Я одразу казала чоловіку, що жити з його мамою погана ідея, але він не вірив. Ось зараз живемо, як на мінному полі, і з’їхати не можемо – всі гроші пішли на ремонт квартири свекрухи, з якої вона нас тепер методично виживає. А куди ми підемо – у нас дитина, я в декреті, а на зарплату чоловіка ми не зможемо винаймати житло та жити.

Ми з чоловіком планували після весілля збирати на іпотеку. Розуміли, що доведеться туго, але так живе багато хто, чим ми гірші. Жити передбачалося на орендованій квартирі, бо йти до батьків було якось не гарно, таки ми вже дорослі, навіть одружитися встигли. До того ж підлаштовуватися під чужі правила бажання не було.

Мама чоловіка наше рішення засудила, вважаючи його не раціональним.

– Що ви зможете накопичити, якщо доведеться купу грошей віддавати власникам квартири? Можна жити у мене, – пропонувала вона.

Але жити у квартирі, де, окрім мами чоловіка, ще проживала його старша сестра з дитиною, я не хотіла. Це вже не квартира, а гуртожиток, де ти на пташиних правах. Чоловік зі мною погодився, тому ми успішно відбивали нападки свекрухи цілих три роки.

Потім вийшло так, що я залетіла, хоч і не планувалося. Дізналися вже на пізньому терміні, коли нічого вдіяти вже не можна було.

– Та не хвилюйся, якось впораємося, – заспокоював мене чоловік, але я розуміла, що мрії про власну квартиру відсунулися на невизначений термін. Накопичили ми не надто багато, а зараз накопичувати не вийде взагалі щонайменше три роки.

На сцені знову з’явилася свекруха, яка почала гаряче вмовляти нас переїхати до неї.

– Аля з донькою зараз зі мною вже не живуть, тож я одна. Давайте переїжджайте, чого гроші витрачати на оренду, у вас і так зараз витрат буде багато.

Ця пропозиція, від якої ми не змогли відмовитися, з грошима і справді було не дуже. Ми зібрали речі та переїхали до свекрухи.

Пожаліла я про це майже відразу. Квартира свекрухи була у жахливому стані, ремонт там не робили вже давно. Шпалери де-не-де відходять, ванна майже без емалі, лінолеум місцями протерся, розетки тримаються на соплях. Загальний вигляд квартири був гнітючий, особливо якщо порівнювати з нашою чистенькою світленькою орендованою.

– Так, ремонт давно напрошується, але грошей немає, щоб упорядкувати квартиру, зітхнула свекруха, – помітивши мій погляд.

Нам віддали колишню кімнату чоловіка, вона була найменшою, зате найсвітлішою. Я якось привела її до житлового стану, наскільки це було можливо. Але до ідеалу, звісно, ​​було дуже далеко.

Зі свекрухою ми спілкувалися нормально, вона нас не діставала, поводилася ввічливо, в особистий простір до нас не лізла. Побутові обов’язки ми з нею швидко поділили.

Начебто все було нічого, але стан квартири продовжував мене пригнічувати. Я не уявляла, як принесу дитину до цих засмальцьованих шпалер, протертого лінолеуму.

Тему ремонту часто порушувала і сама свекруха. Розміркувала, що і як можна зробити, а потім зітхала, що грошей нема. А одного разу виступила з пропозицією.

– У вас же гроші були відкладені? Давайте ми на них зробимо ремонт, ну неможливо ж так жити? А з іпотекою вже після декрету розберетесь. Ми ж з вами нормально вживаємось, чого вам поспішати? – вмовляла свекруха.

Зараз я списую своє рішення лише на гормони. Я тоді подумала, що свекруха має рацію, жити нам тут ще довго, тому ремонт не завадить.

А потім щось вигадаємо. Ми витягли всі запаси, відклали частину на посаг для дитини, а решту пустили в ремонт.

До появи малюка квартира змінилася. Нарешті можна було без тремтіння заходити в санвузол, а шпалери не загрожували звалитися зі стін прямо на тебе. Але змінилася не лише квартира, а й свекруха. І на відміну від квартири, не на краще.

Мама чоловіка частіше почала на нас дратуватися, з’явилися якісь побутові претензії, яких раніше не було, а після появи дитини взагалі кошмар почався.

Свекруха постійно дорікала мені, плаха скрізь свій ніс, робила зауваження та підвищувала голос. Дитина їй вічно заважала своїм плачем, а я була поганою матір’ю, раз заспокоїти її не можу. Не заспокоювалася вона і при чоловіку.

– Що ж це таке? У своїй квартирі спокою немає! Впали на мою шию! – нервувала свекруха.

Нагадування, що це вона сама нас кликала, до уваги не бралися. Мама чоловіка говорила, що ми повинні самі розуміти, що вона не на завжди кликала, а ми так міцно тут влаштувалися.

До ремонту таких розмов не було, та й претензій також. Таке відчуття, що нас використовували, а тепер намагаються позбутися. Ми б і самі із задоволенням у цьому допомогли, але у нас тупо немає грошей на те, щоби з’їхати. Але жити зі свекрухою з кожним днем ​​стає дедалі нестерпніше.

Які ж ми ідіоти, зв’язалися з родичкою тепер ні грошей не маємо, ні добрих стосунків.

КІНЕЦЬ.