Зі своєю найкращою подругою Оленою я виросла в одному дворі. Різниця у віці у нас була лише кілька місяців. Безтурботне дитинство пролетіло непомітно, після чого, на жаль, наші шляхи розійшлися довгі десять років.

Я, познайомившись із майбутнім чоловіком, поїхала на постійне місце проживання до Німеччини. Олена ж, знайшовши жіноче щастя у рідному місті, продовжувала жити на Батьківщині.

Приїхати додому мене змусили невеликі сімейні проблеми, вирішення яких не терпіло зволікань. Незважаючи на негаразди, які привели мене додому, настрій був чудовим. Мене тішила думка про те, що окрім зустрічі з рідними, я нарешті побачуся з Оленою.

Довга дорога, галаслива зустріч із родичами, і я вже стою перед дверима квартири, де живе Олена. Подруга, як я зрозуміла, не одразу мене впізнала. Я не сказала їй, що приїду. Вирішила зробити сюрприз.

– Ольга?! Ти? Ну, не може бути! – кілька секунд ми обіймалися, ніби не вірячи в те, що наша зустріч відбувається наяву, а не уві сні.

Як це зазвичай буває, вечір зустрічі пройшов за розмовами про життя. Олена раніше жодного разу не згадувала те, наскільки змінилося її життя за останній рік (ми часто спілкувалися у соцмережах).

Виявилось, що вона застала чоловіка з іншою жінкою, після чого подала на розлучення, залишившись із двома дітьми на руках. Так, Олена працювала, але я розуміла, що зарплати їй катастрофічно не вистачало. Хоч подруга ніколи не говорила про це прямо.

Вечір пролетів непомітно. Вже зібравшись додому, я згадала, для прийшла до Олени, як то кажуть, не з порожніми руками.

– Оленка слухай! Я ж зовсім забула! Я тобі та дітям стільки подарунків привезла. Цілі дві сумки! Чого там тільки немає: іграшки, одяг, взуття – я радісно перераховувала все те, що привезла.

– Ох, Ольга, не знаю, як тобі дякувати! Це стільки грошей на нас витратила. Мені якось незручно.

На свій сором, я не надала значення словами Олени про витрачені гроші. Оскільки час був пізніший, то роздачу подарунків вирішили перенести до наступного дня. Вранці я зателефонувала до Олени і попросила прийти разом з дітьми.

– Привіт, тьотя Оля! А що ти нам привезла? А там будуть гарні ляльки? А одяг для них, а будиночки для ляльок?

Чотири блакитні очі дивилися на мене запитливо. Доньки Олени були ровесницями. Восени цього року старша піде у перший клас.

– І ляльки там є, і одяг. А ось будиночка немає. Ну нічого, ми його потім купимо, гаразд? – вийшла зі становища я.

Олені, звичайно, було трохи незручно за те, що її дочки так відразу почали розпитувати про подарунки. Але це таке щастя – бачити радість в очах дітей. Тому я поспішила відкрити першу валізу.

– Що тут? – молодшій дочці Олени Вероніці не терпілося отримати довгоочікувані подарунки.

– Це сукні, лосини і ще багато чого для маленьких принцес! – усміхнулася я.

– Принцес? Ти була у магазині для принцес? – дівчинка від нетерпіння стрибала на місці.

– Ні звичайно. Це Катрін передає вам із сестрою свої речі.

– Катрін, це твоя донька, так?

– Не твоя, а ваша, – поправила Олена свою дочку.

Ми з подругою перетнулися поглядами, і я помітила, що та похмуріла.

– Щось не так?

– Та ні, все нормально, – подруга відвернулася, щоб я не побачила її емоцій.

– Вероніка, не копайся у валізі! Подивися на свої руки, вони всі в пилюці!

– Олена, у якій пилюці, ти про що? – я була неприємно вражена словами подруги.

– Ну, не знаю, яка у вас там, на німецьких звалищах пилюка?

Моє серце застукотіло так голосно, що мені здавалося, що цей гуркіт чують усі присутні в кімнаті.

– Олена, це речі не зі звалища. Це речі моєї дочки, в іншій валізі ляльки та одяг до них.

Обличчя подруги було похмуріше за хмару. Вероніка, що радісно витягала з валізи одну річ за іншою, постійно підбігала до мами і показувала чергове вбрання.

Соня, друга донька Олени, тим часом радо дивилася на іграшки, які я привезла їй сестрою.

– Сонька! Не чіпай! Там клопи, а ти руками лізеш!

Олена так голосно крикнула на дочку, що та нерухомо завмерла з лялькою в руках.

– Тьотя Оля, а що таке клопи? А навіщо ти нам їх привезла? А де вони?

Мої очі відразу застелили сльози, а серце стиснулося від образи і сорому. Так, речі та іграшки були без бірок, але вони були майже новими та у відмінному стані. Деякі одягалися лише один раз.

Слова подруги про те, що все привезене було зі смітника, глибоко образили мене. Не розуміючи, як вийти з цієї ситуації, я мовчки дивилася на розгублених дітей.

– Гаразд, дівчатка, нічого німецьких клопів трясти, ходімо додому! – Олена говорила так, ніби перед її очима справді були валізи, сповнені клопів.

Вероніка, що підбігла до матері, розгублено дивилася на сукню, яку тримала в руках.

– Мам, нам не можна це брати? Там що, клопи? А вони кусаються?

– Не можна, Вероніка. Соня, чого стоїш? Пішли додому!

Те, що сталося, настільки вибило мене з колії, що я не змогла промовити жодного слова навіть тоді, коли за моєю подругою зачинилися двері. Сидячи на підлозі серед купи розкиданих речей, я почувала себе так, ніби мене розчавило чимось важким.

Весь час, поки я перебувала вдома, Олена не попадалася мені на очі. Наша дружба закінчилася дуже безглуздо. Мені досі прикро від несправедливих закидів подруги. Адже якщо я й винна, то лише в тому, що хотіла допомогти їй та порадувати її дітей.

КІНЕЦЬ.