Коли я залишилася сама у квартирі батьків, світ здався неймовірно важким та порожнім. Мені було вісімнадцять, я ще навчалася в університеті й працювала вечорами, щоб якось звести кінці з кінцями. Важко у такому віці залишитися самотній, коли немає нікого поруч, хто б підтримав. Але, на жаль, я не могла дозволити собі занадто довго сумувати. Життя не чекало.

Одного вечора, коли я ледве дісталася додому після роботи, я почула дзвінок у двері. Відчуття якогось поганого передчуття накрило мене ще до того, як я підійшла до дверей. Відкрила, а на порозі стояв мій старший брат, Євген. Я не бачила його вже кілька років, а тут він з’явився, та ще й не один — поряд з ним стояла дівчина, явно при надії.

— Привіт, Софі, — посміхнувся брат, хоча його посмішка не була теплою. — Ти сама? Заміж ще не вийшла? Що, і квартирою у центрі міста мужика звабити не можеш? Бідна ти дівчинка.

Я стояла, як вкопана, не знаючи, що відповісти. Женя був складною людиною. Вчитися не став, “надто складно”. Він ніколи не міг залишитися надовго на одному місці: постійно перебирався з роботи на роботу, сезонно підробляючи де прийдеться. Під час хвороби мами він взагалі не відповідав на мої дзвінки. А поховати її допомогли сусіди й колеги. І от тепер він тут, ніби нічого й не сталося.

— У мене сім’я, — продовжував він, жестом показуючи на дівчину. — Це Вікуся. Ми, до речі, тут жити тепер будемо. Нас з орендної квартири знову вигнали — кажуть, “гроші плати!”. А де я їх візьму? Бізнес мій трохи не злетів. Але злетить, я впевнений.

— Що? — нарешті вичавила я. — Ви серйозно?

— Ну, звісно, — він зневажливо глянув на мене. — Нас двоє спадкоємців. Половина квартири моя. Не хвилюйся, ми багато місця не займемо. Вікуся, проходь, там кухня. Отам зручності. А ось кімната. Відпочинеш, сонечко. Та не хвилюйся, це моя квартира. Від мами залишилася. Софка, звільни шафу, Вікусі треба речі покласти.

Я відчула, як ледь не втратила свідомість. Хотілося кричати, вигнати їх звідси, бити посуд. Але я залишалася максимально спокійною, хоча всередині мене все кипіло.

— Євгене, — тихо сказала я. — У нас однокімнатна квартира. Де я житиму?

— На кухні, сестричко, — відповів він, нахабно посміхаючись. — Або, може, у гуртожиток переїдеш? Ти ж самотня у нас у двадцять років. Ще десять рочків і сорок котів сюди притягнеш. А у мене є жінка. І син скоро буде.

Я ледве стримувала сльози. Було неймовірно боляче слухати такі слова, особливо від рідного брата.

— Тож, зроби нам чаю, — знову озвався Євген, ніби нічого не сталося. — І якусь легку вечерю. О, рибу запекла? Молодець, майбутній мамі це ідеально підійде. Ти завжди готувати вміла, куховарка ти наша. І не підвищуй голос, Вікусі хвилюватися не можна. Якщо їй стане зле, ти будеш винна.

Я стояла, мов у тумані. Віка лежала на дивані, вдаючи, що їй зле, а Євген командував, як справжній господар. Нарешті я не витримала, схопила куртку й вибігла на вулицю. На щастя, моя подруга жила у сусідньому будинку. Я постукала до неї й ледве вона відчинила, я розплакалася прямо на порозі.

— Софа, що сталося? — занепокоєно спитала вона, обіймаючи мене. Я не могла говорити, тільки плакала. Все їй розповіла, як є та сподівалась на підтримку.

На ранок я вирішила: треба діяти. Не може бути, щоб закон дозволяв таке нахабство. Євген хоч і має право на половину квартири, але він не має права змушувати мене йти. Я повинна боротися і перший крок — знайти гарного юриста.

Я набралась хоробрості, зайшла у свою квартиру та вивалила речі Віки зі своєї шафи. Брата вдома не було, а вона знов намагалася вдати, що їй зле. Я обурилася та сказала:

— Можеш грати цей спектакль моєму брату, але зі мною такий номер не пройде. Якщо ця квартира на нас двох з братом, то і шафою користуватися будемо ми вдвох. Я запхала свої речі, які Женя встиг ще вчора вивалити на підлогу та додала, – Якщо тебе щось не влаштовує, можеш йти. А як хочеш жити, то будеш за моїми правилами. Я тут більше маю прав, ніж ти. І взагалі, не раджу тобі зі мною зв’язуватися, ще перехвилюєшся.

Віка взяла телефон, щоб подзвонити брату, але я вибила його у неї з рук. Я продовжила:

— Якщо не будеш слухатись, будеш тут голодна сидіти, тому тобі не раджу псувати зі мною стосунки.

На вечір, коли брат повернувся, вона йому нічого не розповіла про наш ранковий інцидент. Женя подивився на мене та сказав:

— О, мала, ти ще тут. Йди спати туди, де вчора ночувала. Давай, давай. А що у нас на вечерю? Що нічого не приготувала?

Я удала, що мені байдуже та змовчала. Тільки потім побачила, як Віка щось нашіптувала брату. Не знаю, що вона там говорила, але сварки та суду було не оминути. Я не хотіла терпіти всі приниження, тому твердо вирішила діяти. Номер юриста мені скинула подруга моєї мати. Мені залишилося тільки звернутися до нього.

А поки живу на пташиних правах у себе ж вдома.

Джерело