Після закінчення школи я вступила до університету на іноземні мови. Я довго сумнівалася, яку професію здобути.

На цьому факультеті наполягла моя мама. Вона сказала, що в мене більшою мірою виявляються здібності до іноземних мов та літератури. І що після закінчення без роботи не залишуся. Завжди можна піти працювати до школи.

Загалом я людина спокійна, неконфліктна і врівноважена. Тільки мамі часто грублю і провокую її на сварки. Але вона не ведеться на мої провокації, а просто мовчки виходить із кімнати. Іноді бачу, як вона плаче, коли думає, що її ніхто не бачить і це дратує мене ще більше.

Батька не стало, коли я була ще дитиною. Є брат – мамина гордість. Відмінник у навчанні та спорті. І з мамою має довірчі стосунки. А може, я просто йому заздрю.

Я живу окремо від мами. Винаймаю квартиру, тому що хочеться самостійного життя. Нещодавно мене переклинило. Почалася темна смуга у житті. Все дратувало. Хотілося зробити щось таке, щоб усім було погано, як і мені.

Я почала прогулювати заняття. Стала зухвало поводитися з викладачами, намагалася провокувати їх на конфлікти. Потім перестала ходити на навчання. Чи варто говорити, що невдовзі мене відрахували за неуспішність.

Коли мама про це дізналася, то одразу мені зателефонувала. Вона не лаяла мене, а спокійним тоном намагалася навчити розуму. І цей її спокій вкотре дратував мене.

– Як ти мене дістала!

– Кричала я в трубку.

– Думаєш, що найрозумніша. Найкраще знаєш, як жити оточуючим. Не лізь у моє життя! Без тебе розберуся, що мені добре, а що погано.

Я кинула слухавку. Лежала і мовчки дивилася в стелю. Сил не було. Бісило те, що в глибині душі я розуміла, що була не права. І насправді мама бажає мені лише добра.

Через деякий час телефон задзвонив знову. Я сподівалася, що то мама. Але дзвонила моя сусідка. Вона сказала, що мами не стало. Через шум у вухах я нічого не чула, а точніше не хотіла чути. Руки стали дерев’яними, тіло не слухалося. Я впустила телефон. У голові билася одна думка:

“Ні! Ні! Ні! Цього не може бути! Це якась помилка! Цього просто не може бути!”

У голові я покручувала нашу останню розмову і лаяла себе на чому світ стоїть. Перед очима стояли мамині очі та її посмішка.

– Господи! – впала я навколішки, – не забирай мою маму. Поверни її. Краще забери мене! Мамочко, пробач мені! Вибач, будь ласка. Я люблю тебе найбільше на світі!

Сльози лилися річкою. Дикий біль рвав душу на частини. Чому ми починаємо цінувати рідних лише коли їх втрачаємо?

Знову пролунав телефонний дзвінок, то був брат. Виявилося, що не стало мами сусідки, а не нашої мами. Важкий тягар впав з мого серця.

Я зателефонувала мамі.

– Мамо, пробач мені. Пробач за те, що я в тебе така недолуга, – плакала я.

– У мене в цьому житті немає нікого дорожче, ніж ти. Я дуже тебе люблю. Я все виправлю. Відновлюсь на навчанні, знайду роботу, візьмуся за розум. Тільки ти мене вибач.

– Я теж люблю тебе, – відповіла мама.

– І ні в чому не звинувачую. Не плач, будь ласка. Разом ми з усім упораємося. Все буде добре.

Після того, що трапилося, я повною мірою усвідомила, що означають для мене рідні люди. Більше я ніколи не дозволю собі ображати їх.

КІНЕЦЬ.