вигнати її з квартири, ми з твоєю дружиною мало того, що подарували їй квартиру, але щоб їй зовсім не сумно було, ще й купу грошей дали.

— За що ви зі мною так? — спитав Юрко. — І як мені тепер із цим далі жити?
Ізольда та Світлана злякано мовчали, не знаючи, що відповісти.

КІНЕЦЬ.