Мені 54 роки, одружена ось уже 30 років. Дві дочки у нас із чоловіком. Старша, Наталя, їй 28 років, 5 років тому ми її заміж видали. Молодша ще при нас, їй 16 років, у школі вчиться.

Ми з чоловіком живемо середньо в матеріальному плані. Не бідуємо, але й до розкошів нам далеко. Однак визнаю, ми можемо собі дозволити трохи більше, ніж більшість із нашого оточення. Гроші нам з неба не падають, чоловік працює все життя, як проклятий. Я теж намагаюся не відставати. Дочок ми теж так виховували. Я досі пам’ятаю слова своєї бабусі по батькові, сказані ще моїй мамі:

“Краще їсти черству горбушку, але куплену на свої гроші, ніж білу булку, яку позичили”.

Наталя наша виходила заміж за Гліба, якого знала давно й добре: у паралельних класах навчалися, одразу після закінчення інститутів зустрічатися почали, потім вирішили одружитися. Квартири своїм дочкам ми не купували, залишилися вони їм від старшого покоління родини. І добре, що залишилися.

Батьки Гліба не ледарі, працюють обидва, шкідливих звичок не мають, просто у них у родині зовсім інше ставлення до грошей:

— Краще тиждень, але ні в чому собі не відмовляючи, ніж рік, але за жорсткої економії, – любить повторювати сваха.

Мабуть, так вони і живуть усе життя. Ні накопичень, ні активів. Як каже сваха, їм, на відміну від нас, ніхто з бабусь і дідів квартири не залишав, а чесною працею на квартиру заробити неможливо. Сперечатися зі свекрухою своєї дочки – собі дорожче. Життя їх уже не навчити, та й навіщо? У Наталі з Глібом своя сім’я. Зять працює, сім’ю забезпечує, і добре.

Щоправда, зараз дочка в декреті, нашому онукові лише рік, але ні дочка, ні зять допомоги не просять, справляються. Вони й так за ці роки і ремонт зробили, і меблі частково поміняли. Донька, щоправда, засмучувалася, що ніяк не змінять старий бабусин кухонний гарнітур.

— Напевно, тепер тільки після того, як із декрету вийду, – каже, – раніше не вийде. Гліб задумав ще машину купити, хоч уживану. Нічого, поміняємо.

У нас із чоловіком гроші відкладені. Нам ще молодшу дочку «до розуму доводити», вчиться вона добре, але хіба мало що, раптом не вступить на бюджет. У нас і наочний приклад перед очима. Молодшій сестрі зятя 18 років, влітку школу закінчила, на бюджет не пройшла.

— Дистанційка винна, – пояснювала сваха, – у них весь клас просів, екзамени здали абияк.

Напевно, в чомусь це справедливо, хоча і на дистанції багато дітей вчилися на совість.

— Треба ж її вчити, – бідкалася сваха, – а в нас зараз грошей – обмаль! Чоловікові обіцяли заплатити за роботу, але в жовтні, а оплатити платне відділення треба раніше. Виручайте, рідня!

Сват працює в будівництві, там отримання грошей залежить від термінів здачі об’єкта. Ми з чоловіком порадилися і вирішили грошей родичам дати. Розмова відбувалася при дітях, незручно було відмовити.

— Якраз у жовтні віддадуть і ми подаруємо молодим кухню, – сказав потім мій чоловік, – з технікою, під ключ. Усе ж таки така дата…

Наприкінці листопада в Наталі та Гліба якраз ювілей – 5 років сімейного життя. Я з чоловіком погодилася. На хороші добротні меблі та необхідну техніку якраз вистачить.

— Ой, почекайте, через 2 тижні обіцяли чоловікові заплатити, – сказала сваха наприкінці жовтня.

Гаразд, почекаємо. Підібрали варіант, там усе просто: лінійні розміри по стіні, а колірні вподобання доньки я знала, вона не раз мені показувала, які гарнітури їй подобаються. Я вибрала, прицінилася, придивилася, чекаю грошей.

— Мамо, – телефонує донька нещодавно, – приїжджай, нам свекри такий подарунок зробили на 5 років весілля!

Збираюся, їду. Чоловік на роботі був. Приїжджаю і рот відкрила: кухонний гарнітур доньці свекри подарували. Не такий, який я пригледіла, але Наталі сподобався. Меблі, і справді, хороші, вся необхідна вбудована техніка є, вже навіть змонтували все. Тільки з яких таких коштів? Значить, свату гроші заплатили, значить і нам скоро борг віддадуть.

— Ну ось, – кажу чоловікові, – випередили нас. Гаразд. Може, вітальню їм піднести? Та начебто диван новий у них.

— Давай грошей дамо, – запропонував чоловік, – зять на машину набирає, от і купить якраз. Дзвони свхі, нехай борг повернуть.

— Який борг? – у голосі свекрухи Наталі здивування, – Ми ж нашим молодим на ЦІ гроші кухонний гарнітур купили! Не пошкодували, а порадували молодим. У нас і немає більше.

Ось тобі і ситуація! А сваха продовжує:

— Ну, хочете, ми скажемо молодим, що це і від вас подарунок теж!

Нормально, так? Спочатку випендрилися, оголосили про свій щедрий дар, а потім нас до нього припишуть? Зроблять послугу?

— Не треба, – кажу, – нічого говорити. Ви з нами не радилися. Гроші в нас у борг брали? Була домовленість, що ви гроші віддасте. Дозвольте виконувати. А подарунок молодим ми в силах і окремий подарувати.

— Та де я тобі стільки візьму?  Нам тепер що, у твоєї доньки кухню забрати і продати чи що?

Я не витримал, трубку кинула. Чоловік сказав, що гроші нам рано чи пізно повернуть, а подарунок молодим все одно робити треба. На машину поки немає, вирішили їм купити плазму. І знаєте що, я дочці все чесно розповіла, як свати нас «умили». А що, мовчати треба було? Наталя чоловікові сказала про негарний вчинок, Гліб маму з батьком насварив.

— Я сам вам віддавати буду потихеньку ці гроші, – сказав зять, – мені так незручно.

— Грошей нам не треба, – відповідаю, – на машину збирай. Ми, власне, хотіли на машину і подарувати, якби твої батьки так не вчинили.

Негарна історія, неприємна. Зі сватами, звісно, посварилися. Мама Гліба сказала синові, що вони з Наталею однаково отримали б щось одне: або кухню, або гроші на машину, що вони з чоловіком хотіли як краще, заради щастя молодих старалися, а я могла б і промовчати про борг.

— Віддамо, нехай не переживають, ось непорядні люди в рідню дісталися, га!

Позавчора мені на карту переказали 5 тисяч. Такими темпами на подарунок до 10-ти річчя весілля дітей ми неодмінно наберемо.

КІНЕЦЬ.